Глава 23

Так минуло ще декілька днів. Я їла й спала. Знову їла й знову спала. Тільки на п’ятий ранок я прокинула, як зазвичай. Почувалася я добре. Ну, відносно. Навіть бадьоро видерлася з ліжка. Душ, джинси і футболка, кава, план на сьогоднішній день. День починався з скромних планів, сніданок і випити всі ліки, адже допомагають. Галини Іванівни сьогодні не було. Тож знайшла в холодильнику їжу, зробила бутерброд, запила кавою, з’їла таблетки. Почуваюсь чемпіоном. Так на роботу я ще не поїду, працюю дома. У голові, на диво, якась муть і ніяких ріжучих, гострих і болючих відчуттів. Може мені щось ще підсипають? До таблеток я подивилася пильніше, та ні наче звичайні. А параноя то прогресує. Закрила очі. Так, знайти ноутбук і почати працювати дистанційно. Знайшла телефон. Й день робочий розпочався. 

   Істерії не було. Просто ніхто нічого не робив. Від серця вітіювато висловила свої почуття з цього приводу. Ніколи не розумію цей підхід до роботи. Немає начальника, то це сприймається як час для того, щоб нічого не робити. Голову до вечора я зайняла, і ніякої лишньої думки в своїх огидній реальності туди не пролізло.  Трясця йому!

- Ми можемо поговорити?

У мою фортецю спокою, як рицар в обладунках, погримуючи заліззям, в’їхав на міст, який я не встигла підняти, Ярослав Павлович. Серце зробило якийсь немислимий кульбіт і застукало десь в горлі. Покосилася на нього. Він був блідий, і від того чорні кола під очима виглядали особливо яскраво. Тяжко ковтнула. Говорити не наважалася. Кивнула. Він закусив нижню губу. Я опустила очі додолу, ховаючи своє збентеження.

- Я знаю, що ти все бачила. Але все не так, як виглядало.

Після такого заявленого я заглянула йому в очі. У його очах було розлито щось пекуче,  якась гостра туга, якийсь гіркий відчай.

 - Я заїхав в магазин за мінеральною водою. Віра запропонувала спробувати нову воду і дала мені пляшку. Я випив. Ця дурепа туди насипала афродизіак, та ще й в конячій дозі. Мені стало погано. До дому з трудом доїхав, доповз до дивану і вирубився. Далі, що я пам’ятаю це шум біля дверей і тебе, а на мені…я її вигнав…- він запнувся,  в очах затанцювали паніка з розпачем, і від їхнього танго в мене мороз  шкірою пішов.

Він прикусив і погриз нижню губу.

- Я подзвонив Трохиму. Витягнув його з сімейного святкування, до нього саме брат приїхав, він лікар. Він і відкачав мене, а потім прописав лікування тобі. - він нервово смикнувся.

- Цікава історія. - розгубилася я від його несподіваного зізнання.

- Ти мені не віриш? - ледь чутно проговорив він.

Я мовчала, намагаючись зібрати думки до толку, а почуття до порядку. Й чим довше я мовчала, тим важче дихати починав він. І саме цівка крові з прокушеної його губи, змусила видавити з себе слова.

- Та ні, таку дурню просто не можливо вигадати. Просто ще в себе не можу прийти.

 Він застиг на місці явно перетравлюючи мої слова.

- Ти мені віриш? - видихнув він, не зводячи з мене погляду.

- Так все ж логічно, я повертаюсь додому трохи раніше, бачу голу дівку на тобі, ти це пояснюєш, що то від дії афродизіаку…

- Блін…блін…блін, але то все так і є. - простогнав він.

Метушливо наблизився до мене, та я виставила руку вперед нього, і він спинився. Нервово потерла своє обличчя. Він стояв блідий, важко ковтнув, в його очах був розпач. Його відчай шматував мою душу.

- Ярославе, все проїхали. Я з біса не хочу нічого виясняти і битися головою об стінку. Істерики в мене лімітовані, одна на цьому тижні вже була. Хочеш знати, що я почуваю? Біль сухий, в’їдливий, від якого перед очима мушки літають. Злість гостру, жалючу, від якої нутрощі зводить. Жах щемлячий, палючий, паралізуючий, такий, що збавляє розуму. Я такого армагедону почуттів на рівному місці ніколи не почувала. Й якось тяжко, та я зрозуміла, що виявляється, ти мені дуже близький і дорогий, і я маю до тебе почуття. І я поки що не пережила такого відкриття. Це щось для мене, занадто. Тому будь добрий, дай мені дійти якоїсь точки опори в собі, і тоді ми з тобою поговоримо.

- Твою ж…

Він зробив несміливий крок назад, притулився до стіни і нею з’їхав на підлогу. Тільки на підлозі вибухнув істеричним сміхом. Він сміявся до сліз.

- Ти мене таки зведеш з розуму. - видихнув він. 

- Все буде добре. Не можу сказати, що буквально зараз, але все нормально.

- Яке нормально? Я навіть підійти до тебе не можу. - це звучало з жалем та якоюсь приреченістю в голосі.

Любов я завжди рахувала митями щастя, а не страждання. Це було боляче. І боляче було і мені, і йому. Безнадійність така чорна та безпросвітна міцно обіймала його. Піднялася. Він насторожено поглянув на мене, не розуміючи чого від мене чекати. Опустилася навколішки поряд нього, а він здається й дихати перестав. Провела рукою його обличчям, і його зіниці  розширилися.

- Ти що зовсім не спиш? - запитала я, розглядаючи чорні кола перед очима, та обводячи такі дорогі риси його лиця.

- Не зовсім. - буркнув він.

Я провела рукою його волоссям, він потягнувся за ласкою, потім потягнув мене на себе, посадив до себе на коліна і міцно притис до себе. Його серце так гулко гупало, що мені здавалося, що йому від того боляче, а він тільки міцніше притискав мене до себе.