Для перепочинку

   Ніколи нічого не могла з собою зробити у музейному питанні. Тому я навчилась ходити туди наодинці з собою. Якщо у місті, в яке приїхала є музей, мені обов’язково потрібно до нього потрапити, а то я потім можу все життя  собі згадувати, що будучи там я навіть не подумала доторкнутися до історії, культури та мистецтва цього міста, району, країни.

   Тож чисто технічно я просто не могла не знати декілька чудових музеїв. Крім того, після стрічок новин, внутрішнього відчуття самонікчемності від того, що я в цей час не на фронті, не в окопах чи хоча б не у тилу печу хліб для тероборони та ЗСУ, просто вбивала, як тисячі ножів по всьому тілу.

   Відволіктися. Перенести свою увагу в іншу плоскість, точку, на інший рівень. Тому музей, як засіб пізнання нового, як засіб надання своєму «я» відпочинок від думок, почуттів та аналізів ситуації, яка відбувається тут і зараз. Тож я намагалася, чесно намагалася втекти від цього у музеях.

   Museum Narodowe w Krakowie був створений 7 жовтня 1879 року рішенням міської ради міста Краків. На початку він знаходився на другому поверсі Sukiennice на Rynek Glowny, але вже у 1990 році він переїхав до нового сучасного будинку.

   Коли я вперше його побачила, то чомусь єдине про, що могла думати – орган не правильної форми. Його колони при вході та частина даху нагадували вбудований у католицький храм орган , але чомусь усі труби в ньому були однакової висоти. Будинок, який може відтворити лише один звук. Можливо саме той, єдиний звук, який входить в резонанс з польською душею і є незмінним потягом усього періоду життя цієї країни.

  Всередині було ще малолюдно, адже час, який я вибрала для цього дійства чітко співпадав з відкриттям самого музею. Ще один цікавий момент буття, який довелося відкрити там – польська поверховість будинків. Шукаючи виставку на першому поверсі, як заявлено у білеті, я знайшла тільки кафе (до речі, з гарною кавою) та сувенірну крамницю. Як виявилося, якщо в Україні я звикла рахувати поверхи з самого низу і до самого верху, то в Польщі перший поверх вважається чимось, на кшталт, технічного. Він не рахується. Це, як великий хол будинку. Перший поверх у Польщі – другий поверх на Україні. Тож, для того, щоб потрапити на постійну виставку, яка знаходилась на першому поверсі, довелося піднятися на другий. Якось так.

  Та зайшовши до першої зали, я зразу ж відчула спокій. У ній знаходилися вітражі із зображенням фрагментів з різних історій, пов’язані з духовенством чи святими людьми. Не знаю чому, але вітражі завжди заворожують, є в них щось прекрасне та надприродне. Не важливо, яскраві чи приглушенні часом кольори, вони ховають у собі ключі до історії, мистецтва, краси. Коли дивишся на вітраж (не важливо, який візерунок зображено) він затягує. Танцює під променями та тінями з людською підсвідомістю. Це може бути вікно до раю, пекла чи, взагалі, до зовсім іншої реальності, у минуле, майбутнє, а може до паралельного світу, де все таке саме, але в той же час інакше. Вітражі, ті ще пустотливі звірята. Ніколи не знаєш, що саме вони пробудять у тобі своєю грою.

   Далі я потрапила до світу яскравих тканин зі складними візерунками, м’яких, як шовк та цупких наче гобелени. Деякий час навколо мене були одні розкішні орнаменти розшиті золотом та сріблом, чутернадськими ґудзиками та стрікотливими металевими і коштовними блискітками.

   Потрапивши до вмебльованої кімнати, я закохалась у чарівні скрині. В деяких з них, я б могла жити не гірше, ніж в кімнаті. Вони були величезні, зроблені з різного дерева, яке відрізнялось за кольором та структурою, створюючи чарівні візерунки та гру світла. Одні були обтягнуті шкірою та металом, інші лише сукном. На одних були вирізьблені квіти та сцени з повсякденного життя. Інколи, звичайно, попадалися з незрозумілим сюжетом, але, здається, там були сатири та дріади, вагітні музи та квітучі кентаври.

   І хоча, я дуже люблю скрині, певно в мені грає щось етнічне та старе, це навіяло смуток. Як би це не звучало, я скучила за власною білою скринею без візерунків та різьблення, простою та зрозумілою, з темними металевими пластинами на кутках. Я якій можна було сховатися та спати. У яку можна було скласти півкімнати. Яка була мені і диваном, і стільцем, і столом. На якій спала моя чорна магічна красуня з жовто-зеленими очима, вкриваючись величезним листям монстери, яка завжди стояла на ній. Мені раптом захотілось доторкнутись до її гладеньких боків, теплих і чомусь рідних.

  Я зловила себе на тому, що майже торкаюся кінчиками пальців найближчої скрині. Прийшлось забрати руку. Хто знає, може воно все було під сигналізацією, а може мені б впаяли штраф за таке невігластво.

  Наступна зала розповідала про посуд та убранство кімнат. Як дівчина, я чесно відволіклась по максимуму. Мама змалечку привчала мене до гарного посуду. Ми декілька років поспіль збирали її темно коричневий набір від маленьких склянок, чашок для кави до великих салатниць та тарілок. І навіть тут, серед посуду 18-20 століть, я шукала щось таке, що зможе хоча б трохи підійти до неї. Те, що їй би сподобалось.

  Хвилин двадцять розглядала набір, зроблений ніби з темного каменю, обтесаний на якомусь доісторичному горні. Проста робота, навіть груба, але який матеріал. Райдужні судини надавали посуду вигляд коштовностей. Наче весь набір був зроблений з величезних шматків лабродоніту, який зберіг, якимось магічним чином, однаковий малюнок на найбільших частинах посуду.

  Коли у мене буде власний дім, я обов’язково знайду щось подібне. Буду відчувати себе середньовічною принцесою чи молодою відьмою, яка готує не трав’яний чай, а зілля у магічному посуді.