Глава 25

 На кілька тижнів життя задалося шаленим ритмом, на роботі був завал, я копошилася, намагаючись все і відразу зробити. Але так було простіше, щоб не думати та аналізувати того, що сталося, я  не в силі була оговтатися, повірити і прийняти до кінця свої почуття. Ще складніше було з Ярославом. Я вірила в його щирість, але ніяк не могла повірити, що це надовго. Й я боялася себе, того, що як тільки я зрозумію, що без нього ніяк, він набавиться. Той страх, як те грайливе кошеня таївся із-за кутка, вистрибував із під дивану, налітав, коли ти того не чекав і затято гриз, не даючи спокою. Я закривала очі і сум’яття нашіптувало, що все в цьому світі тимчасове, зневіра говорила, що див не буває, сумніви голосили про хибність.

      Додому я поверталася пізно, неспішно йшла роздумуючи про всяке різне, та частіше думки звертали проторованим шляхом до Яра. Деякий час я розгойдувалася на лагідних хвилях мрійливих думок і почуттів, та потім сумніви знову накочувалися, як цунамі на мирний берег. Виснажливі перемови були проведені, і почуттям було дано право на життя, а непокоєння посунуто на задвірки з вимогою не висовуватися, адже нічого так не краде життя, як звичка хвилюватися. Те бісове майбутнє може і не настане, а я вже розглянула усі його найгірші варіанти. На Яра я наткнулася, як корабель на скелю. Він сидів на сходах і тримав в руках келих час від часу бовтаючи його вміст, він робив ковток. Його погляд при цьому блукав десь далеко, і судячи з його з досить невеселого виразу обличчя, думки його відвідували не радісні. Таким засмученим бачити мені його не хотілося. Зітхнула.

- Ярославе, ми можемо поговорити? - підійшла я до нього.

Він перевів погляд на мене.

- Якщо після слів нам треба поговорити, ти мені хочеш сказати, що все було класно, та давай залишимося друзями. То ні, не можемо.

- Ні, ну я звичайно знала, що можу на людей депресивні думки навіювати, але ж не до такої міри. З чого ти таке взяв? - обурилася я.

- З того, що ти вже кілька днів ходиш похмуріша похмурого, щось в невпопад відповідаєш і тяготишся моєю присутністю.

- До болю вражена такими висновками. Вибач, просто якось всього було багато для мене, багато подій, і я крутилася, як дурепа в колесі.

- Білка. - поправив він мене.

- Ні, у білки хоч шуба є, а я як дурепа. - старезним анекдотом відказала я, він посміхнувся і, здається, градус напруги навіть понизився.

- А ти хочеш шубу?

- Ні, я хочу, щоб ти спокійно мене вислухав, бо щось здається пішло не так, і я щось, певно, не те зробила.

Ярослав ожив. У його очах, окрім собачої туги і дзвенячої напруги, показався обережний інтерес до розмови.

- Добре. Бо поки, що нічого доброго немає. - видихнув він.

Я дещо нахилила і кивнула головою, погоджуючись із його ствердженням.

- Для початку вибач, що віддалилася. Це ніяк не пов’язано з тобою, просто я виявилася не готовою до шквалу емоцій, що мене захлиснув. Я не думала, що зможу полюбити і мене трохи штормить, я сама собі в цьому боюсь зізнатися. Я водночас в захваті від даного відчуття і в дикому жахові.

- Чому? - кинув він питання.

- Бо це стало для мене таким собі потрясінням. Я не кажу, що це погано. Це класно. Це настільки запаморочливо та неймовірно, що я ще сама в шоці від себе. Ти тільки не лякайся, але я тебе люблю і хочу бути з тобою.

- Відчуваю зараз буде якесь але…- посвердлив він мене поглядом.

- Немає але. Просто все відбулося так швидко, що я навіть оговтатися не встигла. Мені просто був потрібен час, щоб зрозуміти себе.

- І що зрозуміла?

- О, так. Я хочу бути з тобою, хочу любити тебе, хочу насолоджуватися кожною миттю мого життя з тобою.

- Чому в мене відчуття, що все одно зараз буде якась падлянка?

- Не знаю. Може тому, що ти песиміст?

- Дуже потішно. А все ж?

- А все ж я тебе люблю. Правда на кілька днів мені потрібно буде поїхати.

- Так, а о оце мені вже не подобається. - насупився, як чорна хмара Ярослав.

- Ярославе, я нікуди від тебе не подінусь, просто мені треба поїхати на два дні.

- Куди?

- На батьківщину.

- Я можу з тобою поїхати? - задумавшись на хвилину, поставив він запитання.

- Яр, зачекай на мене два дні. Я повернуся, і ми повирішуємо усі питання.

- Як? Я можу повернутися в Київ, якщо ти цього хочеш. - обережно запропонував він.

- Ні, - заперечливо похитала я головою.

А він опустив очі додолу.

- Тут хороше місце і тобі тут подобається… - почала я говорити.

- І? - навіть не дав він мені закінчити.

- І я вже давно хотіла відпочити. Відтак вийду з відпустки і вирішу питання із своєю робою. Якщо ти позвеш, то переїду до тебе. 

Його мовчання уже трішки мене насторожило. Може то я надто погарячкувала з планами, а він того не хотів, або хотів, але не так, або…