11. Місто алхімії

   Після такої насиченої суботи я не виходила декілька днів з кімнати. Нахлинули тривожні думки. Занадто багато емоцій та вражень останім часом. У волонтерській організації я перезаписалась у інші місця для допомоги, подалі від тих, де ми вже зустрічалися з Матеушем. Мене тільки за руки не хапали і якимись сумнівними голками не кололи. Сподіваюся тільки, що то все таки був алкоголь і вона була стерилізована. 

  Та неможливо усе життя просидіти у чотирьох стінах і не з’їхати з глузду, тож, набравшись хоробрості я вийшла назустріч сонцю, що сідало за обрій. Тихе та приємне світло ніжно торкалося молодого листя, старих шибок та бруківки, яка, у свою чергу, відповідала різнокольоровою мелодією відтінків, що поселилися у ній ще за часів королів. Різнобарвні шматочки коричневого, сірого та фіолетового захоплювали грою світла та візерунків. Здавалося сама бруківка зроблена з якихось магічних каменів, які незрозуміло як опинилися на сотні років під ногами місцевих та туристів. Такого не побачиш і не відчуєш, ідучи по асфальтованій дорозі посеред мегаполісу. Але і там є крихти магії, що проходять крізь ширму реальності переломлюючись у дзеркалі вітрин та вікон багатоповерхівок.

  Я втратила відчуття часу і ніч якось швидко накрила місто. Піднявши голову, я зрозуміла, що весь час йшла ніби по чарівному містку кудись незрозуміло куди, навіть забувши дивитися на карту у телефоні чи просто роззиратися довкола для того, щоб орієнтуватися скільки разів я повернула наліво чи вправо, або чи йшла я весь час прямо.

  Людей менше не стало, тож мій часово-просторовий провал не був занадто довгим і дуже далеко відійти від знайомих місць я не могла. Виходячи з таких міркувань, я роззиралася довкола. Вулиця була досить тиха, але зліва чувся шум і освітлення видавало набагато більшу кількість ліхтарів. Гучний сміх, запах теплої їжі і музика зробили свою справу і я зацікавлено направилася до того радісного шматочка вулички, де пашіло життя.

  Дійшовши до місця з якого яскравими іскорками виринали люди, я побачила невеличний провулок, що судячи з усього закінчувався глухою стіною. Злившись з навколишніми сутінками, постояла декілька хвилин на межі тіні та яскравого світла. Знову з’явилося відчуття, ніби переді мною злегка прочинені двері до ще невідомої кімнати. Ліва рука наче легенько завібрувала. Дивлячись на кордон світла та тіні під ногами, я зробила глибокий вдих і торкнулася рукою до будинку, зробивши крок у радісне світло.

  Весь провулок був залитий електричним м’яким світлом. Сотні лампочок мерехтіли над головою жовтуватою гірляндою зірок. Вздовж стін будинків стояли десятки столиків та стільців під відкритим небом. Прохолодний вітер не долинав у цей закритий закуток - Dolnych Młynów.

  Звідусіль лунала музика різного направлення (поп, рок, джаз, навіть класика), але не змішувалася, у якесь пекельне звучання – какафонію. Кафе та паби з яскравими вивісками немов би за допомогою якихось невідомих мені законів ділили простір навколо себе на зони, у яких було чути лише їх музичний супровід. Це було, ніби я потрапила в океан з десятками течій, які гармонійно та турботливо оминали одна одну, тримаючи своє направлення, швидкість та температуру. Проходивши вздовж них, я ніби переходила з однієї течії у іншу не перемішуючи їх. Ніби одночасно йдеш по сотням коридорів різних будинків не втрачаючи відчуття напрямку.

  Дослухаючись до музики, можна було почути різні мови світу. Тут долинав польський, а там німецький та англійський. Трохи далі дівчина з зеленим волоссям, щось говорила на французькій, а ще трохи далі чулася рідна українська. Здавалося, що якщо зайти у якісь двері, то опинишся на схожій вуличці, але в іншій країні.

  Я знайшла столик на одного десь посередині провулку, з відчинених дверей лунали більш-менш спокійні мелодії класичної музики у роковій обробці з гучними гітарними па. Тільки-но я підійшла до столика до мене підбігла дівчина з меню та попільничкою. Замовивши каву та сівши лицем до пішохідної частини провулку, злегка поморщилась від диму цигарок, які курив чоловік трохи далі від мене. Запах табаку змішувався з кавою і свіжістю вечірнього весняного повітря, але не так щоб викликати відразу. Та й певно, якби я зараз закурила якусь цигарку, то певно виглядала б епічніше, як описують у старих американських романах. Та певно не як дама у червоному, а як якийсь детектив на зустрічі. Всміхаючись сама до себе, у той момент. Я подумала, що певно чорно-білі фільми та детективи тридцятих років мене до добра не доведуть.

  Час наче сповільнився. Кава стигла на столику переді мною. Люди снували ходили туди й назад. На філіжанці був напис «Аlchemy». Що ж, з поміж усіх кафешок, пабів та ресторанів, я обрала той, де на філіжанках з кавою написано  «Алхімія». Часом мені здається, що всесвіт вмикає легку іронію, коли ми з ним, так би мовити, співпрацюємо. Тож, я взяла у руки каву, примружила очі та розслабившись зробила перший ковток.

  Раптом волосся розкуйовдив прохолодний вітер і ось картинки світів знову змішалися у моїй голові. Посеред провулку стояв невисокий чоловік у довгому темному плащі і пильно дивився чи на мене, чи то крізь мене. Краківський алхімік – Міхал Сендзевій. Я відчула, як на потилиці затремтіло волосся. Чоловік пильно дивився на мені в очі та ціленаправлено йшов назустріч. Син польського аристократа, який у юнацтві переїхав до Кракова для того, щоб навчатися в місцевій Академії філософії, теології, риториці та точним наукам. У той час у закладах освіти алхімією займалися лише неофіційно.

  Алхімія… Краківський алхімік… Я поставила філіжанку кави на стіл та відкинулась на спинку стільця. Що ж цікаво підібране місце для нової історії міста. То була всесвітня іронія у дії.