Глава 2

До міста вони дісталися наступного дня по обіді.
Дарина майже всю дорогу намагалася не думати про розмову, яка чекала попереду. Виходило погано.
Учора попроситися на роботу здавалося чудовою ідеєю. Сьогодні ж у голові раз у раз виникало цілком слушне питання: навіщо Матвію Криничному наймати дівчину без досвіду в торгівлі?
Так, вона відьма.
Так, вона два роки навчалася в університеті.
Так, вона зняла закляття з ящика.
Але ж купці не заробляють на життя зняттям заклять із ящиків.
— Ти зараз дірку у возі поглядом пропалиш сказала Лілія.
Дарина підняла голову.
— Думаю.
— Це помітно.
— А якщо він відмовить?
Максим, який ішов попереду, озирнувся.
— Тоді відмовить.
— Дуже підбадьорив.
— А що я маю сказати? Що Матвій неодмінно тебе візьме? Я його знаю. Він спочатку десять разів подумає, чи потрібен йому ще один працівник.
— Максиме, ти вмієш заспокоювати людей, — сухо промовив Лев.
— Зате я чесний.
Лілія наблизилася до Дарини.
— Не слухай його. Максим сам хвилюється перед кожною розмовою з Матвієм, коли щось іде не за планом.
— Неправда.
— Минулого місяця ти пів години ходив навколо складу.
— Я думав.
— От бачиш, — усміхнулася Дарина. — У нас багато спільного.
Максим щось пробурмотів, але відповідати не став.
Склад Матвія Криничного розташовувався неподалік від торгової площі. Велика двоповерхова кам'яна будівля мала широкі ворота, через які саме викочували порожній віз. Усередині метушилися працівники: переносили ящики, рахували мішки, щось записували у великі книги.
Дарина мимоволі сповільнила крок.
Уперше за три місяці перед нею було місце, де вона могла не просто переночувати чи заробити кілька монет випадковою допомогою.
Тут могла бути робота.
Справжня.
— Ходімо, — покликав Максим.
Вони залишили віз працівникам складу, а самі піднялися на другий поверх.
Матвій Криничний сидів за великим столом біля вікна. На вигляд йому було трохи за сорок. Перед ним лежали кілька розгорнутих книг, стос листів і маленький мішечок із монетами.

Побачивши Максима, він відклав перо.
— Нарешті. Я вже думав, ви вирішили продати мій товар і втекти з грошима.
— Не вистачило сміливості, — відповів Максим.
— Або розуму.
— Матвію...
— Звітуватимеш потім. Хто це?
Його погляд зупинився на Дарині.
— Дарина, — відповіла вона сама.
— Це я вже почув. Чому вона прийшла разом із вами?
Максим поклав долоні на край столу.
— Бо в дорозі вона допомогла нам із товаром.
— Яким саме чином?
— На одному з ящиків було сигнальне закляття.
Посмішка з обличчя Матвія зникла.
— На якому?
Максим назвав номер.
Матвій одразу записав його на клаптику паперу.
— Точно сигнальне?
— Точно, — відповіла Дарина.
Матвій перевів погляд на неї.
— Звідки знаєш?
— Я відьма.
— Це не відповідь. Відьма теж може помилитися.

Дарина на мить розгубилася, але кивнула.
— Я бачила структуру закляття. Воно мало спрацювати після відкриття ящика і передати сигнал тому, хто його наклав.
— Зняла ти?
— Я.
— Пошкодила товар?
— Ні.
Матвій подивився на Максима.
Той підтвердив:
— Усе ціле.
— Де вчилася? — знову запитав Матвій.
— В університеті.
— Закінчила?

— Ні. Два курси.
— Чому покинула?
Дарина стиснула пальці.
Перед очима на мить виник Валерій.
Навіщо тобі третій курс? Вийдеш заміж, займатимешся домом, народиш дітей.
— Через особисті обставини.
Матвій кілька секунд дивився на неї.
— Гаразд. Не моя справа.
Дарина ледь помітно видихнула.
— Максим сказав, що ти хочеш зі мною поговорити, — продовжив чоловік.
— Я хочу працювати.
— Відьмою?
— Ким потрібно.
Матвій підняв брови.
— Дуже конкретно.

— Я можу допомагати з чарами. Але готова навчитися торгувати.
— А рахувати вмієш?
— Так.
— Писати?
Дарина ледь не образилася.
— Я два курси університету закінчила.
— Це я вже чув. Але диплома в тебе немає, а університети бувають різні.
Лілія відвернулася, приховуючи усмішку.
Матвій дістав зі столу аркуш і простягнув Дарині.
— Тут перелік товарів. Порахуй загальну вартість.
Дарина взяла папір.
— Зараз?
— Ні, наступного року.
Максим кашлянув.
Дарина сіла на вільний стілець.
У списку були тканини, свічки, сушені трави, посуд і кілька видів спецій. Біля кожної позиції зазначалися кількість та ціна.
Вона почала рахувати.
На третьому рядку збилася, насупилася й почала заново.
Матвій мовчав.
Через кілька хвилин Дарина простягнула йому аркуш.
Він перевірив.
— Правильно.
— Я ж казала, що вмію рахувати.
— Люди багато чого про себе кажуть.
Він відклав папір.

— Торгувала коли-небудь?
— Ні.
— Вози водила?
— Ні.
— За товар відповідала?
— Ні.
— З покупцями сперечалася?
— Ні.
Максим тихо промовив:
— Після кількох ярмарків навчиться.
— Тебе я ще не питав.
— Мовчу.
Матвій знову подивився на Дарину.
— Подорожувати постійно готова?
На це вона могла відповісти без вагань.

— Так.
— Іноді тижнями не будете повертатися сюди.
— Я зрозуміла.
— Ночувати доведеться в різних містах. Іноді в селах.
— Мені не звикати.
Матвій затримав на ній погляд, але знову не став розпитувати.
Дарина сама поставила питання:
— А житло?
— На робочі поїздки я видаю гроші окремо. Винаймаєте кімнати або будинок, залежно від того, скільки часу маєте провести на місці. Це не вираховується із заробітку.
Дарина не відразу відповіла.
— Тобто за житло я не платитиму зі своєї платні?

— Якщо не захочеш оселитися в королівських покоях — ні.
Лілія тихенько засміялася.
Для них це, мабуть, було звичайною умовою.
Для Дарини — ні.
Три місяці вона рахувала кожну монету. Вибирала між нормальною вечерею і дешевшим нічлігом. Кілька разів спала там, де ще рік тому навіть не уявила б себе.
А тепер їй пропонували роботу, через яку вона могла подорожувати й не боятися, що одного дня залишиться без даху над головою.
Якщо, звісно, її візьмуть.
— Коли можу почати?
Матвій усміхнувся.
— А хто сказав, що я тебе вже найняв?
Дарина відчула, Дарина відчула, як запалали щоки.
— Ніхто.
— От і добре.
Він відкинувся на спинку стільця.
— За кілька днів вони вирушають на ярмарок у Вербин. Поїдеш із ними.
— Як працівниця?
— Поки що як людина, яка хоче нею стати.
Дарина насупилася.
— Без платні?
— За роботу заплачу. Але постійного місця поки не обіцяю. Подивлюся, як ти справляєшся не з одним зачарованим ящиком, а зі звичайною роботою.
Це було справедливо.
— Домовилися.
— І ще одне, — додав Матвій. — Те, що ти відьма, не означає, що Максим тягатиме ящики, а ти стоятимеш