Розділ 11. Те, що ховає печать

Ноктерра занурилася в темряву.

Не звичайну нічну темряву.

Магічну.

Ту, що насторожує навіть тих, хто звик до нічних міст.

За вікном «Місячної краплі» зникло світло вуличних ліхтарів. Потім згасли вікна сусідніх будинків. Один за одним перестали світитися знаки над крамницями.

На кілька секунд місто стало абсолютно чорним.

— Це погано, — тихо сказав Варден.

Елора подивилася на нього.

— Ти ж казав, що темрява — найкраще освітлення для кота.

— Я говорив про звичайну темряву.

Кіт зіскочив із прилавка.

— Ця мені не подобається.

Рейвен уже стояв біля дверей.

— Ніхто не виходить.

— Чому?

— Бо якщо погасла вся магічна мережа міста, причина не може бути локальною.

Астрея підійшла до вікна.

Вона дивилася на Ноктерру так, ніби намагалася побачити щось крізь темряву.

— Це не місто погасло.

Елора підійшла ближче.

— А що тоді?

— Місто перестало чути магію.

Рейвен різко обернувся.

— Це неможливо.

— Ми вже давно живемо серед неможливого.

Астрея поклала долоню на скло.

— Вона прокинулася.

Елора відчула знайоме поколювання в долоні.

Чорний півмісяць знову проявився.

— Ліарра?

Астрея похитала головою.

— Ні.

— Тоді хто?

Жінка не відповіла.

Рейвен підійшов до Елори.

— Покажи руку.

— Знову?

— Будь ласка.

Вона простягнула долоню.

Рейвен нахилився, але не торкнувся її.

Чорний знак світився слабким сріблястим світлом.

— Він змінився.

Елора подивилася.

На півмісяці справді з'явилася тонка вертикальна лінія.

Та сама, яку вона бачила на старих символах печаті.

— Що це означає?

Рейвен мовчав.

Астрея відповіла замість нього:

— Тебе знайшли.

— Хто?

— Те, що шукало тебе всі ці роки.

Елора відчула холод.

— Я навіть не знала, що мене хтось шукає.

— Саме тому Маріана так довго тебе ховала.

Варден підійшов до них.

— Гаразд. Я пропоную повернутися до тієї частини розмови, де ми говорили про чай.

Елора глянула на нього.

— Вардене.

— Так?

— Ти щось знаєш.

Кіт завмер.

— Це наклеп.

— Ти щось знаєш.

— Я багато чого знаю.

— Про мене.

Він відвів погляд.

— Можливо.

— Про мою бабусю.

— Безумовно.

— Про печать.

— На жаль.

— Про те, що під містом.

— Дуже на жаль.

Елора схрестила руки.

— І ти вирішив, що найкраща стратегія — нічого мені не розповідати?

Варден сів.

— Я вирішив, що ти маєш сама дійти до деяких відповідей.

— Чому?

— Бо деякі речі, якщо почути їх занадто рано, стають не знанням, а вироком.

Елора хотіла відповісти, але раптом почула звук.

Тихий.

Майже непомітний.

Наче хтось провів нігтем по склу.

Рейвен одразу підняв голову.

— Тихо.

Усі замовкли.

Звук повторився.

Цього разу з підлоги.

Елора відчула, як знак на долоні нагрівся.

— Під нами.

Рейвен кивнув.

— Так.

Варден настовбурчив шерсть.

— Я вже починаю сумувати за звичайними проблемами. Наприклад, за клієнтами, які хочуть зілля від безсоння.

— Ти ненавидиш клієнтів, — сказала Елора.

— Але вони хоча б не живуть під підлогою.

Рейвен запалив маленьку кулю світла.

Вона зависла в повітрі.

— Нам потрібно перевірити нижній рівень.

Астрея похитала головою.

— Ні.

— Чому?

— Бо двері вже відкриті.

Елора подивилася на підлогу.

У дереві з'явилася тонка чорна лінія.

Вона проходила від стіни до стіни.

Потім ще одна.

І ще.

За кілька секунд перед ними проступив контур люка.

Рейвен підійшов ближче.

— Відійди.

Елора не рухалася.

— Це моя крамниця.

— Саме тому.

— Ти завжди так говориш.

— Бо зазвичай це працює.

— Не зі мною.

— Я вже помітив.

На мить вони подивилися одне на одного.

А потім люк відкрився сам.

Знизу потягнуло холодом.

Не просто холодом.

Запахом старого каміння, землі й чогось металевого.

Астрея зблідла.

— Я знаю це місце.

Елора подивилася на неї.

— Ви були тут?

— Один раз.

— Коли?

— Тієї ночі, коли запечатали Тінь.

Рейвен стиснув щелепи.

— Ти казала, що не пам'ятаєш.

— Я сказала, що не пам'ятаю всього.

Вона спустилася першою.

Рейвен хотів її зупинити.

— Астрея…

— Якщо я помру, можеш сказати, що попереджав.

— Я саме так і планував.

Елора пішла слідом.

— Я теж.

— Ви обидві жахливі, — пробурмотів Варден.

Сходи вели вниз значно довше, ніж Елора очікувала.

Спочатку вони були кам'яними.

Потім перетворилися на гладкий чорний матеріал, який світився тонкими срібними прожилками.

Рейвен ішов позаду Елори.

Не торкався її.

Але тримався достатньо близько, щоб у разі чогось устигнути допомогти.

Елора це помічала.

І чомусь це заспокоювало.

На останній сходинці вона зупинилася.

Перед ними був коридор.

На стінах — сім символів.

Шість світилися тьмяно.

Сьомий був чорним.

— Хранителі, — сказала Астрея.

Елора підійшла ближче.

— Один з них зник?

— Ні.

— Тоді чому він чорний?

Астрея не відповіла.

Рейвен провів пальцями над символом, не торкаючись.

— Він не зник.

— Тоді що?

— Його замінили.

Елора подивилася на нього.

— Ким?

Рейвен повільно підняв очі.

— Ключем.

Вона відчула, як у грудях похололо.

— Мною?

— Я не знаю.

— Ти знову кажеш «не знаю».

— Бо цього разу я справді не знаю.

Елора підійшла до символу.

Чорний півмісяць на її долоні засвітився.

Сьомий знак відповів.

По коридору прокотилася хвиля світла.

І перед ними з'явилися слова.