Глава 26

  Безсоромний промінчик сонця нахабно ліз до моїх очей, довелося їх розплющити. Ярослав ще спав, збившись у самий куток.

— Я прокинувся, — пробурмотів він, не відкриваючи очей.

— У тебе очі закриті, як знаєш, що я прокинулася?

— Я тебе відчуваю, — у його очах світилася така ніжність, що хотілося в ній просто купатися.

— Звучить так, що хочеться сказати: «Ваня, я навік ваша».

— Хто такий Ваня? — покосився він на мене.

— Ні, ну в тебе дитинство було? Чи ти був такий же, тільки менше?

— Було, — тяжко зітхнув він, — тільки якось швидко закінчилося. Мені тільки почалося все подобатися, а я раз і виріс й почалося: відповідальність, прийняття рішень, якісь постійні проблеми. А до того було весело: залізли в сусідський сад, нарвали яблук і гайда на цілий день на ставок. Жили ми практично як амфібії, і я досі дивуюся, як тоді зябра не виросли.

Я розсміялася.

— То виявляється, ти халамидником був ще тим.

— Ага. То був час, коли спокій був твоїм найлютішим ворогом. Мобільних телефонів і комп'ютерів не було, тож ми були по-справжньому щасливі, спілкуючись одне з одним наживо.

— Сучасним дітям можна лише поспівчувати: вони існують у час інформаційного перенасичення й непотребу. Перед ними — увесь світ, що вміщається у віконце планшета, але водночас це й повна ізоляція.

— Та, да. З однієї сторони їм можна позаздрити, що у них доступ до будь-якої книжки світу. З іншого, а як багато ти читаєш?

— Я читаю багато різноманітної літератури: ділову, розвиваючу, навчальну, художню. Світ змінюється, я змінюсь й вимоги до себе ставлю вище.

— А в школі ти була зубрилкою?

— Не вгадав. Я посередньо вчилася. Шкільна програма, на жаль, мене не надихала, але я захоплювалася всім на світі: психологія, філософія, давня історія, міфологія – ось що було для мене справді смачним, хоч і замало. Книжок тоді було мало, не те що зараз, коли в книгарні очі розбігаються. До речі, такий похід завжди дорого обходиться, коштуючи як мінімум кілька пенсій наших пенсіонерів.

— А що це ти пенсіями так дивно рахуєш?

— Так наближаюсь ж до цього віку, коли сповна зможу відчути дбання держави про себе.

— Що страшно?

— До тремтіння в колінках. Але поки ми рухаємося самі й живемо без вставної щелепи, то встаємо. Я в душ. А ти готувати мені каву.

— Як скажеш, моє щастя, — ліниво пробурмотів він мені в слід.

— Скажу, що кохаю тебе, — визирнула я з-за дверей й все ж вийшла в душ.

 Я відчувала легкість на серці. Все в середині співало та готове було пуститися в танок, на  обличчі грала дурнувата посмішка, губи були замучені поцілунками, а очі наповнені розпусним вогнем. Від складених асоціацій я розсміялася. Точні ознаки закоханості, що прокралася крізь шкіру до самих нервів. М-да, а ще якихось 20 років тому назад, мені здавалося, що в такому віці кохання вже не існує. Та дурня. Воно просто стало доросліше, розсудливіше і обережніше.

  З ванної я вийшла у піднесеному настрої. На кухні Ярослав робив бутерброд: він стояв у джинсах, з голим торсом і задумливим виразом обличчя. Підкралася до нього зі спини і обійняла.

— Слухай, я щаслива, — пробурмотіла.

Він вивернувся з моїх обіймів притягнув до себе, заглянув мені в очі.

— Твої зізнання, коли ти хочеш чашку кави такі милі.

— Негідник. Ти мене розкусив, —  розсміялася я у відповідь, а він мене поцілував.

Поцілунок зі смаком кави на його губах був неймовірно солодким. Ми навіть захопилися, завадив тільки хтось наполегливий, хто намагався Ярославові додзвонитися. Той чортихнувся і взяв слухавку. А я вмостилася за стіл без жодних докорів сумління почала гризти бутерброд.  Ярослав був весь у виробничих питаннях, шипів він знатно. Я навіть втоптала другого і допила свою першу священну чашку кави. Життя чудова річ.

— Все добре? — запитала я, коли він все ж закінчив розмову.

— А! Не питай. Знаєш, як там Капиця казав, що зібрати стадо з баранів легко, важко зібрати стадо з кішок. Якось так.

— Обожнюю, коли ти цитатами говориш, — промуркотіла я.

А його погляд миттю опустився на мої губи.

— Ні, ну ми так на роботу ніколи не зберемося, — розсміялася.

— Отож бо й воно. Коли ти хочеш поїхати? — покрутив він чашку в руках.

— Завтра.

— Я щось вже сумую. Може ти не поїдеш?

— Яр, мені потрібно. Це всього лише на два дні.

— Добре. Але щоб ти знала, мені то не подобається.

— Я ще про це вчора зрозуміла,  — погодилася я з ним.

Він невдоволено посопів.

— Ти куди сьогодні?

— У сироварню. Буде перше відвантаження. Подивлюсь, що там наварили.

— Нервуєшся?

— Змучуюсь невизначеністю. Тут же ніколи не зрозуміло що і як вийде в кінці.