3. Ніч та мітла

   Вітер здіймається все дужче. Незахищені руки намагаються втримати комір куртки на його законному місці. Здається, ще трохи і пальці вкриються паморозю, а потіи холод потрапить у кров, і я перетворюсь на крижану ляльку, яка розсипеться, так і не діставшись до теплих ковдрочок та людських домівок.

   Присмерк ховає людей у тіні між запаленими ліхтарями та магазинними вивісками.Звідусіль чуються шматки розмов та сміху. Світ продовжує існувати незалежно від будь-якої істоти, яка живе, жила чи житиме у ньому. Декілька століть назад, тут спалювали за чаклунство людей. Десятки років тому у цьому повітрі відчувався запах згарища, поту та крові від попелищ, що залишала по собі загарбницька війна та окупація. Історія ходить по колу, змінюючи, хіба що, місце дислокації.

   Вітер зносить мене з головної вулиці. Доводиться пірнати в темний провулок з незрозумілою назвою, бо букви вперто не хочуть складатися в хоч якесь слово, розбігаючись в сутінках від одного краю дороговказу до іншого.

   Зконцентрувавшись, я помічаю прямо перед своїм носом великі деревяні двері з начищенною до блиску металевою ручкою. Від них пашить теплом та спокоєм. Зверху весить невеличка вивіска з написом "Miotła", яка відсвічує металевим блиском від єдиного у всьому провулку ліхтаря.

   Пальці рук вже не згинаються по команді, доводиться допомагати їм силою волі. В якусь мить тихий провулок заповнює гул. Здається, що з темряви на мене біжить табун коней. Вони хриплять та цукотять копитами по бруківці зі швидкістю інтерсіті. Реальність починає тремтіти та втрачати чіткість, звуки посилюються та наближаються. Єдине, за що ще більш-менш тримається свідомість це виблискуюча металева ручка на дверях. Раптом, майже весь простір заповнюється скрипом коліс та свистом від ударів батогом. Не чекаючи більше ні секунди, я тягну на себе тяжкі двері та роблю крок у приміщення, залите приємним жовтуватим світлом. Як тільки двері зачиняються, простір заполонюють запахи висушених трав, ягід, фруктів та обробленої шкіри. Після пронизливого вітру й холоду приглушене світло діє, як заспокійливе.

   Невеличке приміщення зоновано великими тяжкими зеленими шторами на три частини. Навпроти вхідних дверей велично стоїть, підпираючи стелю, велика барна стійка. Вся задня стіна всипана невеличкими полицями з закоркованими пляшечками, баночками, зв'язаними між собою пучечками засушених трав та якихось старих книг, які здавалося, наче вросли в свої полиці. Велика блискуча сучасна кавомашина та ноутбук різко контрастують з усім навколо. Складається відчуття чужерідності предметів, в принципі, у цьому відрізку часопростору.

   Зліва важкий оксамит відділяє третину приміщення, яка скидається на кав'ярню. Повністю металеві столи стоять в глибині, освітлені яскравими стилізованими під антикваріат торшерами. 

   Зправа оксамитова штора відділяє частину, яка більше схожа на невеличкий магазинчик. Високі дерев'яні стелажі сягають стелі та переповнені якимись дрібними предметами. Саме звідси долинає п'янкий аромат засушених трав, а в пам'яті вспливають квіти ромашки та чорнобривців, які в дитинстві розвішувала бабуся на дачі під стріхою на другому поверсі. Вже за мить всепоглинаючий сум, так стрімко стиснув легені, що повітря мимоволі голосно вирвалось на волю, ставши жалісним зойком.

   Ні звідки, за стійкою з'явилась не висока дівчина зі світлим волоссям. Помітивши мене, вона посміхнулась і запитала:

- Cześć, przeszedłeś do kawiarni czy na zamówienie?

   Я невпевнено посміхнулась і повернувшись наліво відповіла:

- До кав'ярні.

   Ще декілька кроків у невідомість. Як завжди, вибраю найвіддаленіший столик, спиною до стіни, з одного боку дерев'яна ширма для затишку, а з іншого великий вазон. Достатньо далеко від входу, шоб не кидатися в очі, але з гарним прогляданням дверей назовні. Дідусь завжди казав, що спокій у будь-якому місці складається з двох речей: впевненості та контролю. Ти завжди маєш бути впевненою у тому, що ти добре контролюєш, хто заходить у приміщення. До сих пір, не можу зрозуміти навіщо мені цей постулат, якщо я не шпигунка, але, коли нервую, саме це стає моєю опорою у незнайомому місці. Знайомі правила, які працюють у будь-якому середовищі.

   Крім мене в кав'ярні знаходяться ще п'ятеро людей. Парочка біля самого входу, двоє хлопців з ноутбуками, які про щось сперечаються й одинак з рожевим коктейлем. Розтібнувши куртку, я відчуваю, як холод та волога вивільняються у простір навколо столика. Пальці рук, раптом, стали неймовірно гарячими, немов секунду назад я трималася за розпечений кухоль з кип'ятком. Хочеться здерти шкіру та почухати її з внутрішньої сторони. Що ж, такі відчуття, явна ознака того, що кров почала циркулювати під цією замерзлою шкірою.

   Залишаючи куртку на спинці стільця та ступаючи по хиткій дерев'яній підлозі, я виходжу із-за зеленого оксамиту до барної стійки. Білявка відриває погляд від ноутбука.

- Poczekaj, teraz do ciebie przyjdę.

- Jedną latte, proszę.

- Chcesz latte z ziołami?

- Nie, dziękuję.

   Сідаю за свій столик та тихо радію двом речам: по-перше, що завдяки бабусі знаю хоча б якісь слова польською і, по-друге, що в якийсь момент часу людство вигадало Google-карти та перекладачі в телефоні.

   Білявка ставить каву та йде на своє робоче місце. Повітря, переповнене пахощами та млявістю, налипає на руки й ноги, роблячи їх приємно тяжкими. Я закриваю очі, аби насолодитися цим почуттям. Здається, пройшло менше хвилини, але вже час прокидатися від цього тепла, аби зробити ковток гарячої кави.