Глава 23

Минуло ще кілька днів у одноманітності: я лише їла й спала, знову їла й знову спала. Лише на п'ятий ранок я прокинулася як зазвичай – відносно добре, навіть бадьоро. Схопившись з ліжка, я прийняла душ, одягла джинси з футболкою, приготувала каву і взялася за планування дня.

   День розпочався зі скромних планів: сніданок та ліки, що дійсно допомагали. Галини Іванівни не було, тож я сама знайшла їжу, зробила бутерброд, випила каву з таблетками. Відчуваю себе чемпіоном, але на роботу не їду, працюю з дому.

   У голові, на диво, якась муть й ніяких ріжучих, гострих та болючих відчуттів. Може мені щось ще підсипають? Я пильніше придивилася до таблеток – наче звичайні. Параноя явно прогресувала. Закрила очі. Треба знайти ноутбук і почати працювати дистанційно. Відшукала телефон, і робочий день розпочався.

   Істерії не було. Просто ніхто нічого не робив. Від серця вітіювато висловила свої почуття з цього приводу. Ніколи не розумію цей підхід до роботи. Немає начальника, то це сприймається як час для того, щоб нічого не робити. Голову до вечора я зайняла й ніякої лишньої думки у своїх огидній реальності туди не пролізло. Трясця йому!

— Ми можемо поговорити?

Й у мою фортецю спокою погримуючи заліззям, мов рицар у обладунках, на міст, який я не встигла підняти, в'їхав Ярослав Павлович. Серце зробило якийсь немислимий кульбіт й застукало десь в горлі. Покосилася на нього. Він був блідий й від того чорні кола під очима виглядали особливо яскраво. Тяжко ковтнула. Говорити не наважалася. Кивнула. Він закусив нижню губу. Я опустила очі додолу ховаючи своє збентеження.

— Я знаю, що ти все бачила. Але все не так, як виглядало.

Після такого заявленого я заглянула йому в очі. У його очах було розлито щось пекуче,  якась гостра туга, якийсь гіркий відчай.

 — Я заїхав в магазин за мінеральною водою. Віра запропонувала спробувати нову воду і дала мені пляшку. Я випив. Ця дурепа туди насипала афродизіак, та ще й в конячій дозі. Мені стало погано. До дому з трудом доїхав, доповз до дивану й вирубився. Далі, що я пам’ятаю це шум біля дверей і тебе, а на мені…я її вигнав…— він запнувся,  в очах затанцювали паніка з розпачем й від їхнього танго в мене мороз  шкірою пішов.

Він прикусив й погриз нижню губу.

— Я подзвонив Трохиму. Витягнув його з сімейного святкування, до нього саме брат приїхав, він лікар. Він і відкачав мене, а потім прописав лікування тобі, — він нервово смикнувся.

— Цікава історія… — розгубилася я від його несподіваного зізнання.

— Ти мені не віриш? — ледь чутно проговорив він.

Я мовчала, намагаючись зібрати думки до толку, а почуття до порядку. Й чим довше я мовчала, тим важче дихати починав він. І цівка крові з його прокушеної губи, змусила видавити з себе слова.

— Та ні, таку дурню неможливо вигадати. Просто ще в себе не можу прийти.

 Він застиг на місці явно перетравлюючи мої слова.

— Ти мені віриш? — видихнув він, не зводячи з мене погляду.

— Так все ж логічно, я повертаюсь додому трохи раніше, бачу голу дівку на тобі, ти це пояснюєш, що то від дії афродизіаку…

— Блін…блін…блін, але то все так і є, — простогнав він.

Метушливо наблизився до мене, та я виставила руку вперед нього, і він спинився. Нервово потерла своє обличчя. Він стояв блідий, важко ковтнув, в його очах був розпач. Його відчай шматував мою душу.

— Ярославе, все проїхали. Я з біса не хочу нічого виясняти й битися головою об стінку. Істерики в мене лімітовані, одна на цьому тижні вже була. Хочеш знати, що я почуваю? Біль. Сухий і в’їдливий від якого перед очима мушки літають. Злість. Гостру й жалючу від якої нутрощі зводить. Жах. Щемкий й паралізуючий від якого дах їде. Я такого армагедону почуттів на рівному місці ніколи не відчувала. І якось тяжко. Але я зрозуміла, що виявляється ти мені дуже близький й дорогий. І я маю до тебе почуття. Та цього відкриття я ще не пережила. Це щось для мене занадто. Будь добрий, дозволь мені дійти якоїсь точки опори в собі й тоді ми з тобою поговоримо.

— Твою ж…

Він зробив несміливий крок назад, притулився до стіни й по ній з’їхав на підлогу. Тільки на підлозі вибухнув істеричним сміхом. Він сміявся до сліз.

— Ти мене таки зведеш з розуму… — видихнув він. 

— Все буде добре. Не можу сказати, що буквально зараз, але все нормально.

— Яке нормально? Я навіть підійти до тебе не можу, — це звучало з жалем та якоюсь приреченістю в голосі.

Любов я завжди рахувала митями щастя, а не страждання. Це було боляче. І боляче було і мені, і йому. Безнадійність така чорна та безпросвітна міцно обіймала його. Піднялася. Він насторожено поглянув на мене, не розуміючи чого від мене чекати. Опустилася навколішки поряд нього, а він й дихати перестав. Провела рукою його обличчям і його зіниці  розширилися.

— Ти що зовсім не спиш? — запитала я, розглядаючи чорні кола перед очима та обводячи такі дорогі риси його лиця.

— Не зовсім, — буркнув він.

Я провела рукою по його волоссю, і він потягнувся за ласкою. Потім притягнув мене до себе, посадив на коліна та міцно притис. Його серце так гулко гупало, що мені здавалося, що йому від того боляче, а він тільки міцніше притискав мене до себе.