8. Перший день

   Сьогодні мій перший день у волонтерській організації. Вчора вивчала маршрут локації, як у місті з незнайомими назвами швидко дістатися потрібного місця. Вирішила йти пішки через Kazimier.

   6:10. Я стою на кордоні колись двох польських міст: Krakowa та Kazimiera. Зараз Кazimier історичний район, в якому до Другої світової проживали єврейські сім'ї, але місцеві ще й досі називають його єврейським кварталом. Я переступаю межу і місто прокидається. Він вже давненько нікому не розповідав своїх історій. Каzimier засновано зимою 1335 року указом польського короля Казимира ІІІ, для захисту столиці. Був відділений від міста Старою Віслою, притокою річки, якої більше не існує. Я сповільнююсь і намагаюся визначити напрямок Старої Вісли. Десь тут, під бруківкою та новим асфальтом вона продовжує текти крізь віки. На моє обличчя падають перші краплі весняного дощу. Ось тут. Я зупиняюсь та закриваю очі. Ось тут вона веде свій плин крізь час, простір та людські думки. Не ширша за цей провулок, прозора притока омиває середньовічну архітектуру, напуває та боронить захисників південного рубежу міста круків. Вода, замурована в землі, співає про людські життя, які бачила, та мости, які вели напряму в замок драконів - Вавель.

   Виходжу на вулицю Юзефа. У саме серце єврейського кварталу, де вони мали жити через прийнятий Privilegium de non tolerandis judaeis, який більше не дозволяв людям жити у їх домівках в столиці. Документ, який вимагав виселення євреїв за межі міських стін. 

   Сонце запалює вікна будинків з середньовічними душами. Вони кряхчуть, переминаються та дихають шибками, простягають свої розмальовані молоддю боки сонцю та дощу. Я натягую капюшон та йду далі. В голові людяно від мелодій та тихого гоміну перехожих. Проходжу повз Kamienica Jordanów, будинок з двома душами. Вигляд двох середньовічних близнюків накладається на сьогодення. Я повільно оглядаю зміни. Ось тут, у 1890 році власник зробив з двох будинків сіамських близнюків, об'єднавши їх додатковою стіною. Через 40 років змінили фасад. Наразі вже самі душі заплутались у тому, що й кому належить, у цій зміненій часом архітектурній думці. Без змін, крізь століття, зміг прокрастись тільки білий кам'яно-кований паркан з адресною табличкою, яка, все ж таки, не втрималась та позеленіла. Зараз тут знаходиться єврейський книжковий магазин "Jarden". Стою навпроти входу та борюсь сама з собою. За декілька хвилин раціональна частина, все таки, перемагає з аргументом про відсутність будь-якого рівня володіння ідішем.

   Я пришвидшую кроки, але розумію, що втратила орієнтири та загубилась. Сьома ранку, стою посеред району і не розумію, де знаходжусь. Добре, що вийшла з запасом в дві години. З перших хвилин було відчуття, що мій прогресуючий під час стресу топографічний кретинизм зіграє зі мною злий жарт. Намагаюся знайти бодай якийсь орієнтир. Обертаюсь на сто вісімдесят градусів. Ось воно! Synagoga Bne Emuna. Переходжу дорогу. Звідси я вже знаю, куди йти. 

   Двері всередину синагоги відчинені, але поряд нікого немає. Я відчуваю теплий подих приміщення на обличчі. Дощ посилюється. Народжене ні звідки, таке всепоглинаюче бажання зайти, штовхає в напівтемний прохід. В мене ще є час. Небагато, але я маю встигнути, а зараз просто подивлюся, чому звідти так несе святістю.

   Роблю кілька кроків, які луною відбиваються від підлоги та молочних стін. Будівля побудована у 1886 році і є історичною пам'яткою з 1994 року. Велика напівпрозора таблиця з датами підсвічується зліва від входу. В приміщенні тепло, сухо і пахне лілеями. Порожня стійка рецепції вітає незнайомців ледь чутним скрипом. Я йду на запах лілей і будинкові сутінки примножують звуки давнини, надаючи їм гучності, сили та загадковості. В чвси Другої світової тут була столярня, а згодом середньостатистичне складське приміщення. Загалом, як вдало й швидко війна перетворює історичні пам'ятки на щось тривіальне та буденне. Запах лілей стає сильнішим і я, слідуючи за ним, заходжу в Головну залу. Її двері піддалися на стільки легко, що я, навіть, назвала б це запрошенням.

   Між високими вікнами на стіні зростає Синагоганіальний ковчег. Я майже чую його пульсацію. запах лілей огортає тим сильніше, чим ближче я до нього підхожу. Дерево, що виросло з місця сили та обрало собі форму менори, семисвічника зі Скинії Зборів під час поневіряння євреїв пустелею.

   Дерево-менора пульсує та переливається золотом і міддю під світлом вранішнього сонця, співає священні тексти Тори, цвіте невинністю та святістю морських лілей. Здається, я могла б простояти тут вічність, вивчаючи всі мелодії та пісні, прослухати всі тексти та їх трактування. Липку тишу сколихує різкий звук будильника на телефоні. Це попередження про спливаючий час. Я маю вийти звідси зараз, або назавжди запізнюся на своє волонтерство. Тихо вислизаю з будівлі. Біля входу починають скупчуватися люди, напевно сьогодні тут запланована якась лекція або служба. Я швиденько вибираю необхідний мені напрямок і майже біжу до місця збору волонтерів. 

   Новий спальний район різко контрастує з історичними будівлями Старого міста. Я заходжу у просторе приміщення на першому поверсі багатоповерхівки. Схоже, що тут мав бути якийсь магазин, а стався волонтерський пункт. Молодий хлопчина з мушкетерськими вусами на ім'я Анджей, виявився куратором та організатором цього пункту. Зрештою, я зрозуміла, що він працює на чотири напрямки: Рецепція, Аптека, Харчі та Юридична допомога. З самого початку Анджей ставить мене в Аптеку, попередньо пояснивши, які ліки для чого. З восьмої ранку і далі, протягом чотиртох годин, я записую паспортні дані та фасую необхідні ліки: від болю, від температури, кашлю, заспокійливе, вітаміни, для шлунку, від алергії. Я запам'ятовую назви та коробочки від ліків, тож вже на шостій людині переходжу в режим автопілоту і досить швидко зі всім справляюсь.