Розділ 7. Зілля пам'яті

Відображення в пляшечці зникло так само раптово, як і з'явилося.

Елора ще кілька секунд стояла, не відводячи погляду від темної рідини.

— Ви теж це бачили?

Рейвен підійшов ближче.

— Так.

Варден застрибнув на прилавок.

— Я теж.

Елора подивилася на нього.

— Ти міг би хоча б раз сказати щось заспокійливе.

— Можу.

— Справді?

— Усе могло бути значно гірше.

Елора трохи розслабилася.

— Ось. Бачиш, можеш.

— Наприклад, пляшечка могла вибухнути.

Вона знову подивилася на нього.

— Варден.

— Що?

— Я передумала.

— Щодо чого?

— Нічого заспокійливого від тебе не хочу.

Кіт задоволено замуркотів.

— Розумне рішення.

Рейвен обережно взяв пляшечку двома пальцями.

— Не торкайся скла.

— Чому?

— Це зілля пам'яті.

— Я вже зрозуміла.

— Ні, ти не зрозуміла.

Він поставив пляшечку на стіл.

— Звичайне зілля пам'яті допомагає відновити те, що людина забула. Але це…

— Що?

— Це зілля зберігає спогад того, хто його створив.

Елора насупилася.

— Тобто Оррен залишив тут свій спогад?

— Схоже на це.

— Навіщо?

— Щоб хтось його знайшов.

— Мене?

Рейвен подивився на неї.

— Найімовірніше.

Елора відчула неприємний холод.

— Але чому він не прийшов до мене сам?

— Можливо, не зміг.

Варден обнюхав пляшечку.

— Або його не пустили.

Елора різко повернулася до нього.

— Що ти маєш на увазі?

Кіт сів.

— Я відчуваю чужу магію.

— Ліарри?

— Не думаю.

— Тоді чию?

Варден глянув на Рейвена.

— Ось це цікаве питання.

Рейвен нічого не сказав.

Елора помітила його реакцію.

— Ти щось відчуваєш?

— Так.

— Що?

Він нахилився до пляшечки.

— Тут є слід магії Оррена.

— А ще?

Рейвен мовчав.

— Рейвене.

— Є ще одна.

— Чия?

— Не знаю.

— Ти впевнений?

— Так.

Елора подивилася на чорну рідину.

— Тоді треба подивитися, що всередині.

— Ні.

— Чому?

— Бо якщо це пастка…

— То?

— Ти можеш втратити власні спогади.

Елора замислилася.

— Тоді ти зробиш це.

Рейвен підняв брову.

— Що?

— Вип'єш.

— Ти щойно сказала, що я маю випити невідоме зілля, яке може стерти пам'ять?

— Саме так.

— Чому?

— Тому що я тебе не знаю.

Варден кивнув.

— Аргумент переконливий.

Рейвен подивився на кота.

— Ти їй допомагаєш?

— Я просто спостерігаю.

— Дуже дякую.

Елора взяла пляшечку.

— Гаразд. Не будемо ризикувати.

Вона поставила її назад.

— Завтра підемо в архів.

Рейвен кивнув.

— Добре.

— Разом.

— Я саме це й пропонував.

— Не звикай.

— Не буду.

Вранці Ноктерра виглядала зовсім інакше.

Нічний туман розчинився, а вузькі вулиці заповнилися мешканцями.

Елора зачинила крамничку й перевірила замок двічі.

Потім утретє.

Варден сидів на підвіконні.

— Якщо ти перевіриш ще раз, замок образиться.

— Після вчорашнього я краще перевірю.

— А якщо хтось захоче пограбувати крамничку?

Елора глянула на нього.

— Ти ж її охоронятимеш.

— Я планував спати.

— Варден.

— Добре. Охоронятиму.

Рейвен чекав біля воріт.

На ньому сьогодні не було чорного плаща. Замість нього — темна сорочка, шкіряна куртка і рукавички.

Елора підійшла ближче.

— Ти давно тут?

— Хвилин десять.

— Чому не зайшов?

— Варден сказав, що ти ще збираєшся.

Елора повернула голову.

Кіт дивився у вікно.

— Він тобі що, доповідає?

— Він багато говорить.

— На жаль, — сказала Елора.

— Я все чую, — долинуло з крамнички.

Вони рушили вулицею.

Кілька хвилин ішли мовчки.

Елора не звикла гуляти з Рейвеном просто так.

Зазвичай поруч була якась небезпека.

А зараз — просто ранок.

Ноктерра прокидалася.

На площі феї розвішували гірлянди з маленьких світлячків. Біля пекарні стояв перевертень у фартусі й сперечався з постачальником борошна. На даху сусіднього будинку сиділа русалка й сушила волосся на сонці.

— Це нормально? — запитала Елора.

— Що саме?

Вона показала на русалку.

— Вона ж на даху.

— Вона живе там.

— Чому?

— Каже, що звідти краще видно море.

— До моря три квартали.

— Я знаю.

Елора посміхнулася.

— Ноктерра дивна.

— Ти тільки зараз це зрозуміла?

— Я звикла.

Вони звернули на стару вулицю.

Тут будинки були вищими, а вікна — вузькими.

Наприкінці вулиці височіла архівна вежа.

Вона була побудована з темного каменю й майже губилася на тлі хмар.

Біля входу стояли двоє міських вартових.

Один із них побачив Рейвена.

— Знову ти?

— Схоже.

— Я думав, ти більше сюди не повернешся.

— Я теж.

Вартовий перевів погляд на Елору.

— А це хто?

— Елора Вейл.

— Алхімік?

— Так.

Чоловік насупився.

— Навіщо їй архів?

Елора вже хотіла відповісти, але Рейвен випередив її.

— Вона шукає інформацію про майстра Оррена.

Вартові переглянулися.

— Не можна.

— Чому?

— Архів закритий.

— На який термін?

— Поки не закінчиться розслідування.

Елора відчула, як усередині з'являється знайоме роздратування.

— Оррен був моїм клієнтом.

— Це нічого не змінює.

— Для мене змінює.

Вартовий похитав головою.

— Пані Вейл, я розумію…

— Ні, не розумієте.

Елора сама здивувалася різкості свого голосу.

— Людина зникла. Я отримала від неї повідомлення через зілля. А тепер ви говорите мені просто піти?

Вартовий замовк.

Рейвен подивився на неї.

— Елоро…

— Що?

— Заспокойся.

— Я спокійна.

— Я бачу.

— Не треба.