Глава 20

               Поїхали ми на його машині. Ярослав Павлович їхав досить швидко і мовчки. Між нами взагалі відчувалося якесь напруження. Його щелепи були міцно щеплені, губи стиснуті, а погляд був колюче-холодним. Я ж вирішила взагалі його не займати, а краще подумати про останні події. За звичкою в дорозі у мене був час подумати, перебрати думки в голові, відфільтрувати лишнє, прикинути варіанти розвитку подій, спробувати знайти максимум рішень однієї проблеми. Я згадувала день за днем, перетирала як на ситі, події останніх часів й все одно не мала ні найменшої гадки про причини можливого підпалу. Ці нав’язливі думки уже зводили з розуму. Покосилася на Ярослава Павловича, щось навіть здалося, що він забув про мене, такий він був заглиблений у свої думки. Й, видно, що ті думки були геть нерадісні. 

— Ярославе Павловичу…

— Просто на ти і Ярослав, — перебив він мене.

— Гаразд! — розгублено кліпнула я. — Ти не втомився? Може я сяду за кермо? — ох, і не звично мені далося це ти.

— Ні, все нормально.

— Добре. То про що ти тоді так задумався, що від тебе морозом уже віє?

— Про вчорашнє. Мені це все дуже не подобається. І тій тварині, що хату підпалила, я б хребта переламав, — вельми лаконічно висловив він свої думки.

— Ярославе Пав… Ярославе, — зупинила я себе, — все ж обійшлося, з ситуацією розберемося. Всі живі - це головне.

— Ти ще скажи, що я маю подякувати тому…— тут він зробив паузу, —  майбутньому трупові, що тебе в хаті не було, коли він палив її.

— Обійдемося без подяк…— перекривило мене.

— Ти казала, що чула, як хтось ходить біля хати, а я навіть на віру то не йняв.

— Так, а от зараз нам потрібно заїхати он на ту заправку.

— Ти щось хочеш? — заглянув мені в очі.

— Вмираю з голоду.

— Їду.

Він завернув до заправки й припаркував машину.

— Ну, що кава з круасаном? — кинула я пропозицію.

— Пішли.

   У залі було досить людно.

— Каву будеш? — запитала я.

— Буду.

— Тоді план такий, я роблю каву, ти береш мені оці гарнесенькі круасанчики і оцю, — я потягла зі стелажа, — велику шоколадку й ми зустрічаємося десь за столиком.

    План було підтримано, з кавою я справилася швидко, як-не-як досвід частих поїздок дається взнаки, Ярослав теж досить оперативно дістався каси. В куточку я знайшла місце. Поки повільно помішувала цукор, підійшов до столика Ярослав, підсунула йому його каву. Зробила кілька ковтків.

— Ярославе, не пасіюй, добре? І ні в чому себе не звинувачуй, тут точно твоєї провини не має. Я ще щось слабо вірю в те, що хотіли вбити мене. У мене якось уява пробуксовує цей момент. Але ми розберемося в цьому. Ти тільки трішки заспокойся. Я розумію, що тебе штормить від того, що все пішло шкереберть й ти не тримаєш цю ситуацію під контролем.

— Нічого ти не розумієш, — пробурчав він.

— То поясниш? — запитливо поглянула я на нього.

— Не зараз, — він навіть очі опустив додолу.

Запанувала тиша.

— Знаєш, гурт є такий «Антитіла» у них є пісня «Бери своє і йди», там такі слова: «Знайте, ми палені вогнями, шаленими вітрами, нас воля несе».  Я її всю дослівно не пам’ятаю, але є така фраза, що  нікого не питай, тут все одно ніхто не знає, де рай. Відпусти трохи ситуацію. Не накручуй себе. Ти справишся, ти все вирішиш. Тільки спокійно. Я ж спокійна.

— І це мене трішки лякає. Я не знаю, чого від тебе чекати, — озвучив він свої побоювання.

— Інформацію я прийняла, страх – пережила.  Є сумніви, що то за моєю душею, але в безпечний режим я перейду: сама темними вулицями не ходитиму, до маніяків в машину не сідатиму, істерики не влаштовуватиму. Так, мене зачепило, але в трагедію я не буду це перетворювати. Про посттравматичний синдром й схибленість моєї психіки ми не будемо говорити.

— Я не такий спокійний, як ти. Я там був й думав, що ти в палаючому домі…і думав….— він важко задихав.

— Ярославе, я тут, я поряд, я ціла і неушкоджена. Все нормально.

— Нормального тут точно нічого немає.

— Але це життя. Воно чудове в усіх його проявах. І я хочу жити. Хочу жити нормальним життям, мріяти, відпочивати, спілкуватися з друзями. Хочу сприймати життя таким, як воно є. Змінювати в ньому, якщо це можна змінити й примиритися, якщо це не можна змінити, — я зробила паузу.

В очах Ярослава була незрозуміла туга, яка змусила продовжити.

 —  Я відчуваю себе винною за той розбрат, що коїться в твоїй душі. Ми тихенько це все розберемо, розкладемо на полички та продовжимо жити далі.

— Ти так і робиш? — поблудив він очима й зупинив погляд на мені.

— Знаєш, у моєму житті є роки, за які я неймовірно вдячна. За ту кожну прожиту мить, вона була чудова. І є роки чорні для мене. Я малодушна, та я сприймаю все так як є. І намагаюсь жити добре. Я дозволяю собі посумувати, поплакати, але я не впадаю, як в прірву у відчай та депресію. Я дозволяю собі радіти успіхові та я не тішу себе ілюзією, що так буде вічно. Я дозволяю собі відчувати, та не дозволяю почуттям вбити мене. Я дозволяю собі навіть ненавидіти, та не дозволяю зайти до краю цій емоції. — я заглянула йому в очі, — Ярославе, всі твої почуття важливі, та не дозволяй гніву застилати твої очі й приймати рішення.