Глава 1

Дарина поправила ремінь сумки й невдоволено подивилася на дорогу.

Ще кілька годин тому їй здавалося чудовою ідеєю скоротити шлях через ліс. Тепер сонце вже хилилося до обрію, ноги боліли, а обіцяного села все не було.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Просто чудово.

За три місяці мандрів Дарина встигла засвоїти кілька важливих правил. Не вірити незнайомцям, які кажуть, що знають коротшу дорогу. Не витрачати останні гроші на солодощі. І ніколи не думати: «Гірше вже не буде».

Після таких слів зазвичай ставало.

Дарина зупинилася й прислухалася.

Попереду хтось розмовляв.

Вона обережно пішла на голоси й незабаром побачила віз, навантажений ящиками та мішками. Біля нього стояли троє: двоє чоловіків і дівчина приблизно її віку.

— Кажу тобі, до міста сьогодні не доїдемо, — промовив найстарший із чоловіків.

— Якщо Максим знову не вирішить, що знає коротшу дорогу, то доїдемо хоча б завтра, — відповіла дівчина.

— Один раз помилився!

— Тричі.

— Ліліє, навіщо рахувати?

Дарина мимоволі усміхнулася.

Чоловік, якого назвали Максимом, першим її помітив.

— Гей! Ти там давно стоїш?

Ховатися вже не було сенсу.

— Недовго.

Троє незнайомців насторожено подивилися на неї.

— Сама? — запитав старший.

— Сама.

Він окинув поглядом дорогу за її спиною.

— Тут до найближчого поселення кілька годин ходу.

— Я вже це зрозуміла.

Лілія тихенько засміялася.

— Заблукала?

— Скоротила шлях.

Максим кашлянув і відвів погляд.

— Бачиш? — негайно сказала Лілія. — Не ти один такий.

— Дуже смішно.

Напруга трохи спала.

Дарина підійшла ближче й поглянула на віз. Ящики були позначені однаковим клеймом. На одному лежав розгорнутий шмат тканини, поруч стояв кошик із невеликими глиняними флаконами.

— Ви купці?

— Працюємо на торговий дім, — відповів Максим. — Я Максим Марченко. Це Лілія Романець. А той похмурий чоловік — Лев Крильський.

— Я не похмурий.

— Звичайно.

Лев лише похитав головою.

— А ти хто?

Дарина на мить завагалася.

За останні три місяці вона навчилася не розповідати про себе більше, ніж потрібно.

— Дарина.

— Просто Дарина? — перепитав Максим.

— Поки що цього достатньо.

Лев уважніше подивився на неї, але розпитувати не став.

І Дарина була йому за це вдячна.

Вона вже хотіла попрощатися, коли помітила слабке мерехтіння біля одного з ящиків.

Дарина завмерла.

— Не відкривайте його.

Максим уже простягав руку до кришки.

— Чому?

— Бо на ньому закляття.

Троє перезирнулися.

— Яке ще закляття? — запитала Лілія.

Дарина підійшла ближче.

Тепер вона бачила чіткіше: тоненькі синюваті нитки обплітали деревину, сходячись біля металевого замка.

— Просте сигнальне. Відкриєте — той, хто його наклав, дізнається.

Максим повільно прибрав руку.

— Звідки ти це знаєш?

Дарина простягнула долоню над кришкою. Кілька тихих слів — і синюваті нитки спалахнули так яскраво, що тепер їх побачили всі.

Лілія ахнула.

— Ти відьма!

— Так.

— Справжня?

Дарина підняла брову.

— Ні, несправжня. Для переконливості два роки в університеті провчилася.

Лілія пирснула зі сміху.

Навіть Лев усміхнувся.

Максим же дивився на ящик.

— Можеш зняти?

Дарина присіла біля нього.

Закляття було нескладним. Такі вони проходили ще на другому курсі.

— Можу. Але спочатку я б хотіла знати, що всередині.

— Тканина. Дорога. Маємо доставити замовнику.

— Тоді хтось дуже хоче знати, коли ви відкриєте саме цей ящик.

Вона дістала з сумки невеликий шматок крейди, накреслила біля замка знак і торкнулася його пальцями.

Мерехтіння здригнулося.

Ще кілька слів.

Сині нитки розсипалися іскрами.

— Усе.

Кілька секунд ніхто нічого не говорив.

Першим озвався Максим:

— А ти куди йдеш?

Дарина знизала плечима.

— Куди вийде.

— Це не місце призначення.

— Для мене останнім часом — цілком.

Лев подивився на неї так, наче зрозумів значно більше, ніж вона сказала.

— Роботу маєш?

— Ні.

Дарина перевела погляд із нього на Максима.

Думка виникла раптово.

Але чим довше вона про неї думала, тим менш безглуздою вона здавалася.

— А вам ще одна людина не потрібна?

— Нам? — перепитав Максим.

— Я можу працювати. Не тільки чарами. Навчуся всього, що треба.

— Ми не вирішуємо, кого брати на роботу.

— А хто вирішує?

— Матвій Криничний, — відповів Максим. — Ми працюємо на нього. Коли повернемося, можеш сама з ним поговорити. Але я нічого не обіцяю.
— Мені й не потрібні обіцянки. Лише можливість показати, що я можу бути корисною.

Лілія усміхнулася.

— Мені вона подобається.

— Ти її знаєш десять хвилин, — зауважив Лев.

— Уже одинадцять.

Максим зітхнув.

— Гаразд. До міста можеш їхати з нами. А там поговоримо.

Дарина подивилася на віз, на трьох майже незнайомих людей і на дорогу попереду.

Ще вранці вона не знала, де ночуватиме завтра.

Тепер уперше за довгий час у неї з'явився хоча б приблизний план.

— Домовилися.

Вона ще не знала, що незабаром їх стане четверо.

І що дорога, яка почалася для неї втечею, нарешті поведе її не від когось.

А до власного життя.