Пролог

Чорт, якщо я сьогодні виживу, то обов'язково куплю собі нормальні кросівки — бігати в черевиках на високих підборах лісом максимально незручно. І спортом займусь, так. Бо дихання вже не вистачає.

Скільки я вже біжу? Хвилин п'ять, не більше, але за відчуттями цілу вічність. Серце вже давно хоче помахати на прощання і полетіти на захід сонця, але якимось магічним чином я ще жива, біжу, і намагаюся врятувати своє життя.

Мені дуже лячно.

Єдине, що я хочу зараз – це бути вдома.

Але я лише продовжую тікати. Окуляри, завдяки яким я могла бачити світ, вже давно впали десь у цьому чортовому лісі, тому біжу і молюся лише про те, щоб не дай Боже не пропустити щось важливе.

Гілки під ногами тріщать, іноді я потрапляю в болото, послизаюсь, але не падаю — дивовижне явище. Біжу далі, на ходу відкидаючи руками різні гілки, які заважають моїй втечі. Я маю встигнути, маю вийти хоч кудись. Маю вижити.

Позаду біжать вони, я знаю. Біжуть за мною, іноді стріляючи в небо, а може, і в мою спину, я не впевнена. Вже нічого не знаю. Хочу лише опинитися вдома і залягти в ліжко на кілька днів, а потім вдати, що нічого в моєму житті і не сталося.

Трясця, гілка надто велика!

На руці з'явилася ще одна рана, але я розумію, що треба абстрагуватися від болю і рухатися далі — ще трохи і я кудись вийду, я впевнена. Мене врятують точно.

Ще один постріл — і я гублюся, не помічаючи величезного стовбура під ногами, падаю.

Вставай, Катерино!

Вдалині видніється якась галявина, там немає дерев. Може це траса? Може, там є люди? Швидше туди, швидше. Люди повинні перешкодити цим бандитам, вони врятують мене. Почуття, ніби з'явилося друге дихання, я ловлю себе на думці, що посміхаюся у всі тридцять два. Я врятуюсь!

Вибігаючи з лісу, я помічаю, що траси тут нема. Тут взагалі нічого немає, окрім урвища. Може, не так високо? Може якось скотитися? Підійшовши ближче, я розумію, що то кінець. Обрив надто крутий, звідси тільки падати. А куди падати? Так логічно! У море! Чи це не море? У будь-якому разі, у воді я бачу гострі рифи, багато величезного каміння — там навіть краплі ніде впасти. Якщо я зараз стрибну, то помру, без варіантів. Навіть майстер, напевно, не міг би точно визначити точку, де немає каміння, не те, що я. Тим більше, мій зір впевнено говорить мені «поки що, Катерино, зустрінемося на тому світі».

— А ось і наша бігунья, — за спиною лунає глузливий голос, втім, у нього теж збилося дихання. Обертаюся, щоб побачити гарного чоловіка в оточенні кількох охоронців. У всіх у руках по пістолету, прикінчать і навіть патрони не пошкодують.

— Вважаю за краще термін «спринтер», шановний бандит, — намагаючись контролювати своє дихання, видаю я. Все одно помру, що там думати.

— Врахую, — кивнув Максим, почухавши пістолетом потилицю. — Тоді й до мене звертайся нормально. Я не бандит.

— А хто ж тоді? — напрочуд здивовано питаю я.

— Скажімо так, — трохи задумавшись, він продовжив, — я працівник служби безпеки.

— Але служба безпеки належить бандиту, я зрозуміла.

— Катерино, ми так добре спілкувалися. Шкода тебе вбивати.

— Як вбивати? — знову награно запитала я. Хоч поспілкуюсь із ним наостанок. Йому без мене нудно буде, відповідаю.

— Імовірно на смерть.

— Страх Господній, а як же жити? — перехрестившись, я помітила, що один із його охоронців намагається не засміятися.

— Жити? Так мертві не живуть, Катерино, — весело посміхнувся Максим.

— Це обмеження прав мертвих! Я скаржитимусь на вас!

— Можливо, домовимося? — скрививши очі, як у кота зі Шрека, поцікавився чоловік, підступаючи до мене. Потім, в одну мить ставши серйозним, Максим справді почав домовлятися. Ну, чи торгуватися, тут уже кому як. — Даю тобі вибір!

— О, вибір — це добре, — швидше просто на автоматі я видала емоцію радості, зовсім того не відчуваючи. — У багатьох немає вибору все життя.

— Так, а в тебе з'явиться перед смертю. Обирай! Або я зараз стріляю тобі прямо в голову і кидаю твоє тіло у воду, де воно пливе далеко і надовго, або ти сама стрибаєш у воду, і в тебе є шанс вижити, — незворушно промовив Максим.

— Та який там шанс? Я плавала останній раз років сім тому, — відмахнулася я, думаючи про те, що шансу справді немає. Я не виживу, якщо він мене застрелить, тим більше тут багато свідків. Максим, звісно, начебто непоганий хлопець, але не послухати наказу не посміє.

Ще раз подивившись униз, я мимоволі пересмикнула плечима, розуміючи, що це безперечно кінець. Серце на секунду перестало битися, а світ довкола наче зник. Чому все скінчиться саме так? Адже я стільки всього у житті не зробила. Я не хочу вмирати! Серце, якого дідька ти б'єшся як востаннє? Ах так. Точно.

Вода билася о каміння, розбиваючись, як розіб'юся і я зовсім скоро. Від цих страшних думок мене занудило, а перед очима все попливло. Мабуть, упав тиск, бо нічого, окрім темряви, я не бачу. Акуратно обернувшись, я глянула на Максима. Крізь повну темряву, його обличчя та силует були немов яскраві зірки, до яких хочеться йти. На жаль, але мені в інший бік.

Зробивши кілька кроків назад, я подивилася на блакитне небо, де летіли найвільніші істоти на нашій планеті. Так, можливо, я дійсно прожила це життя не так, як хотіла. Але якби мені запропонували повернутися назад, я нічого не змінила б.

Відштовхнувшись від землі, я стрибнула у воду, відразу ж затримавши подих і заплющивши очі. Так спокійніше. Я, нарешті, вільна.

Полетіли, Катерино, полетіли.