Розділ 3. Зілля для мертвих

Двері відчинилися лише на кілька сантиметрів.

Елора визирнула назовні.

На вулиці стояла жінка.

Її довге сріблясте волосся спадало на плечі, а бліде обличчя майже не відрізнялося від кольору нічного туману, який стелився між будинками.

На перший погляд вона виглядала звичайною.

На другий — ні.

Її ноги не торкалися землі.

Елора опустила погляд.

Між підошвами жіночих черевиків і бруківкою залишалося кілька сантиметрів.

— Привид, — тихо сказала Елора.

— Нарешті щось просте, — пробурмотів Варден позаду.

Жінка почула.

— Я все ще можу образитися.

— Мертві дуже чутливі, — відповів кіт.

— Варден, — прошепотіла Елора.

— Що? Я констатую факт.

Елора зітхнула й ширше відчинила двері.

— Заходьте.

Жінка пропливла всередину.

Варден миттєво застрибнув на прилавок.

— Вона пройшла крізь двері.

— Вона привид, — нагадала Елора.

— Я знаю. Просто хотів переконатися.

Жінка подивилася на нього.

— Ти завжди такий?

— На жаль, — відповіла Елора.

— На щастя, — поправив Варден.

Привид ледь усміхнулася.

Її погляд ковзнув по полицях, заставлених пляшечками.

— Ви Елора Вейл?

— Так.

— Я прийшла до вас по зілля.

— Яке саме?

Жінка подивилася на неї.

— Те, яке повертає мертвих.

У крамничці запала тиша.

Навіть Варден перестав жартувати.

Елора обережно поставила долоню на край прилавка.

— Такого зілля не існує.

— Існує.

— Ні.

— Існує.

— Я алхімік.

— Я знаю.

— І я ніколи не бачила рецепта, який може повернути людину до життя.

Привид нахилила голову.

— А якщо я скажу, що рецепт є?

Елора відчула, як Рейвен наблизився.

Він стояв трохи позаду, але його голос прозвучав холодно:

— Хто вам сказав про цей рецепт?

Жінка подивилася на нього.

На кілька секунд її обличчя змінилося.

— Ти.

Рейвен завмер.

Елора перевела погляд на нього.

— Ви знайомі?

— Ні.

Привид тихо засміялася.

— Знову це слово.

Варден демонстративно прикрив морду лапою.

— Чудово. Сьогодні всі брешуть. Як затишно.

Елора проігнорувала його.

— Рейвене?

— Я не знаю її.

— А вона знає вас.

— Можливо.

— Це не відповідь.

— У мене їх сьогодні багато.

Елора вже хотіла поставити ще одне питання, але привид заговорила першою.

— Мене звати Міра.

Вона поклала на прилавок маленький медальйон.

Старий, срібний, із тріщиною посередині.

Елора впізнала символ.

Півмісяць.

Той самий, що був на долоні Рейвена.

Вона обережно торкнулася медальйона.

І в ту саму мить перед її очима спалахнуло чуже видіння.

Темний коридор.

Кам'яні стіни.

Червоне світло.

Крики.

Десятки магів стояли навколо великого кола.

А в центрі…

чорна тінь.

Елора різко відсмикнула руку.

Пляшка на полиці впала.

Рейвен встиг її підхопити.

— Не торкайся його, — сказав він.

Елора подивилася на нього.

— Чому?

— Бо він зберігає пам'ять.

— Я вже зрозуміла.

— Тоді навіщо торкнулася?

— Я не знала.

Варден стрибнув на підлогу.

— А тепер знаєш.

Елора глянула на нього.

— Ти можеш хоч раз не коментувати очевидне?

— Ні.

Міра забрала медальйон.

— Мені потрібне зілля.

Елора видихнула.

— Для кого?

Привид опустила очі.

— Для мого брата.

— Він помер?

— Так.

— Давно?

— Сто сім років тому.

Елора мовчала.

Рейвен тихо сказав:

— Міро, цього не можна робити.

— Чому?

— Бо мертві не повинні повертатися.

— А живі не повинні зникати.

Рейвен застиг.

Елора відразу це помітила.

— Що вона має на увазі?

Міра подивилася на неї.

— Маги зникають не просто так.

— Ви знаєте, куди вони зникають?

— Дехто з них уже мертвий.

Елора відчула холод.

— А інші?

Міра підняла очі.

— Інші ще чекають.

Варден тихо загарчав.

— Де?

Привид подивилася на нього.

— Під містом.

Міра зникла так само несподівано, як і з'явилася.

Лише після її відходу Елора зрозуміла, що весь цей час стискала край прилавка.

Рейвен стояв біля дверей.

Варден сидів посеред крамниці й дивився на нього.

— Ну? — запитала Елора.

Рейвен мовчав.

— Тепер ви поясните?

— Що саме?

— Все.

— Це багато.

— Почнімо з того, чому привид знає вас.

Рейвен повільно зняв плащ.

— Міра була однією з алхіміків Ноктерри.

— Сто сім років тому?

— Так.

— Тоді ви теж жили сто сім років тому?

Він подивився на неї.

— Ні.

Варден фиркнув.

— Він бреше.

Елора повернулася до кота.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я пам'ятаю його.

Тиша.

Рейвен заплющив очі.

— Варден…

— Що?

— Не зараз.

— А коли? Коли вона випадково виявить, що ти старший за половину міста?

Елора повільно повернулася до Рейвена.

— Старший за половину міста?

— Не слухай кота.

— Я саме його й слухаю.

— Це помилка.

— Можливо.

Варден задоволено замуркотів.

— Нарешті вона починає розуміти.

Елора склала руки на грудях.

— Рейвене. Скільки вам років?

— Це особисте питання.

— Ви щойно розповіли мені про прокляття, привидів і стародавню магію. Думаю, маю право.

— Близько ста тридцяти.

Елора моргнула.

— Що?

— Ста тридцяти.

Вона перевела погляд на Вардена.

— А він?

— Значно старший.

Кіт гордо підняв хвіст.

— Не називай мій вік уголос.

— Чому?

— У котів є принципи.

Елора прикрила очі долонею.

Її звичайний робочий день остаточно пішов шкереберть.

Але щось інше не давало їй спокою.