Глава 20

Поїхали ми, звісно, на його машині. Ярослав Павлович їхав досить швидко і мовчки. Між нами взагалі відчувалося якесь напруження. Його щелепи були міцно щеплені, губи стиснуті, а погляд був колюче холодним. Я ж вирішила взагалі його не займати, а краще подумати про останні події. За звичкою в дорозі, в машині у мене був час подумати, перебрати думки в голові, відфільтрувати лишнє, прикинути варіанти розвитку подій, спробувати знайти максимум рішень однієї проблеми. Я згадувала день за днем, перетирала як на ситі, події останніх часів, і все одно не мала ні найменшої гадки про причини можливого підпалу. Ці нав’язливі думки уже зводили з розуму. Покосилася на Ярослава Павловича, щось навіть здалося, що він забув про мене, такий він був заглиблений в свої думки, і здається вони в нього були геть нерадісні. 

- Ярославе Павловичу…

- Слухай, давай просто на ти і Ярослав. - перебив він мене.

- Гаразд. - мило посміхнувшись, кивнула я.

- Ти не втомився? Може я сяду за кермо? - ох, і не звично мені далося це ти.

- Ні, все нормально.

- Добре. То про що ти тоді так задумався, що від тебе морозом уже віє?

- Про вчорашнє. Мені це все дуже не подобається. І тій тварині, що хату палила б, я хребта переламав. - вельми лаконічно висловив він свої думки.

- Ярославе Пав… Ярославе, - зупинила я себе, - все ж обійшлося, з ситуацією розберемося. Всі живі - це головне.

- Ти ще скажи, що я маю подякувати тому…- тут він зробив паузу, -  майбутньому трупові, що тебе в хаті не було, коли він палив її.

- Обійдемося без подяк…- перекривило мене.

- Ти казала, що чула, як хтось ходить біля хати, а я навіть на віру то не йняв.

- Так, а от зараз нам потрібно заїхати он на ту заправку.

- Ти щось хочеш? - заглянув мені в очі.

- Вмираю з голоду.

- Їду.

Він завернув до заправки і припаркував машину.

- Ну, що кава з круасаном?

- Пішли.

   У залі було досить людно.

- Каву будеш? - запитала я.

- Буду.

- Тоді план такий, я роблю каву, ти береш мені оці гарнесенькі круасанчики і оцю, - я потягла із стелажа , - велику шоколадку, і ми зустрічаємося десь за столиком.

 План було підтримано, з кавою я справилася швидко, як-не-як досвід частих поїздок дається взнаки, Ярослав теж досить оперативно дістався каси. І навіть в куточку я знайшла місце. Поки повільно помішувала цукор, підійшов до столика Ярослав, підсунула йому його каву. Зробила кілька ковтків.

- Ярославе, не пасіюй, добре? І ні в чому себе не звинувачуй, тут точно твоєї провини не має. Я ще щось слабо вірю в те, що хотіли вбити мене. У мене якось уява пробуксовує цей момент. Але ми розберемося в цьому. Ти тільки трішки заспокойся. Я розумію, що тебе штормить від того, що все пішло шкереберть, і ти не тримаєш цю ситуацію під контролем.

- Нічого ти не розумієш. - пробурчав він.

- То поясниш? - запитливо поглянула я на нього.

- Не зараз. - він навіть очі опустив додолу.

Запанувала тиша.

- Знаєш, гурт є такий «Антитіла» у них є пісня «Бери своє і йди», там такі слова: «Знайте, ми палені вогнями, шаленими вітрами, нас воля несе».  Я її всю дослівно не пам’ятаю, але є така фраза, що  нікого не питай, тут все одно ніхто не знає, де рай. Давай, відпусти трохи ситуацію. Не накручуй себе. Ти справишся, ти все вирішиш. Тільки спокійно. Я ж спокійна.

- І це мене трішки лякає. Я не знаю, чого від тебе чекати. - озвучив він все ж свої побоювання.

- Інформацію я прийняла, страх - пережила, то що є трохи сумніви, що то за моєю душею, то таки є, але в безпечний режим я перейду, сама темними вулицями не ходжу, до маніяків в машину не сідаю. Істерики влаштовувати не буду. Так, мене зачепило, але в трагедію я не буду це перетворювати. Про посттравматичний синдром і схибленість моєї психіки ми не будемо говорити.

- Я не такий спокійний, як ти. Я там був і думав, що ти в палаючому домі…і думав….- він важко задихав.

- Ярославе, я тут, я поряд, я ціла і неушкоджена. Все нормально.

- Нормального тут точно нічого не має.

- Але це життя. Воно чудове в усіх його проявах. І я хочу жити. Хочу жити нормальним життям, мріяти, відпочивати, спілкуватися з друзями. Хочу сприймати життя таким, як воно є. Змінювати в ньому, якщо це можна змінити і примиритися, якщо це не можна змінити. - я зробила паузу.

В очах Ярослава була незрозуміла туга, яка змусила продовжити.

 -  Я відчуваю себе винною за той розбрат, що коїться в твоїй душі. Давай ми тихенько це все розберемо, розкладемо на полички та продовжимо жити далі.

- Ти так і робиш? - поблудив він очима й зупинив погляд на мені.

- Знаєш, у моєму житті є роки, за які я неймовірно вдячна. За ту кожну прожиту мить, вона була чудова. І є роки чорні для мене. Я малодушна, та я сприймаю все так як є. І намагаюсь жити добре. Я дозволяю собі посумувати, поплакати, але я не впадаю, як в прірву, у відчай та депресію. Я дозволяю собі радіти, успіхові та я не тішу себе ілюзією, що так буде вічно. Я дозволяю собі відчувати, та не дозволяю почуттям вбити мене. Я дозволяю собі навіть ненавидіти, та не дозволяю зайти до краю цій емоції. - я заглянула йому в очі, - Ярославе, всі твої почуття важливі, та не дозволяй гніву застилати твої очі і приймати рішення.