Глава 22

Сьогодні я поверталася додому пішки. До Ярослава Павловича не вдалося додзвонитися, як і зрозуміти, куди він зник. Останні дні він ретельно стежив за мною: возив на роботу, забирав з неї, а виїхати кудись я могла лише з Русланом, ніяк не сама. Тепер я була розгублена: він не відповідав на дзвінки, а персонал не знав, куди подівся їхній шеф.

    Двері в дім були відкриті, але нікого довкола й видно не було. Мені здалося, що я почула стогін. І я кинулася у вітальню, звідки долинав звук. І від того, що я побачила, я заніміла, скам’яніла та спала з розуму водночас. Її тіло рухалося на Ярославі, вона непристойно стогнала і вигиналася на ньому, я позадкувала, зачепила стілець, він з гуркотом впав. Повернулася Віра, на її обличчі було задоволення й таке відчуття перемоги, що мене пересмикнуло. Із зусиллям, з дивану підняв голову Ярослав. Того я вже не  витримала я й прожогом вискочила з та побігла.

    Я бігла, не розрізняючи дороги, поки не закололо в боці, спинилася лише на березі річки, дихання не вистачало, у грудях пекло, впала на коліна. Біль роздирав зсередини, зайшлася у беззвучному крикові й сама ж собі закрила рукою рот й боляче прикусила ребро долоні. Фізичний біль не перебив, не витягнув з тієї чорної вирви у яку я падала. У роті був присмак крові, а всередині цілковите місиво болісного відчаю, гризучого розпачу, розпечених несамовитих ревнощів, терпкого потрясіння, гіркого струсу, лютої нестями, болісного відчуття втрати, пекучого відчуття образи, щемливої безнадії й хворобливо-болісного розуміння зради.

   Я стояла навколішках та реальність, яку я бачила, була занадто несподіваною й неприємною для моєї нервової системи. Й світ розлетівся на маленькі друзки, без шансу щось повернути і щось наладнати. Жахливе розуміння, що все було обманом, ломило скроні, випивало останні сили. Це був надто жорстокий спосіб вираження відсутності почуттів. А я на що сподівалася? Неможливо примусити любити. Може це все було моєю вигадкою? Таке собі лукавство долі. Душевне сум’яття й пустота довкола знову. Я опустилася на землю, лягла в позу ембріона. І просто дозволила собі зануритися в ту темряву, що рвала душу. 

     Чорна темрява на дворі знаходила відгук з такою ж всередині. З трудом піднялася, мене колотило чи то від холоду, чи то нервове. Змусила себе встати. Стояла як п’яна, мене хитало, горло боліло, голова гуділа. Застогнала. Самоубитися наче не планувала, а за відчуттям схоже, що зараз здохну. Так, куди йти? Я ж живу в Ярослава, а навряд чи я його готова зараз бачити. Немає собі віри. Від свого хриплого сміху-каркання навіть здригнулася. Все, то вже в минулому. Пішла в дім Ярослава. Бігати від нього я ще не могла. Потихенько пішла. Як я дійшла до дому не пам’ятаю. Пару разів перед очима ставала пелена і я опускалася на землю і підійматися було все важче. Тому йшла. Стиснула зуби і йшла. Не знаю, щоб я робила, коли б двері були закриті, але вони були відкриті. Зайшла й по стінці пройшла у свою кімнату. Мене так трусило, що я ніяк не могла взяти в руки ковдру. Горло горіло, а руки так трусилися, що я не могла виконати елементарних рухів, наприклад, схопити ковдру. Боротьба продовжилася. Я, здається, потухла, бо була на підлозі й не розуміла, як я там опинилася. Встала чіпляючись за ліжко, змогла натягнути ковдру й світ згас.

    Здається, чорти в пеклі мене уже жарили. Спробувала смикнутися, на мене зашипіли, але голову підняли й в рот залили трохи рідини. Закашляла. Заснула. Але пекло так швидко своїх не відпускає…я горіла, спробувала закричати. Сиплий хрип це все, що в мене вийшло. Віки були налиті свинцем й не бажали підійматися Голову підняли, знову залили рідину. Ковтнула. Слабо відхилила голову, коли спробувала ще щось залити в мене, утримали й все залили. Заснула.

      Прокинулася, горло несамовито пекло, почувалася слабкою, але вже не горіла й то добре, наважилася відрити очі. В очі, як хто різі насипав, але я не здалася відкрила. Моя кімната, а за вікном сідало сонце. Страшенно хотілося пити й прийняти ванну, адже я відчувала себе аж липкою від поту. Згребла всю силу й мужність, сіла. Виявила, що я в сорочці, навіть уваги не звернула, що мене хтось роздягнув, наче нічого жива. Встала. Стоялося не сильно добре, але я вперта, підхопила халат й потихенько доплелася до ванної. Стягнула сорочку й стала під воду. То чудове відчуття, коли струмені води біжать твоїм тілом, забираючи із собою мутність, втому, знесилля. З перепочинком вимила голову.  Загорнулася у рушник, вилізла з душу натягла халат й прямо відчула, що зробила подвиг.

 Дорога до кухні задалася незвичайно довгою. Ішла я трохи притримуючись стіни. Віри ногам не було. Віри собі не було.

— Ой, лишенько! Та навіщо ж ти встала? — накинулася на мене Галина Іванівна. — Лікар наказав тобі лежати в ліжку.

— Можна мені попити, — ледь чутно прохрипіла я.

— Та я б занесла, — закопошилася вона біля мене.

Й тут же всунула в руки склянку з теплою водою. Половину з якої я розплескала перш ніж зробила декілька ковтків. Випила з жадністю. Поставила на стіл склянку.

— Як ти себе почуваєш? — поклала вона руку до мого чола. — Ще гориш вся.

— Краще ніж було, — байдуже відповіла я. — А можна мені каву?

— Тобі б краще бульйончик випити. Я такий легенький зробила. А не однією кавою заливатися.

Моє серце не здригнулося.

— Будь ласка… — попросила.

— Ай, от що з тобою зробиш.

 Й вона заходилася робити каву.