Розділ 10. Пам’ять, яка не належить тобі

Пам’ять прийшла без попередження.

Щойно останній удар під підлогою стих, Елора перестала бачити крамницю.

Не поступово.

Не так, як під час дії зілля, коли кольори спершу тьмяніють, звуки віддаляються, а світ навколо повільно поступається місцем чужому спогаду.

Цього разу «Місячна крапля» просто зникла.

Навколо був ліс.

Елора стояла босоніж на мокрій землі.

Над головою перепліталися чорні гілки, настільки густі, що між ними майже не було видно неба. Туман стелився поміж дерев, огортаючи коріння.

Було тихо.

Неприродно тихо.

Не співали птахи.

Не шелестіло листя.

Навіть вітер, здавалося, обходив це місце стороною.

Елора опустила погляд.

Її руки були чужими.

Старшими.

На пальцях — срібні персні.

На зап’ясті — тонкий браслет із сімома маленькими каменями.

— Що?..

Голос теж був не її.

Елора спробувала зробити крок, але тіло не послухалося.

Вона лише дивилася.

Чиїмись очима.

Чиясь рука піднялася.

Попереду, між деревами, з’явилося світло.

Семеро людей стояли навколо кам’яного кола.

Елора одразу впізнала декого.

Молода Астрея.

Рейвен.

І бабуся.

Маріана Вейл.

Зовсім молода.

Її волосся було заплетене в довгу косу, а на плечах лежав темний плащ із вишитим срібною ниткою півмісяцем.

Елора хотіла покликати її.

Не змогла.

— Ми не втримаємо її довго, — сказав незнайомий чоловік.

Він стояв спиною.

Високий, сивий, у довгому сірому одязі.

— Нам і не потрібно довго, — відповіла Маріана. — Лише до світанку.

— А потім?

Маріана промовчала.

Рейвен стояв трохи осторонь.

Він виглядав молодшим.

Не обличчям.

Поглядом.

У ньому ще не було тієї постійної втоми, яку Елора помічала тепер.

— Маріано, — сказав він. — Якщо ти зробиш це, дороги назад не буде.

— Я знаю.

— Ні. Не знаєш.

Маріана повернулася до нього.

— Рейвене.

— Знайдемо інший спосіб.

— Ми шукали.

— Недостатньо.

— Сім років?

Він замовк.

Маріана підійшла ближче.

— Сім років ми шукаємо спосіб зупинити її. За цей час зникли десятки магів. Три поселення спорожніли. Вона вже дісталася до Ноктерри.

— Але дитина…

Елора відчула холод.

Маріана різко озирнулася.

— Не тут.

Рейвен стиснув щелепи.

— Вона має право знати.

— Колись.

— Коли?

— Коли це буде безпечно.

— Ти сама знаєш, що такого дня може не бути.

Маріана підійшла до нього майже впритул.

— Тоді зроби так, щоб був.

Вона простягнула руку.

Рейвен подивився на неї.

— Пообіцяй.

— Маріано…

— Пообіцяй мені.

Кілька секунд він мовчав.

Потім накрив її долоню своєю.

— Обіцяю.

Світ здригнувся.

Спогад розірвався.

— Елоро!

Хтось тримав її за плечі.

— Елоро, дивись на мене.

Вона різко вдихнула.

Перед очима з’явилося обличчя Рейвена.

За ним — полиці.

Пляшки.

Прилавок.

«Місячна крапля».

Вона знову була вдома.

— Відпусти.

Рейвен одразу прибрав руки.

Елора відступила.

Ноги ледь її тримали.

— Скільки?

— Що?

— Скільки мене не було?

— Кілька секунд.

Елора подивилася на нього.

— Для мене довше.

Астрея стояла біля столу.

Вона була бліда.

Надто бліда.

— Що ти бачила?

Елора не відповіла.

Варден підійшов ближче й сів біля її ніг.

Цього разу без жартів.

— Елоро?

Вона подивилася на Рейвена.

— Ти дав їй обіцянку.

Його обличчя змінилося.

Зовсім трохи.

Але цього вистачило.

— Яку? — запитала Астрея.

Елора не відводила очей від Рейвена.

— Захистити дитину.

Тиша стала майже відчутною.

Астрея повільно опустилася на стілець.

Варден заплющив очі.

— Отже, почалося, — пробурмотів він.

Елора різко повернулася до нього.

— Що почалося?

Кіт мовчав.

— Вардене.

— Не кричи.

— Я ще не кричу.

— Саме це мене й лякає.

Елора схрестила руки.

— Чия це була пам’ять?

Ніхто не відповів.

— Добре.

Вона кивнула.

— Спробуємо інакше. Чия дитина?

Рейвен відійшов до вікна.

— Я не знаю.

Елора навіть розгубилася.

— Що?

— Я не знаю, — повторив він.

— Ти говорив про неї з моєю бабусею.

— Так.

— Пообіцяв захистити.

— Так.

— І не знаєш, хто вона?

Рейвен повернувся.

— Маріана ніколи не сказала мені.

Елора вдивлялася в його обличчя, шукаючи хоча б натяк на брехню.

Не знайшла.

— Тоді як ти мав її захищати?

— Мені дали ім’я.

— Яке?

Рейвен мовчав.

— Моє?

— Ні.

Це прозвучало надто швидко.

Елора примружилася.

— Ти зараз збрехав.

Варден тихо кашлянув.

— Він справді жахливо бреше.

Рейвен кинув на нього погляд.

— Дякую за підтримку.

— Завжди радий.

Астрея підвелася.

— Досить.

Елора повернулася до неї.

— Ні. Не досить.

— Якщо ми зараз почнемо сперечатися про події столітньої давності, це нічого не змінить.

— Для вас — можливо.

Астрея на мить замовкла.

— Справедливо.

Це трохи збило Елору з пантелику.

Вона чекала суперечки.

— Але, — продовжила Астрея, — є важливіша проблема.

— Звісно. Завжди є важливіша проблема.

Варден підняв лапу.

— Я голосую за проблему, яку можна вирішити сном.

Ніхто не відреагував.

Кіт зітхнув.

— Невдячна публіка.

Астрея підійшла до чорної пляшки Оррена.

— Пам’ять, яку ти щойно побачила, не належала тобі.

— Це я вже зрозуміла.

— І вона не належала Оррену.

Елора насупилася.

— Тоді кому?

Астрея провела пальцем по склу.

— Не знаю.

— Ви постійно це говорите.