Глава 21

    Звісно, мій тимчасовий переїзд оцінило все село. Всі косились, та про щось і я явно здогадуюсь, про що перешіптувалися. Кілька днів я спостерігала за цим із терпінням колекційного віскі, адже моїй витримці справді можна позаздрити, як і тим рідкісним сортам, що визрівають 30–50 років. Відтак на моєму обличчі був неймовірно приязний вираз, а в очах арктична прохолода. Метод відмінний. Підходять так до тебе з дурним питанням, а ти такий, що прошу? А як це стосується роботи? Мені у відповідь незрозуміле бурмотіння. Дана стратегія відмінно працювала до зустрічі з Катериною Григорівною. Вона спіймала мене біля машини, поряд з конторою.  До чого я люблю таких сусідів, що обов’язково намагаються покращити моє життя. 

— Доброго дня! — я просто випромінюю радість, бо судячи з її напруженого виразу обличчя, доброго вона мені навряд чи скаже.

— Еміліє, я хотіла поговорити, — тут же взяла вона бика за роги.

— Катерино Григорівно, у мене ще робочий день і дуже мало часу, — спробувала відмазатися я, та де там.

— А я не довго.

Вона обережно взяла мене під лікоть і відвела вбік. "Прокляття!" – простогнала я подумки.

— Еміліє, ти хороша жінка і я тобі бажаю тільки добра, — із суворим виразом обличчя почала вона.

Такий початок змусив мене скривитися, але я, сподіваюся, зберегла ввічливий вираз обличчя.

— Катерино Григорівно, я це знаю. Але що змусило вас хвилюватися? — вирішила  скоротити я свої муки.

— Та хвилює, ще й як хвилює. Я тобі скажу, як сказала б своїй дочці. Ти живеш зараз в домі одруженого чоловіка. Еміліє, він одружений уже 12 років і розлучатися він не думає, щоб собі дурепа Віра не фантазувала. Не годиться тобі з ним плутатися. Нічого доброго з того не стане. У нього дитина, дружина. Всі розуміють, що вони живуть у різних країнах й бачаться кілька разів на рік, і на те, що за ним Вірочка тягається, закриваються очі. Все ж молодий чоловік. Але він тобі не потрібен. То гріх чоловіка з сім’ї, навіть такої сім’ї, вести. Йому може так і зручно, одна в одній країні, а інша в іншій, але тобі ж не треба ставати полюбовницею.

— Катерино Григорівно, я почула вашу думку, але турбуватися немає про що. Я ще можу дати собі раду.

— Дочко, всі бачать, як він на тебе дивиться. І відчуває моє серце не закінчиться, то все добром. Він же поглядом тебе поїдає й іншим чоловікам до тебе навіть наблизиться не дає. Були у нас такі вже пристрасті в селі, він її так ревнував, що сокирою зарубав.

— Змилуйтесь, давайте без подробиць, — простогнала я.

— Одне я тобі хочу сказати. Він уже помішаний на тобі. А коли чоловік чогось хоче, то він те отримує. Але тільки покористується тобою й покине.  Я навіть не знаю, чим ти його так зачарувала.

— Катерино Григорівно, після таких слів жінок зазвичай починали на вогнищі палити. — видавила я з себе посмішку.

— То все не жарти, — щиро обурилася вона. — Пам’ятай, що він одружений й змінювати цього не буде. Й про Вірочку не забувай. Жіноча ненависть то страшна річ, а вона тебе сильно ненавидить і кляне на всі боки, бо тішила себе маренням, що він буде з нею.

— Дякую за турботу. Я вас зрозуміла.

Змогла я призупинити її читання нотацій з благими намірами й то тільки після того, як до контори під’їхав Ярослав Павлович, який вийшов з машини, відсканував нас незадоволеним поглядом й пішов у наш напрямок.

— Доброго дня!

Він примружив очі, окинув поглядом спочатку мене, потім Катерину Григорівну, привітався, і з кожним наступним поглядом неприязні в його очах ставало все більше.

— А що у вас тут за мітинг? — холодно поцікавився він.

— Доброго дня, Ярославе Павловичу! — крізь зуби привіталася вона. — Емілію зустріла, щоб вияснити чи все в неї добре. І ще раз запропонувати пожити їй у нас.

Мужньо озвучила свою позицію Катерина Григорівна, бо вираз обличчя Ярослав Павловича ставав все дедалі похмуріший й ворожий.

— Поки ми не вияснимо всіх обставин, Емілія поживе у мене, — жорстко озвучив він. — Ця тема закрита.

— Катерино Григорівно, — вирішила я втрутитися. — Все добре. Не хвилюйтеся. Але дійсно треба йти працювати.

Я наблизилася до неї, закривши її від Ярослава Павловича, легенько похлопала по плечі.  Повернулася до Ярослава Павловича вичавила з себе посмішку.

— Ярославе Павловичу ви мені якраз й були потрібні.

У контору ми пішли разом.

— Ти засмучена. Про що розмовляли з Катериною Григорівною? — проявив він дивну спостережливість і цікавість.

— Про те, що не дуже добре жити в домі одруженого чоловіка, — дипломатично озвучила я тему нашої розмови.

Ярослав Павлович відчутно заскрипів зубами.

— Звісно, ці всі ж хранителі моралі завжди знають, як буде краще, — гнівно виплюнув він слова. — Я пояснив причини, чому краще буде, коли ти поживеш в мене. А їхня думка, мене не сильно цікавить, — різко закінчив він розмову.

Й тільки його сердите сопіння вказувало на те, що він був дуже незадоволеним.