Глава 22

Додому я сьогодні поверталася пішки. До Ярослава Павловича не вдалося додзвонитися. Так  як і не вдалося зрозуміти, куди він взагалі подівся. Хоча ці дні я жила під його ретельним наглядом. Він на роботу мене відвозив, він з роботи й забирав. Кудись я могла поїхати тільки з Русланом, але ніяк не сама. Тепер же я була трохи в розгубленості, на дзвінки він не відповідав. А персонал й гадки не мав, куди подівся їхній шеф.

    Двері в дім були відкриті, але нікого довкола й видно не було. Мені здалося, що я почула стогін. І я кинулася у вітальню, звідки долинав звук. І від того, що я побачила, я заніміла, скам’яніла та спала з розуму водночас. Її тіло рухалося на Ярославі, вона непристойно стогнала і вигиналася на ньому, я позадкувала, зачепила стілець, він з гуркотом впав. Повернулася Віра, на її обличчі було задоволення і таке відчуття перемоги, що мене пересмикнуло. Із зусиллям, з дивану підняв голову Ярослав. Того я вже не  витримала і прожогом вискочила з кімнати, з дому й побігла.

    Я бігла, не розрізняючи дороги, поки не закололо в боці, спинилася тільки на березі річки, дихання не вистачала, у грудях пекло, впала на коліна. Біль роздирав зсередини, зайшлася в беззвучному крикові й сама ж собі закрила рукою рот і боляче прикусила ребро долоні. Фізичний біль не перебив, не витягнув з тієї чорної вирви, у яку я падала, у роті був присмак крові, а всередині цілковите місиво болісного відчаю, гризучого розпачу, розпечених, несамовитих ревнощів, терпкого потрясіння, гіркого струсу, лютої нестями, болісного відчуття втрати, пекучого відчуття образи, щемливої безнадії і хворобливо-болісного розуміння зради. Я стояла навколішках та реальність, яку я бачила, була занадто несподіваною і неприємною для моєї нервової системи. Й світ розлетівся на маленькі друзки, без шансу щось повернути і щось наладнати. Жахливе розуміння, що все було обманом, ломило скроні, випивало останні сили. Це був надто жорстокий спосіб вираження відсутності почуттів. А я на що сподівалася? Неможливо примусити любити. Може, все було моєю вигадкою? Таке собі лукавство долі. Душевне сум’яття і пустота довкола знову. Я опустилася на землю, лягла в позу ембріона. І просто дозволила собі погрузитися в ту темряву, що рвала душу. 

     Чорна темрява на дворі знаходила відгук з такою ж всередині. З трудом піднялася, мене колотило, чи то від холоду, чи то нервове. Змусила себе встати. Стояла як п’яна, мене хитало, горло боліло, голова гуділа. Застогнала. Самоубитися наче не планувала, а за відчуттям схоже, що зараз здохну. Так, куди йти? Я ж живу в Ярослава, а навряд чи я його готова зараз бачити. Немає собі віри. Від свого хриплого сміху-каркання навіть здригнулася. Все, то вже в минулому. Пішла в дім Ярослава. Бігати від нього я ще не могла. Потихенько пішла. Як я дійшла до дому не пам’ятаю. Пару разів перед очима ставала пелена, і я опускалася на землю, та підійматися було все важче. Тому йшла. Стиснула зуби і йшла. Не знаю, щоб я робила, коли б двері були закриті, але вони були відкриті. Зайшла й по стінці пройшла в свою кімнату. Мене так трусило, що я ніяк не могла взяти в руки ковдру. Горло пекло, руки ходуном ходили, і прості рухи, он як взяти ковдру я ніяк не могла зробити. Боротьба продовжилася. Я, здається, потухла, бо була на підлозі і не розуміла, як я там опинилася. Встала чіпляючись за ліжко, змогла натягнути ковдру, і світ згас.

    Здається чорти в пеклі мене уже жарили. Спробувала смикнутися, на мене зашипіли, але голову підняли і в рот залили трохи рідини. Закашляла. Заснула. Та пекло так швидко своїх не відпускає, здається, я горіла, спробувала закричати. Сиплий хрип це все, що в мене вийшло. Віки були налиті свинцем й не бажали підійматися Голову підняли, знову залили рідину. Ковтнула. Слабо відхилила голову, коли спробувала ще щось залити в мене, утримали і все залили. Заснула.

      Прокинулася, горло несамовито пекло, почувалася слабкою, але вже не горіла, і то добре, наважилася відрити очі. В очі, як хто різі насипав, але я не здалася, відкрила, усвідомила, я в себе в кімнаті і за вікном сідає сонце, хотілося пити й хотілося у ванну. Відчувала себе аж липкою від поту. Згребла всю силу і мужність, сіла, виявила, що я в сорочці, навіть уваги не звернула, що мене хтось роздягнув, наче нічого жива. Встала. Стоялося не сильно добре, але я вперта, підхопила халат і потихенько доплелася до ванної. Стягнула сорочку й стала під воду. То чудове відчуття, коли струмені води біжать твоїм тілом, забираючи із собою мутність, вимила голову, загорнулася в рушник, вилізла з душу натягла халат, відчула, що зробила подвиг.

 Дорога до кухні задалася незвичайно довгою. Ішла я трохи притримуючись стіни. Віри ногам не було. Віри собі не було.

- Ой, лишенько! Та навіщо ж ти встала? - накинулася на мене Галина Іванівна. - Лікар наказав тобі лежати в ліжку.

- Можна мені попити. - ледь чутно прохрипіла я.

- Та я б занесла. - закопошилася вона біля мене.

Й тут же всунула в руки склянку з теплою водою. Половину з якої я розплескала, перш ніж зробила декілька ковтків. Випила з жадністю. Поставила на стіл склянку.

- Як ти себе почуваєш? - поклала вона руку до мого чола. - Ще гориш вся.

- Краще ніж було. - байдуже відповіла я. - А можна мені каву?

- Тобі б краще бульйончик випити. Я такий легенький зробила. А не однією кавою заливатися.

Моє серце не здригнулося.

- Будь ласка. - попросила.

- Ай, от що з тобою зробиш.

 Й вона заходилася робити каву.