Глава 27

   Я поїхала, як і домовлялися. Дорога видалася важкою, і тепер я сиділа біля могил моїх рідних, моїх безкінечно дорогих людей. Давилася слізьми, дивлячись на фотографію моєї дитини та чоловіка.

   Життя несправедлива річ, іноді воно буває занадто жорстоким й безжальним. Я не знаю, як я жила без них, якось існувала. Я карала себе й відчувала величезну провину, якби тільки щось можна було змінити в той день, то все могло б бути не так. Як би я поїхала, я втрутилася, я зробила, то може не було б цих років виморожуючої самотності й нескінченої болі. Якби я тільки могла б щось змінити, я б душу віддала, та навіть її ніхто не захотів брати. Сльози давили і я опустилася на коліна перед могилами. Скільки тих сліз вже було вилито й не зрахувати. Легше не ставало, серце краялося від болю, щеміло, ятрило, кровоточило й кінця краю тому не видно.

    Я так шкодувала за ними, за тим життям, яке було обірвано. Спогади накривали й дихати ставало важко…

   Ми збиралися на відпочинок, але так і нікуди не поїхали. У нас були такі важливі справи, як заробити кошти, що ми вирішили, що не сильно ми вже й втомилися. А зараз я так шкодувала за тими втраченими можливостями, за тим, що не звозила свого чоловіка й дитину на море. За те, що була зайнята й так мало часу проводила з ними. За ті дріб’язкові сварки з чоловіком. За те, що я замість того, щоб насолоджуватися я безупинно хвилювалася за майбутнє, яке так і не настало для них, а моє перетворилося на пекло. Бо кожен новий ранок знову й знову доводилося усвідомлювати, що їх немає.

— Я вас так люблю. Пробачте, що не вберегла. Що не змогла. Якби ж я тільки могла. Я так шкодую, що вас не має. Мені боляче. Так боляче…Я іноді думаю, як би могло все скластися. Як би я могла повернутися назад, я б все змінила. Ви були моїм світом, моїм серцем. Я так сумую за вами. Я знову і знову з маніакальною наполегливістю прокручую той день. Я караюсь, що нічого не змінила. За що це мені все це???? Пробачте, мої рідні. Пробачте мої хороші.

— Еміліє!

Я здригнулася від голосу Ярослава й повільно підняла голову. Він стояв поряд, з напруженим виразом обличчя дивився на мене.

— Йди до мене, — і простягнув мені руку.

У його виразі обличчя густо переплелися біль, співчуття і жаль, а також ледь стримувана тривога. Я взяла його за руку й дозволила себе підняти та притулити до грудей. Він був гарячий, а мені так було холодно. Його обійми були надійні, дарували тепло і спокій, а того мені так не вистачало. Він мовчав. Просто обіймав мене й гладив, як малу дитину, по голові. Я навіть не знаю скільки так простояла, але той біль, знову звернувся клубочком, як ядуча змія, залишаючи по собі глухий відголосок до нових часів, коли можна буде знову накинутися на мене й рвати мою душу на шмаття.

— Ти як? — десь над головою стиха пролунав стурбований голос Ярослава.

— Це моя сім’я, — коротко представила я.

— Я знаю. Мені дуже шкода.

— Яр, життя це саме головне що є. Найцінніший дарунок. Все можна виправити, окрім смерті. Яка б не була складна ситуація з нею можна знайти вихід, поки ти дихаєш. А з цим не можливо нічого зробити.

— Мені дуже шкода, що так сталося з ними.

— Яр, я бувало так хотіла залишитися одна, а тепер я віддала б усе на світі, аби …

— Шшш. То нормально. Не картайся.

— Забери мене додому, будь ласка, — плачучи вимовила я.

— Заберу.

— Дай ще хвилинку, — я підійшла до пам’ятників й стиха попрощалася.

Ярослав чекав на мене, потім міцно взяв за  руку й ми пішли з кладовища. Поряд моєї машини стояла його, а біля дверей - Руслан, який теж стривожено дивився на мене.

— Дай, будь ласка, ключі. Твою машину прижене Руслан, — прошепотів мені Ярослав.

Трішки розгублена, я дістала ключі з кишені.

— Руслане, тримай. У село їдь. Я буду згодом.

— Зрозумів, — сухо відказав Руслан, який зі співчуттям глянув на мене та швидко підхопив мої ключі й пішов до моєї машини.

Ярослав посадив мене в свою машину, а сам сів за кермо. Якийсь час ми їхали мовчки: я ще не могла говорити, а він давав мені змогу прийти до тями.

— Ти як? — покосився він на мене.

— Нормально. Не хвилюйся, через пару годин моє життя повернеться на звичний рівень паршивості.

— Ненавиджу, коли ти така. Ти наче зі мною, але така далека, що до тебе неможливо достукатися, — прошепотів він. —  Повертайся, будь ласка. Я б дуже хотів зробити, щоб ти не відчувала болю. Твій біль болить мені. Я не знаю, як можна тебе розрадити. Але я з тобою. Я поряд. Я завжди буду поряд. Я підтримую тебе. Тільки не замикайся в собі. Ти не одна. Якщо ти тільки захочеш, ти більше ніколи не будеш сама. Якби я міг би, я б забрав твій біль. Я люблю тебе. Я зроблю усе можливе, щоб ти була щаслива. Ти тільки не мовчи. Еміліє, ти потрібна мені. Моє життя з сірого й нудного наповнилося фарбами поряд з тобою. Це щось як бути сліпим і глухим, а тепер бачити всі кольори й поринути у світ звуків. Що мені зробити? Чим я можу тобі допомогти?

Його плутана промова ошелешила мене, вибила подих та прірвою розгорнула землю перед ногами. Він був неймовірно щирий у своїх відчуттях. Я відчувала це. Я не знаю, звідки бралася ця впевненість, але вона була монументальна, як древній старий ідол.