Глава 27

Так як ми й домовлялися, я поїхала. Дорога видалася мені важкою. І тепер я сиділа біля могил моїх рідних, моїх безкінечно рідних людей. Давилася слізьми, дивлячись на фотографію моєї дитини і чоловіка.

   Життя несправедлива річ, іноді воно буває занадто жорстоким і безжальним. Я не знаю, як я жила без них, якось існувала. Я карала себе і відчувала величезну вину, якби тільки щось можна було змінити в той день, то все могло б бути не так. Як би я поїхала, я втрутилася, я зробила, то може не було б цих років виморожуючої самотності і безкінечної болі. Якби я тільки могла б щось змінити, я б душу віддала, та навіть її ніхто не захотів брати. Сльози давили, і я опустилася на коліна перед могилами. Скільки тих сліз вже було вилито і не зрахувати. Легше не ставало, серце краялося від болю, щеміло, ятрило, кровоточило і кінця краю тому не видно.

    Я так шкодувала за ними, за тим життям, яке було обірвано. Спогади накривали і дихати ставало важко. Ми збиралися на відпочинок, але так і нікуди не поїхали. У нас були такі важливі справи, як заробити кошти, що ми вирішили, що не сильно ми вже й втомилися. А зараз я так шкодувала за тими втраченими можливостями, за тим, що не звозила свого чоловіка і дитину на море. За те, що була зайнята і так мало часу проводила з ними. За ті дріб’язкові сварки з чоловіком. За те, що я замість того, щоб насолоджуватися я безупинно хвилювалася за майбутнє, яке так і не настало для них, а моє перетворилося на пекло. Бо кожен новий ранок знову і знову доводилося усвідомлювати, що їх немає.

- Я вас так люблю. Пробачте, що не вберегла. Що не змогла. Якби ж я тільки могла. Я так шкодую, що вас не має. Мені безкінечно боляче. Я іноді думаю, як би могло все скластися. Як би я могла повернутися назад, я б все змінила. Ви були моїм світом, моїм серцем. Я так сумую за вами. Я знову і знову з маніакальною наполегливістю прокручую той день. Я караюсь,що нічого не змінила. За що це мені все це???? Пробачте, мої рідні. Пробачте мої хороші.

- Еміліє!

Я здригнулася від голосу Ярослава і повільно підняла голову. Він стояв поряд, з напруженим виразом обличчя, дивився на мене.

- Йди до мене. - і простягнув мені руку.

Суміш болю, співчуття і жалю - все було густо переплетено в його  виразі обличчя і тривога, яку він ледь тримав під контролем. Я взяла його за руку і дозволила себе підняти, і притулити до грудей. Він був гарячий, а мені так було холодно. Його обійми були надійні, дарували тепло і спокій, а того мені так не вистачало. Він мовчав. Просто обіймав мене і гладив, як малу дитину по голові. Я навіть не знаю скільки так простояла, але той біль, знову звернувся клубочком, як ядуча змія, залишаючи по собі глухий відголосок до нових часів, коли можна буде знову накинутися на мене і рвати мою душу на шмаття.

- Ти як? - десь над головою стиха пролунав стурбований голос Ярослава.

- Це моя сім’я. - коротко представила я.

- Я знаю. Мені дуже шкода.

- Яр, життя це саме головне що є. Найцінніший дарунок. Все можна виправити, окрім смерті. Яка б не була складна ситуація з нею можна знайти вихід, поки ти дихаєш. А з цим не можливо нічого зробити.

- Мені дуже шкода, що так сталося з ними.

- Яр, я бувало так хотіла залишитися одна, а тепер я віддала б усе на світі, аби …

- Шшш. То нормально. Не картайся.

- Забери мене додому, будь ласка. - плачучи вимовила я.

- Заберу.

- Дай ще хвилинку. - я підійшла до пам’ятників і стиха попрощалася.

Ярослав чекав на мене, потім міцно взяв за  руку, і ми пішли з кладовища.  Поряд моєї машини стояла його машина, а біля дверей стояв Руслан, який теж стривожено дивився на мене.

- Дай, будь ласка, ключі. Твою машину прижене Руслан. - прошепотів мені Ярослав.

Трішки в ступорі, я дістала ключі з кишені.

- Руслане, тримай. У село їдь. Я буду згодом.

- Зрозумів. - сухо відказав Руслан, який з співчуттям глянув на мене та швидко підхопив мої ключі і пішов до моєї машини.

Ярослав посадив мене в свою машину, а сам сів за кермо.  Якийсь час ми їхали мовчки, я ще не могла говорити, а він видно давав мені можливість прийти в себе.

- Ти як? - покосився він на мене.

- Нормально. Не хвилюйся, через пару годин моє життя повернеться на звичний рівень паршивості.

- Ненавиджу, коли ти така. Ти наче зі мною, але така далека, що до тебе неможливо достукатися. - прошепотів він. -  Повертайся, будь ласка. Я б дуже хотів зробити, щоб ти не відчувала болю. Твій біль болить мені. Я не знаю, як можна тебе розрадити. Але я з тобою. Я поряд. Я завжди буду поряд. Я підтримую тебе. Тільки не замикайся в собі. Ти не одна. Якщо ти тільки захочеш, ти більше ніколи не будеш сама. Якби я міг би, я б забрав твій біль. Я люблю тебе. Я зроблю усе можливе, щоб ти була щаслива. Ти тільки не мовчи. Еміліє, ти потрібна мені. Моє життя з сірого і нудного наповнилося фарбами поряд з тобою. Це щось як бути сліпим і глухим, а тепер бачити всі кольори і поринути в світ звуків. Що мені зробити? Чим я можу тобі допомогти?

Його плутана промова ошелешила мене, вибила подих, та прірвою розгорнула землю перед ногами. Він був неймовірно щирий в своїх відчуттях. Я відчувала це. Я не знаю, звідки бралася ця впевненість, але вона була монументальна як древній старий ідол.