7. Нічні пригоди у платанах

   Я все ще не можу перейти на нормальний денний спосіб життя. Пів ночі мучилась з тим пальцем, як результат - знову прокинулась майже із заходом сонця. Сидячи на ліжку біля вікна, дивлюся на те, як денні тіні розчиняються поміж цеглин на стінах будинків, губляться десь, під припаркованими вздовж тротуару автомобілями, ховаються у ще голому гіллі дерев.

   Зі сторони Старого міста лине вітерець, несучи з собою нічних привидів міста та хвилюючі запахи лісової весни. У підсвідомості зявляються образи народження нового ніжнозеленого листя, пам'ять заставляє мозок генерувати все нові та нові образи: запах холодної вологої землі, з якої з'являються перші, все ще слабкі, пагони трави та пролісків. Здається, перед цим всім неможливо встояти. 

   Потрібно виходити, втікати від усіх цих новин, дописів, Telegram-каналів та світлин смерті. Мені стає тяжко дихати, серце набирає оберти і починає вистукувати нав'язливу канонаду всіх можливих ритмів. Я беру куртку, натягую шапку, тихо зачиняю за собою двері і швидко спускаюсь сходами. Різкий звук лякає та відволікає. Здається, щось вдарилось у вікно під'їзду. Я повільно підходжу до нього і зазираю у шибку. Вікно виходить у внутрішній двір старого будинку. Тут, можна було б зробити надзвичайної краси сад. Висадити квітучі дерева та кущі троянд, або шипшини, кущик-другий жасміну, який не пахне та дивитись, як ця краса розкриває кожен сезон по своєму. Запалює його новими фарбами, запахами та звуками. Можливо, в цей двір могли б випустити пару котів, щоб оживити атмосферу ще більше. 

   Мої думки перериває шурхіт та писк. На півдвіконні з зовнішньої сторони, лежить на животику летюча миша. я нахиляюсь до неї ближче, між нами скло, тож переживати немає чого. Ми зустрічаємось поглядами. Я посміхаюсь та промовляю:

- Що, почуяв вчорашню кров? А вже все. Я її зупинила. Лети собі краще комашок пошукай, вампірюга летюча.

   В мене немає відрази чи страху, з дитинства люблю всіх, крім комах. Їх я остерігаюсь.

   Сонце майже зайшло за обрій. Сьогодні у мене найкращий настрій в порівнянні з нескінченною кількістю попередніх днів. Минаючи будинки та людей, йду до невеличкого парку, який відділяє цей район від Старого міста.

   Дивно, та саме сьогодні тут чомусь мінімальна кількість світла, хоча всі вулиці освітлені надзвичайно добре. Все видно, як вдень. Я проходжу ще трохи і сідаю на невеличку лавку, як раз під ліхтарем. Під його світлом час завмирає та розширює горизонти буття. Крихітні шматочки думок та намірів, плинки-частинки усього, що існує тут і зараз, складаються у ньому в невагомі струни світловитканної арфи. Вітер затихає та готується до концерту довжиною в мить. Довгі прозорі пальці створені для того, щоб торкати безтілесні струни і добувати надприродні магічні звуки, яким підвладна зміна будь-яких форм та сутностей.

   Напевно, сьогодні я буду єдиним слухачем. Вітряні пальці та струни, серце пропускає декілька ударів, а подих завмирає великою холодною перлиною у горлі. Реальність дає тріщину, яка мов кола на воді сколишує повітря. Усі звуки, крім чарівливої арфи, зникають десь надзвичайно далеко. миттєвий вакуум давить на вуха. Я закриваю очі, а холодна перлина перетворюється на позіхання. Концерт закінчено, а навколишня форма відновлена, наче нічого й не було. Все вклалось в мить між людськими секундами життя.

   Неподалік від мене прогулюється невеличка компанія. Декілька хлопців та дівчат. Дістаю з кишені невеличку книжку. Світло ліхтаря надзвичайно атмосферна лампа. Чути веселий гомін компанії. Книга про складну творчу особистість Гогена. Класного художника, але хижу людину. В якийсь момент, починаю чути стійкий запах тяжких осінніх парфумів перемішений з нічною свіжістю. Відриваю очі від книги та озираюсь. Наче нікого нового. Боковим зором бачу привида хлопця з безкольоровими очима з книжкового магазину. Різко повертаю голову в його сторону, але на алеї вже нікого немає. Мене відволікає тінь, яка закрила світло.

- Cześć! Czy jesteś tu sam? Co czytasz?

  Я піднімаю погляд і бачу високу дівчину у розтібнутій куртці. Коротке волосся створило напівпрозорий ореол навколо її голови. Блискітки від куртки стрибають по алеї різнокольоровими зайчиками, створюючи атмосферу святковості та нереальності усього, що відбувається.

-     Przeprąszam... Я не розумію вас.

   Я посміхаюсь і знову гублюсь у книжкових сторінках. Гоген, як раз познайомився зі своєю майбутньою коханкою остров'янкою. Дівчина сідає поруч та почанає заглядати у мої сторінки. Вона тикає пальцем в книгу і повільно промовляє:

- O czym jest ta książka?

   Я повільно видихаю.

-  About painter and his lifestyle.

   Дівчина посміхається.

- Dlatego jeśli mówisz powoli, rozumiesz mnie, ale nadal odpowiadasz po angielsku.

- Tak.

   Незнайомка поправляє коротке волосся і почала швидко про щось говорити з друзями, які стоять неподалік. Я сиджу і читаю. Вона сидить біля мене і голосно сміється. Не можу зосередитись на тексті. Мозок весь час намагається вичленити якісь зрозумілі слова, інтонації, щось, за що можна зачепитися в розумінні ситуації. Врешті-решт, я розумію, що не можу більше сидіти під цим ліхтарем. Роблю глибокий вдих, закладаю чеком потрібну сторінку в книжці та ховаю її в кишеню куртки. Піднімаю комір та готуюся вставати. Раптом відчуваю, як пасмо мого волосся починає жити своїм життям. Повертаю голову і бачу, як незнайомка крутить його в руках, задумливо вдивляючись в свої ж рухи. Друзі дівчини, наче розчинились у повітрі. Я не розумію, коли ми встигли залишитись наодинці.