10. Поетичні читання

   Вечір підкрався швидко та непомітно. Здається лише годину назад була дванадцята дня, а вже третя. Я поспішаю до "Moitła" по пам'яті. Накладаю вечірні образи вулиць на денні, зазираю у хвилясті провулки між будинками. У Googl-картах це місце не відмічено взагалі, тож процес пошуку потрібних дверей дещо нервовий. Майже зневірююсь у тому, що зможу вдруге відшукати це місце. Помічаю перекритий червоною оксамитоваою мотузкою, ледь помітний на фоні яскравих вивісок провулок. Підійшовши ближче, помічаю високого широкоплечого чоловіка у чорних брюках та сорочці. Стою навпроти нього і посміхаюся. Жоден м'яз на його обличчі не подає виду, що він навіть теоретично може смикнутися. В голові шалено стрибає дві думки: Який же він величезний і, як йому пояснити, що мене запросив Матеуш, а квитка немає.

   Я морально підготувалась до невдачі та починаю відкривати рота, в надії на те, що станеться диво і мене зрозуміють з першого разу. Раптом велетень посміхається, знімає оксамитову мотузку та показує рукою, щоб я проходила далі. Прикладаю усіх зусиль, щоб моє обличчя у цей момент не мало ідіотського виразу, проходжу повз велета та пищу щось на кшталт:

- Dzięnkuję bsrdzo.

   Певно Матеуш попередив цього здорованя, що може завітати, якась дивакувата. Наразі, моїй вдячності немає меж, бо це могло бути справжнє фіаско вже з самого початку. Тягну на себе знайомі двері та готуюся поринути у запаморочливий запах трав, але натомість у ніс вривається запах алкоголю та якихось тяжких дорогих парфумів. Зелений оксамит замінено на червоний, третина закладу, яка відведена під крамницю щільно занавішена та закрита від чужих очей. З полиць за барною стійкою позникали пучки засушених трав та скляночки з настоянками. Тепер там стоять вичурні пляшки з алкоголем. Від автентичної атмосфери залишились лише врослі в меблі книги, кавоварка та ноутбук.

   Морщу носа та зразу ж повертаю направо. Столики та торшери залищились з оригінального інтер'єру, що не могло не порадувати. тут вже не пахне так сильно алкоголем, а скоріше міксом парфумів та лісових гвоздик, чиї невеличкі букетики стоять на кожному столику. Кафе заповнене, поки,  тільки наполовину, тож напевно в мене є можливість вибрати собі місце. Біля кожного столика стоїть по два стільці. Виглядає, як тематичний романтичний вечір на двох. Я сідаю за крайній столик біля стіни. Сподіваюсь, що мене не на побачення покликали, бо якось від цієї думки не по собі стає. Раптом біля мене матеріалізується дівчина у чорному фартусі, з логотипом назви закладу, та чорній сорочці й ставить на столик сільничку у вигляді мультяшного чорного крука. Ми посміхаймось одна одній і вона зникає так само раптово та тихо, як і з'явилась.

   До початку п'ятнадцять хвилин. Люди повільно заповнюють приміщення. Сподіваюся, що в білетах не вказані, якісь номери місць чи столиків, бо дуже не хочеться пересідати. Раптом стіна переді мною починає відчинятись, як шафа купе, і з'являється невеличка сцена зі стільцем та мікрофоном. Зачаровано дивлюсь на це дійство. Кутовим зором помічаю, як за мій столик хтось сідає. З упевненістю, що це Матеуш, повертаю голову щоб сказати, який же класний хід він придумав зі стіною, але слова застрягають у горлі. Біля мене сидить не Матеуш, а хлопець з безкольоровими очима з книжкового магазину. Коротке світле волосся загладжено назад, темно зелена сорочка переливається під світлом торшерів, наче холодна зміїна шкіра. Він уважно дивиться на мене своїм майже прозорим поглядом. Усе світло крім софітів на сцені миттєво гасне і зіниці хлопця розширюються до неймовірних, як на мене, розмірів. Здається вони заповнили увесь простір райдужки.

   Він простягає мені руку.

-  Cześć.

   Я жму її у відповідь.

- Cześć.

   На сцену виходить ведучий і починає поетичні читання. Хлопець спокійно відводить від мене погляд і дивиться на сцену. Я роблю те саме і намагаюсь абстрагуватись від відчуття, що потрібно тікати. Згодом, десь на четвертому вірші, мене повністю поглинула атмосфера закладу і я забула про те, що поруч знаходиться хтось ще. 

   Ритми та рими мене полонили. Відчуваю себе капітаном серед океану слів. Чиїсь вірші плавні та спокійні, немов штиль, інші бурхливі, як хвилі перед грозою. Часом рвані, наче я потрапляю у сильний шторм і все, що мені залишається, це триматися за борт свого човника, аби мене не викинуло у відкриті води. А цей вірш звучить, як вир. Невідворотний, неминучий, затягуючий та спустошуючий.

   З цієї фантазії мене витягує раптовий смішок, який огорнув листяним різнокольоровим смерчем. Я здивовано повертаю голову і бачу, як хлопець з безкольоровими очима дивиться на мене та посміхається. 

- Щось не так?

   Спочатку запитала, а потім подумала, що він все одно може не зрозуміти.

- Та ні, все добре. Просто у Вас яскрава міміка, а вірші, які зараз читають не на стільки цікаві. Дивитись на те, як змінюєтеся Ви набагато захоплююче.

   Я здивовано дивлюся на хлопця. 

- Ви з України?

- Ні, я тут народився.

- Так добре знаєте мову...

- Я знаю загалом двадцять мов.

- Ви поліглот?

- Просто в мене було багато часу на їх вивчення.

- У Вас чудова вимова.

- Дякую. А Ви, як я бачу, польську розумієте частково.