Глава 25

     На кілька тижнів життя задалося шаленим ритмом, на роботі був завал, я копошилася, намагаючись все і відразу зробити. Але так було простіше, щоб не думати та аналізувати того, що сталося, я не в силі була оговтатися, повірити і прийняти до кінця свої почуття. Ще складніше було з Ярославом. Я вірила в його щирість, але сумнівалася, що це надовго. І я боялася себе й того, що як тільки я зрозумію, що без нього ніяк, він набавиться. Той страх, як те грайливе кошеня таївся із-за кутка, вистрибував із-під дивану, налітав, коли ти того не чекав й затято гриз, не даючи спокою. Я закривала очі і сум’яття нашіптувало, що все в цьому світі тимчасове, зневіра говорила, що див не буває, сумніви голосили про хибність…

      Додому я поверталася пізно, неспішно йшла роздумуючи про всяке різне, та частіше думки звертали проторованим шляхом до Яра. Деякий час я розгойдувалася на лагідних хвилях мрійливих думок й почуттів, але потім сумніви знову накочувалися, як цунамі на мирний берег. Виснажливі перемови були проведені й почуттям було дано право на життя, а непокоєння посунуто на задвірки з вимогою не висовуватися, адже нічого так не краде життя, як звичка хвилюватися. Те бісове майбутнє може й не настане, а я вже розглянула усі його найгірші варіанти.

    На Яра я наткнулася, як корабель на скелю. Він сидів на сходах й тримав в руках келих час від часу бовтаючи його вміст робив ковток. Його погляд при цьому блукав десь далеко й судячи з його з досить невеселого виразу обличчя, думки його відвідували нерадісні. Таким засмученим бачити мені його не хотілося. Зітхнула.

— Ярославе, ми можемо поговорити? — підійшла я до нього.

Він перевів погляд на мене.

— Якщо після слів нам треба поговорити, ти мені хочеш сказати, що все було класно, але залишимося друзями. То ні, не можемо.

— Ні, ну я звичайно знала, що можу на людей депресивні думки навіювати, але ж не до такої міри. З чого ти таке взяв? — обурилася я.

— З того, що ти вже кілька днів ходиш похмуріша похмурого, щось в невлад відповідаєш і тяготишся моєю присутністю.

— До болю вражена такими висновками. Вибач, просто якось всього було багато для мене, багато подій і я крутилася, як дурепа в колесі.

— Білка, — поправив він мене.

— Ні, у білки хоч шуба є, а я як дурепа, — старезним анекдотом відказала я, він посміхнувся і, здається, градус напруги навіть понизився.

— А ти хочеш шубу?

— Ні, я хочу, щоб ти спокійно мене вислухав, бо щось пішло не так і я щось, певно, не те зробила.

Ярослав ожив. У його очах, окрім собачої туги і дзвенячої напруги, показався обережний інтерес до розмови.

— Добре. Бо поки, що нічого доброго немає, — видихнув він.

Я дещо нахилила й кивнула головою, погоджуючись із його ствердженням.

— Для початку вибач, що віддалилася. Це ніяк не пов’язано з тобою, просто я виявилася не готовою до шквалу емоцій, що мене захлиснув. Я не думала, що зможу полюбити й мене трохи штормить, я сама собі в цьому боюсь зізнатися. Я водночас в захваті від даного відчуття і в дикому жахові.

— Чому? — кинув він питання.

— Бо це стало для мене таким собі потрясінням. Я не кажу, що це погано. Це класно. Це настільки запаморочливо та неймовірно, що я ще сама в шоці від себе. Ти тільки не лякайся, але я тебе кохаю й хочу бути з тобою.

— Відчуваю зараз буде якесь але…— посвердлив він мене поглядом.

— Немає але. Просто все відбулося так швидко, що я навіть оговтатися не встигла. Мені просто був потрібен час, щоб зрозуміти себе.

— І що зрозуміла?

— О, так. Я хочу бути з тобою, хочу любити тебе, хочу насолоджуватися кожною миттю мого життя з тобою.

— Чому в мене відчуття, що все одно зараз буде якась падлянка?

— Не знаю. Може тому, що ти песиміст?

— Дуже потішно. А все ж?

— А все ж я тебе люблю. Правда на кілька днів мені потрібно буде поїхати.

— Так, а о оце мені вже не подобається, — насупився, як чорна хмара Ярослав.

— Ярославе, я нікуди від тебе не подінусь, просто мені треба поїхати на два дні.

— Куди?

— На батьківщину.

— Я можу з тобою поїхати? — задумавшись на хвилину, поставив він запитання.

— Яр, зачекай на мене два дні. Я повернуся й ми все владнаємо.

— Як? Я можу повернутися в Київ, якщо ти цього хочеш, — обережно запропонував він.

— Ні! — заперечливо похитала я головою.

А він опустив очі додолу.

— Тут хороше місце й тобі тут подобається… — почала я говорити.

— І? — навіть не дав він мені закінчити.

— І я вже давно хотіла відпочити. Відтак вийду з відпустки й вирішу питання зі своєю робою. Якщо ти позвеш, то переїду до тебе. 

Його мовчання уже трішки мене насторожило. Може то я надто погарячкувала з планами, а він того не хотів, або хотів, але не так, або…