5. Не снідай на самоті

    Сьогодні я, все таки, вирішила згадати про волонтерську організаці та записатися туди. Візитівка магічним чином протрималась весь цей час у кишені, ніде не загубилась та  не протерлась, тож це певно, доля. Від того, що я скролю новини, читаю всі жахи і говорю з батьками нічого не змінюється. Тільки сильніше боюся, нервую, почуваю свою та їх безпорадність і беззахисність, й, наче, після кожної телефонної розмови провалюсь все глибше у смуток та тривогу за все і всіх. Потрібно робити щось корисне, або хоча б щось.

    Саме з такими думками, я виходжу на вулицю цього ранку. Легка прохолода пощипує обличчя та охолоджує розум. Поодинокі птахи гріються на дахах та підвіконнях будинків. Сонце окреслює рожево-червоним контуром тіні. Місто вільно дихає, незважаючи на шалений автомобільний трафік. На тендітних чорних гілочках почали з'являтися брунатно-коричневі бруньки. Сподіваюся, вони не замерзнуть від різких нічних перепадів температури, адже хочеться вже хоча б тепла. Вітер все ще намагається залізти під куртку, але далеко не на стільки активно, як у перші дні.

    Я впевнено минаю перехрестя за перехрестям, йдучи то за, то проти людської течії. Сьогодні треба розібратися з собою. Останнім часом, просто катострофічно важко залишатись на одному місці. Здається, що поки я йду, то думки мене не наздоганяють. Тож, сьогодні я таки дам їм себе наздогнати та висловитись.

   Заходжу в Galeria Krakowska, яка зв'язана з вокзалами, переповнена людьми та кафетеріями, і має безкоштовний WiFi. Тож, і поїм, і подумаю, і на зв'язку, і зареєструюсь у тій волонтерській організації.

   Піднімаючись ескалатором, вдивляюся у людей навколо. Будь-який торговий центр та вокзал завжди схожі на величезні мурашники, густозаселені та максимально різнобарвні. І зараз, я мурашка, яка піднімається на верхні поверхи цього величезного (60 000 квадратних метрів) мурашника. На верхніх поверхах не так галасливо, як внизу. На другому розташовані магазини одягу, а на третьому дешеві кафешки їжі швидкого приготування.

   Очима знаходжу вільне місце, яке повністю задовільняє мої вимоги. Нажаль, в таких місцях завжди космічна черга, яка починається десь на околицях Марсу, а закінчується біля маленької стійки, де тобі дають номерок з твоїм замовленням. Що ж, мій сніданок переді мною. Починаю їсти і паралельно підключаюсь до мережі WiFi. Переписуюсь з рідними і завантажую фільм для вечірнього перегляду, бо ніч зараз не найлегша для мене пора. Чим темніше за вікном, тим реальнішими стають тривоги та нічні жахіття. Тому, я вирішила, що вечори потрібно займати якоюсь розважливою роботою для мозку, аби він не генерував той внутрішній SilentHill у мої сни. Доводжу себе до стану повного відключення, і все що мені після того сниться, тільки темрява. Головне не залишати ніяких сил ні на що, окрім цього виду рятуючої сутінкової темряви у мізках. 

   Поки я їм, до мене підходить дівчина з яскраво рудим волоссям та невеличкою валізою. У неї в руках такий само сніданок, як був у мене декілька хвилин назад. Вона ставить його на столик і запитує:

- Do you speak English?

- Ukrainian.

- О, чудово свої.

   Дівчина сідає навпроти і починає їсти.

- Ти мене вибач. Я просто голодна, як вовк. всі столи зайняті. Люди компашками сидять. Фух-фуууух.... Гаряче... А ти одна. До тебе підсісти легше, ніж до компашки.

   У цьому місті, якась нездорова тенденція пішла підсідати за столик до самотніх незнайомців. Це мені треба боятися, щоб так на якогось ідіота не напоротися.

- Да... Не так стрьомно напевно?

- Тож, да. Ти одна, що ти мені зробиш? А компанія і підсипати щось може, і грабануть.

   Я всміхаюсь сама до себе. Багатий життєвий досвід у дівчини навпроти.

- А ви... ти звідки тут?

- З відпустки повертаюсь. Я тут вже три роки живу. Їздила на тиждень до подруг, а ти?

- Ну так, війна...

- А... так... вибач...

- А ким працюєш, якщо не секрет?

- З іноземцями спілкуюся.

- Типу, в якійсь турфірмі?

- Нє... в нас тут офіс недалеко. Зупинки дві в сторону Замку. Там ми сидимо в кабінетах та спілкуємось з іноземцями по інтернету на різних сайтах знайомств. Набиваємо їм клієнтську базу.

   Дівчина поправила волосся, яке блимнуло вогнем під яскравою лампою.

- Ти не думай, нічого такого. Офіційне працевлаштування, графік день, через день. Ніякого інтиму. Треба хоч якось знати англійську і гарно посміхатись в камеру.

- Камеру?

- Ну да, відеозв'язок.Тобі, до речі робота не потрібна?

- Спілкуватися з іноземцями?

- Ну да, в тебе як з англійською?

- Наче нормально.

- Ну от, підфарбуєшся, будеш миленька. В нас, якраз, одна звільняється.

- Мені треба подумати, над такою можливістю...

- Забий мій номер +4ХХХХХХХХХХХ, Настя.

- Оля, приємно.

- Ти довго не думай, єслі шо, дзвони. Котра година, до речі?

- 9:10.

- Ой, блін, запізнююсь. Ладно, давай. Думай. Дзвони.