Глава 19

 Прокинулася як від поштовху. Кілька секунд намагалася осмислити, що мене розбудило. Мені було страшенно спекотно, й я була не дома. Спомини накотилися оптом, поморщилася, коли до мого вуха докотилося чуже дихання, нервово смикнулася, і від побаченого мої очі округлилися, а рот відкрився в беззвучному крику. Поряд мене спав Ярослав Павлович. Він займав більшу частину ліжка, а я тулилася з його краєчка.

     Розум таки спустився до мене, істеричний сміх потонув, так і не зародившись. І що він робить в моєму ліжку? Так, годі. Реакція просто невинної дівчини перед першою шлюбною ніччю, хмикнула подумки. Все ж розсудливі думки навернули  істеричні нахили на місце. І я вже спокійно почала розглядати Ярослава Павловича.

    Він спав на животі, підгорнувши руку під подушку, кумедно посопуючи. На його обличчі вже була значно помітна щетина. Шкіра у нього була блідою і під очима виднілися темні кола. Навіть не уявляла, що у нього такі великі та густі вії. Хотілося доторкнутися до пасма волосся, що стирчало, і відчути на дотик чи дійсно його волосся таке жорстке як і здається. Його губи притягували мою увагу. І щоб позбутися спокуси, я тихесенько сповзла з ліжка. Натягла халат і тінню вислизнула на кухню. Зітхнула з полегшення, що таки не розбудила.

   Зайшла у ванну, у дзеркалі на мене дивилося затягане життям, бліде як смерть створіння. Видихнула. Себе заспокоїла тим, що краса то така сумнівна річ. Залізла в душ, водні процедури збадьорили. З ванної я вийшла навіть з ледь рум’яними  щічками. Тепер організм вимагав кави. Можна навіть бутерброда. Намагаючись не шуміти, зайнялася приготуванням того й іншого. Кавомашина гула, я скривилася, але подітися нікуди, каву я собі зробила. З бутербродом й кавою сіла за стіл.

    Перший ковток кави, це як зізнання в любові, це очікування цього відчуття, коли тебе торкнеться, і світ з сірих відтінків перейде в райдужно кольорові. Це можливість за чашкою кави відчути себе й побути наодинці з своїм внутрішнім світом. І подумати про вчорашні події. Про підпал. Про ворогів, то звісно цікаво, але я слабо в те вірила. Ну тому, що не могла назвати нікого, хто б ним міг би бути. Звісно незадоволені були. Я не сонечко, щоб усім подобатися, але щоб піти в усі тяжкі, то - ні. Нікого з них не могла уявити в ролі душогубця. Може, то я надто добре думаю про людей? Е! То вже параноїдальні думки. А я з своїми навіюваннями хворих думок живу навіть дуже в творчому тандемі. Має бути якесь інше пояснення.

- Дідько! Еміліє, ти налякала мене.

Та від голосу Ярослава Павловича здригнулася я і навіть впустила чашку. Кава розлилася, та чашка не розбилася. Він стояв в широких домашніх штанях, руками намагався пригладити розкуйовджене волосся, яке від того ставало ще більш дибки.

 - Я прокинувся, а тебе немає, я вже подумав…а й ляд з ним. - щось незрозуміле пробурмотів він, коли я намагалася паперовим рушником витерти розлиту каву.

  - Зроби і мені кави, будь ласка. - попросив він.

  Провела його поглядом, такий домашній він був милий, просто неймовірно спокусливий. Певно, треба зайнятися своїм особистим життям. Хоча з естетичного боку, можу я за ним просто з цікавості поспостерігати? Можу. Але погляд мій весь час блукає його тілом, а це до добра не доведе. До його губ так і хочеться доторкнутися…ніколи не підозрювала в собі фетишиста. А тут на тобі, так сказати понеслася. І от чим зайнята моя голова?

- Я в душ, на пару хвилин. - заглядаючи мені в очі, проговорив він.

Мені тільки на це залишилося ствердно кивнути. І я зайнялася кавою і йому, і собі. Підхопила чашки, поклала на стіл. Сіла спостерігаючи як від чашок йде пар.

Ярослав Павлович справді не забарився. Він повернувся з ванної з краплинками води на волоссі. Й я щось підвисла спостерігаючи, як краплинка повільно спадає…а най його…зусиллям перевела погляд на чашку з кавою, там же його і залишила.

- Ти як? - запитав він.

- Все нормально. Я тут роздумувала про пожежу і ніяк не можу її звести зі мною. - дивлячись в чашку, відказала я.

- Ми розберемось. - сухо відрубав він.

 Я обійняла чашку руками.

- Мені потрібно поїхати додому…- тільки почала я говорити.

- Ні. - відрубав він, не давши мені навіть закінчити речення.

- У мене навіть одягу не залишилося, зубної щітки  й інших корисних для життя речей. То я сьогодні поїду додому, а завтра повернуся. - спробувала пояснити важливість моєї задумки.

- Ні. Ти нікуди сама не поїдеш. - у його голосі зазвучали сердиті нотки.

Відвела очі від чашки. Від дивився на мене з незрозумілою тривогою.

 - Я ще не відійшов від вчорашнього. З ситуацією ми ще не розібралися. Поїдемо разом.  - приморожуючи мене поглядом, доніс він інформацію до мене..

Сказати, що я розгубилася, то нічого не сказати.

- Гаразд. Я нікуди сама не поїду. - прийняла я за краще з ним погодитися, а то його поведінка дійсно була ще трішки неадекватною.

- Я зараз з’їжджу на роботу, а ти побудеш з Галиною Іванівною. Потім поїдемо за твоїми речами.

- Ну, на роботу, припустимо, мені теж потрібно.

- Ні, поки не вияснимо…

- Ярославе Павловичу, - перебила я його. - це полишено сенсу.  А давайте ми з вами цю паніку вгамуємо, а то я вже Рапунцель починаю почуватися. - обурено прошипіла я.