Розділ 9. Жінка з фрески

Жінка стояла на порозі й не поспішала заходити.

За її спиною вузький провулок Ноктерри тонув у вечірньому тумані. Ліхтарі вже світилися, відкидаючи на мокру бруківку довгі золотаві плями. Десь далеко сміявся хтось із відвідувачів нічного ринку, а з сусідньої вулиці долинув приглушений дзвін.

Звичайний вечір.

Якби не те, що людина перед ними не мала бути живою.

Елора дивилася на неї, намагаючись згадати, де саме бачила це обличчя.

Темне волосся, зібране на потилиці. Тонке обличчя. Зелені очі. Маленька родимка біля лівої брови.

І старовинна темно-синя сукня, фасон якої давно перестав бути модним навіть у найконсервативніших кварталах Ноктерри.

— Ти її впізнала, — тихо сказав Рейвен.

Елора кивнула.

— Вона на фресці.

Жінка ледь помітно всміхнулася.

— Отже, Маріана таки не помилилася.

— Хто така Маріана? — запитала Елора.

— Твоя бабуся.

Елора завмерла.

Варден, який до цього сидів на прилавку, повільно відкрив очі.

— О, чудово, — пробурмотів він. — Ще одна людина, яка знала твою бабусю.

— Вона не людина, — сухо відповів Рейвен.

Жінка глянула на нього.

— А ти зовсім не змінився, Морріку.

— Ти теж.

— Це комплімент?

— Не впевнений.

Варден пирхнув.

— Дивовижно. Двоє людей, яким понад сто років, зустрілися після довгої розлуки й досі не навчилися нормально вітатися.

Елора потерла скроні.

— Можна хоча б спочатку зайти всередину?

Жінка поглянула на неї.

— Можна.

Вона переступила поріг.

У ту ж мить двері магазину самі зачинилися.

Елора здригнулася.

Жінка зупинилася посеред крамниці й озирнулася.

— Тут усе так само.

— Ви були тут? — запитала Елора.

— Дуже давно.

— Наскільки давно?

Жінка замовкла.

Потім зняла рукавичку.

На її долоні не було чорного знака.

Але шкіра навколо зап'ястя була вкрита тонкими сріблястими лініями, що нагадували тріщини на склі.

— Мене звати Астрея Вальен.

Елора нічого не відповіла.

Рейвен, навпаки, різко змінився в обличчі.

— Ти мала бути мертва.

Астрея подивилася на нього.

— Я теж так думала.

Варден стрибнув із прилавка на підлогу.

— Ні.

— Що «ні»? — здивувалася Елора.

— Ні, — повторив кіт. — Я відмовляюся від цієї історії.

— Варден…

— Ні, Елоро. Спочатку привид, потім Ліарра, тепер жінка з фрески, яка мала померти сто років тому. У мене є межа.

— І де вона?

Кіт задумався.

— Приблизно десь після третього безсмертного відвідувача.

Астрея вперше по-справжньому посміхнулася.

— Він досі такий самий.

— На жаль, — сказала Елора.

— Я все чую.

— Саме тому.

Астрея зняла плащ і поклала його на спинку стільця.

Її погляд ковзнув по полицях із зіллями, по старих баночках, по мідному казанку біля печі.

Вона торкнулася пальцями дерев'яного краю прилавка.

— Маріана робила його сама.

— Прилавок?

— Так.

Елора подивилася на дерево.

Вона ніколи про це не думала.

— Ви були її подругою?

Астрея повільно похитала головою.

— Більше.

Рейвен мовчав.

Елора помітила це.

— А ти знав про неї?

— Знав.

— І знову не сказав.

— Ти не давала мені можливості розповісти.

— У тебе було достатньо можливостей.

Рейвен хотів щось відповісти, але Астрея його випередила.

— Він не бреше.

Елора перевела на неї погляд.

— Ви його захищаєте?

— Ні. Просто знаю, коли Рейвен мовчить, а коли бреше.

— І?

— Зараз він мовчить.

Рейвен кинув на неї невдоволений погляд.

— Дякую.

— Не за що.

Елора відчула, як напруга між ними трохи спала.

Але ненадовго.

Астрея повернулася до неї.

— Ти сказала, що бачила мене на фресці?

— Так.

— Тоді ти вже знаєш про Велику Ніч.

— Трохи.

— Про печать?

— Більше, ніж хотіла б.

— Про Ліарру?

При згадці імені в крамниці ніби стало холодніше.

Елора кивнула.

— Вона була під крамницею.

Астрея зблідла.

— Вона знає про тебе?

— Так.

Астрея на мить заплющила очі.

— Тоді часу майже не залишилося.

— Для чого?

Жінка не відповіла.

Замість цього подивилася на Рейвена.

— Оррен уже зник?

Елора відчула, як усередині все стислося.

— Ви знали Майстра Оррена?

— Знала.

— Він зник три дні тому.

Астрея повільно сіла.

— Ні.

— Що «ні»?

— Він не зник три дні тому.

Елора нахмурилася.

— Ми знаємо, що він не приходив до крамниці три дні.

— Це не означає, що він зник три дні тому.

Рейвен підійшов ближче.

— Астрея.

— Що?

— Не грайся словами.

— Я не граюся.

Вона подивилася на Елору.

— Оррен знав, що за ним стежать. Він знав, що Ліарра повернулася. І знав, що печать слабшає.

— Чому тоді він нічого мені не сказав?

— Тому що боявся.

— Мене?

— Ні.

Астрея перевела погляд на чорний знак на долоні Елори.

— Того, що станеться, коли ти дізнаєшся правду.

Елора стиснула пальці.

— Я вже втомилася від людей, які вирішують, яку правду мені можна знати.

Рейвен тихо видихнув.

— Елоро…

— Ні. Цього разу ні.

Вона подивилася спочатку на нього, потім на Астрею.

— Я не дитина. Це моя крамниця. Моє життя. І якщо Ліарра полює на мене, я маю право знати чому.

Астрея довго дивилася на неї.

Потім кивнула.

— Саме так говорила твоя бабуся.

Елора не стримала усмішки.

— І це добре чи погано?

— Залежить від того, кого запитати.

Варден сів біля печі.

— Погано, — повідомив він.

Елора глянула на нього.

— Ти взагалі на чиєму боці?

— На своєму. Це найбезпечніший варіант.

Астрея тихо засміялася.

Потім її обличчя знову стало серйозним.

— Твоя бабуся була однією із семи.