Розділ 6. Не довіряй Рейвену Морріку

Елора перечитала записку ще раз.

Потім перевернула її.

Нічого.

Жодного другого речення, пояснення чи хоча б натяку на те, чому бабуся залишила їй саме ці слова.

Не довіряй Рейвену Морріку.

Дуже корисно.

Особливо після того, як цей самий Рейвен кілька хвилин тому витягнув її з-під уламків.

Елора повільно підняла очі.

Рейвен стояв біля зруйнованої печаті. На його плечі лежав тонкий шар пилу, волосся було розтріпане, а на щоці з'явилася подряпина.

Він дивився на записку.

— Ти це прочитав?

— Так.

— І?

— І нічого.

— «Нічого»?

— А що я маю сказати?

Елора стиснула записку.

— Наприклад, чому моя бабуся написала, щоб я тобі не довіряла.

Рейвен відвів погляд.

Це було достатньо красномовно.

— Ти щось знаєш.

— Знаю.

— І не скажеш?

— Скажу.

Елора здивовано підняла брови.

— Справді?

— Але не тут.

— Чому всі сьогодні так люблять це «не тут»?

Рейвен глянув на зруйновану стіну.

— Тому що за цією стіною щось рухається.

Елора завмерла.

— Що?

— Не знаю.

— Ти щойно сказав…

— Я сказав, що щось рухається. Не що я знаю, що саме.

— Чудово.

Варден, який сидів неподалік і обтрушував лапу від пилу, озвався:

— Нарешті хтось визнав, що не знає всього.

Елора глянула на нього.

— Ти теж не знаєш?

— Я знаю багато.

— Але?

— Але не все.

— Оце вже звучить чесніше.

Кіт сів рівніше.

— Я, взагалі-то, завжди чесний.

Елора з Рейвеном одночасно подивилися на нього.

— Добре, — додав Варден. — Майже завжди.

Десь у темряві знову щось зашурхотіло.

Цього разу звук був ближче.

Елора швидко сховала записку в кишеню.

— Нам треба нагору.

— Нарешті розумна пропозиція, — сказав Рейвен.

— Не звикай.

Вона взяла свічку.

Рейвен ішов позаду, час від часу оглядаючись на коридор.

Варден рухався попереду, хвіст нервово смикався з боку в бік.

На сходах Елора раптом зупинилася.

— Рейвене.

— Що?

— Ти справді знав мою бабусю?

— Так.

— І давно?

Він не відповів одразу.

— Дуже давно.

— Наскільки?

— До того, як ти народилася.

Елора продовжила підійматися.

— Вона тобі довіряла?

Рейвен задумався.

— Колись.

Елора зупинилася на останній сходинці.

— А потім?

— Потім усе стало складніше.

— Це знову не відповідь.

— Я знаю.

Вона подивилася на нього через плече.

— Ти взагалі вмієш відповідати прямо?

— Коли це безпечно.

— Для кого?

Рейвен нічого не сказав.

Елора фиркнула й відчинила двері до крамнички.

— Саме так.

У крамничці було тихо.

Занадто тихо.

Елора одразу відчула, що щось не так.

На підлозі лежали уламки пляшечок, кілька полиць перекосилися, а дверцята шафи біля вікна були відчинені.

— Я їх не залишала відкритими, — сказала вона.

Рейвен зайшов усередину.

— Я теж.

— Я не думала, що це ти.

— Добре.

— Просто уточнила.

— Я зрозумів.

Варден стрибнув на прилавок.

— Хтось тут був.

Елора підійшла до полиць.

— Звідки знаєш?

Кіт понюхав повітря.

— Запах.

— Який?

— Магія.

— Дуже конкретно.

— Я кіт, а не слідчий.

Рейвен провів пальцями над розбитою пляшечкою.

— Тут була чужа магія.

Елора подивилася на нього.

— Ліарра?

— Можливо.

— Ти її боїшся?

— Так.

Відверта відповідь застала її зненацька.

— Чому?

— Бо вона сильна.

— Ти теж.

— Не настільки.

Елора не знала, що відповісти.

Вона звикла, що Рейвен завжди виглядає спокійним. Навіть коли навколо відбувається щось небезпечне.

А тепер він просто сказав, що боїться.

Без жартів.

Без загадок.

Це чомусь лякало більше.

Вона підійшла до чайника.

— Будеш чай?

Рейвен здивовано подивився на неї.

— Після всього цього?

— Саме після всього цього.

— Буду.

— Я теж, — сказав Варден.

Елора повернулася до нього.

— Ти не п'єш чай.

— Я передумав.

— Ти передумав за три хвилини?

— Я гнучкий.

— Ти кіт.

— Це теж.

Елора поставила чайник на плиту.

Кілька хвилин вони мовчали.

Це мовчання вже не було таким напруженим, як у підземеллі.

Звичайний звук киплячої води, запах сушеної м'яти та потріскування вогню поступово повертали крамничці звичний вигляд.

Ніби під підлогою не було стародавнього прокляття.

Ніби кілька хвилин тому вони не зустріли жінку, яка мала померти більше ста років тому.

Елора поставила перед Рейвеном чашку.

— Отже.

— Отже?

— Тепер говоримо.

Рейвен узяв чашку.

— Добре.

— Розкажи мені про Ліарру.

Він замовк.

— Почнемо з простого, — сказала Елора. — Хто вона?

— Алхімік.

— Звучить не страшно.

— Вона була дуже талановитою.

— Це вже звучить трохи гірше.

— Вона займалася забороненою магією.

Елора сіла навпроти.

— Якою саме?

— Вона намагалася створити спосіб переносити магію з однієї істоти в іншу.

— Навіщо?

— Спочатку — щоб лікувати магічні хвороби.

— А потім?

— Потім їй стало мало.

Елора обхопила чашку долонями.

— І що вона зробила?

— Почала забирати магію силоміць.

Варден, який сидів на підвіконні, перестав вилизувати лапу.

— Вона не просто забирала магію, — сказав він. — Вона забирала частину душі.

Елора подивилася на нього.

— Звідки ти це знаєш?

— Був там.

— Ти був там?

— Так.

— І чому ти ніколи не розповідав?

Кіт відвернувся.

— Ти не питала.

Елора кілька секунд мовчала.

— Варден.

— Що?

— Я думала, ти просто дуже дивний кіт.

— Я дуже дивний кіт.