Глава 26

Безсоромний промінчик сонця нагло ліз до моїх очей, довелося їх відкрити. Ярослав ще спав чомусь забитий в самий куточок і геть розкритим видно спекотно було.

- Я прокинувся. - пробурмотів він, не відкриваючи очей.

- У тебе очі закриті, як знаєш, що я прокинулася.

- Я тебе відчуваю. - у його очах світилася така ніжність, що хотілося в ній просто купатися.

- Звучить так, що хочеться сказати: «Ваня, я навік ваша».

- Хто такий Ваня? - покосився він на мене.

- Ні, ну в тебе дитинство було? Чи ти був такий же, тільки менше?

- Було, - тяжко зітхнув він, - тільки якось швидко закінчилося. Мені тільки почалося все подобатися, а я раз і виріс, і почалося, і відповідальність, і прийняття рішень. А до того було весело -  залізли в сусідський сад, нарвали яблук, і гайда на цілий день на ставок. Жили практично, як амфібії, я все правда дивуюсь, як зябра тоді ще не виросли.

Я розсміялася.

- То виявляється халамидником, ти був ще тим.

- Ага. Час тоді був такий, коли спокій був твоїм найбільшим ворогом. Мобільних телефонів не було, комп’ютерів не було, ми взагалі були щасливі діти, спілкувалися один з одним вживу.

- Сучасним діткам можна тільки поспівчувати, вони живуть в час такого інформаційного непотребу, у такому перенасиченому просторі інформацією, перед ними весь світ, який вміщається у віконце планшета і водночас повна ізоляція.

- Та, да. З однієї сторони їм можна позаздрити, що у них доступ до будь-якої книжки світу. З іншого, а як багато ти читаєш?

- Я читаю багато різноманітної літератури : ділову, розвиваючу, навчальну, художню. Світ змінюється, я змінюсь і вимоги до себе ставлю вище.

- А в школі ти була зубрилкою.

- Не вгадав. Я посередньо вчилася. На жаль, шкільна програма у викладанні наших вчителів не надихнула мене, але я цікавилася усім на світі: психологія, філософія, давня історія, міфологія - ото було для мене смачно, правда замало. Книжок тоді було мало, це зараз коли я заходжу в книгарню, очі розбігаються. До речі похід в книгарню це завжди дорого, як мінімум декілька пенсій наших пенсіонерів.

- А що це ти пенсіями так дивно рахуєш?

- Так наближаюсь ж до цього віку, коли сповна зможу відчути дбання держави про себе.

- Що страшно?

- До тремтіння в колінках. Але поки ми рухаємося самі і живемо без вставної щелепи, то встаємо. Я в душ. А ти готувати мені каву.

- Як скажеш, моє щастя. - ліниво пробурмотів він мені в слід.

- Скажу, що люблю тебе. - визирнула я з-за дверей і все ж вийшла в душ.

 На душі було легко. Все в середині  співало та готове було пуститися в танок, на  обличчі грала дурнувата посмішка, губи замучені поцілунками, а очі наповнені розпусним вогнем. Від складених асоціацій я розсміялася. Точні ознаки закоханості, що прокралася крізь шкіру до самих нервів. М-да, а ще якихось 20 років тому назад, мені здавалося, що в такому віці кохання вже не існує. Та дурня. Воно просто стало доросліше, розсудливіше і обережніше.

   З ванної я вислизнула в при піднятому настрої. На кухні в джинсах з голим торсом і з задумливим виразом обличчя Ярослав робив бутерброд. Підкралася до нього зі спини і обійняла.

- Слухай, я щаслива. - пробурмотіла.

Він вивернувся з моїх обіймів притягнув до себе, заглянув мені в очі.

- Твої зізнання, коли ти хочеш чашку кави такі милі.

- Негідник. Ти мене розкусив. -  розсміялася я у відповідь, а він мене поцілував.

Поцілунок зі смаком кави на його губах був неймовірно солодким. Ми навіть захопилися, завадив тільки хтось наполегливий, хто намагався Ярославові додзвонитися. Той чортихнувся і взяв слухавку. А я вмостилася за стіл без жодних докорів сумління почала гризти бутерброд.  Ярослав був весь у виробничих питаннях, шипів він знатно. Я навіть втоптала другого і допила свою першу священну чашку кави. Життя, здається, чудова річ.

- Все добре? - запитала я, коли він все ж закінчив розмову.

- А! Не питай. Знаєш, як там Капиця казав, що зібрати стадо з баранів легко, важко зібрати стадо з кішок. Якось так.

- Обожнюю, коли ти цитатами говориш. - промуркотіла я.

А його погляд миттю опустився на мої губи.

- Ні, ну ми так на роботу ніколи не зберемося. - розсміялася.

- Отож бо й воно.  Коли ти хочеш поїхати? - покрутив він чашку в руках.

- Завтра.

- Я щось вже сумую. Може ти не поїдеш?

- Яр, мені потрібно. Це всього лише на два дні.

- Добре. Але щоб ти знала, мені то не подобається.

- Я ще про це вчора зрозуміла.  - погодилася я з ним.

Він невдоволено посопів.

- Ти куди сьогодні?

- У сироварню. Буде перше відвантаження. Подивлюсь, що там наварили.