Глава 19

   Прокинулася як від поштовху. Кілька секунд намагалася осмислити, що мене розбудило. Мені було страшенно спекотно і я була не вдома. Спомини накотилися гуртом, поморщилася, коли до мого вуха докотилося чуже дихання, нервово смикнулася й від побаченого мої очі округлилися, а рот відкрився в беззвучному крику. Поряд мене спав Ярослав Павлович. Він займав більшу частину ліжка, а я тулилася з його краєчка.

     Розум таки спустився до мене, істеричний сміх потонув так і не зародившись. І що він робить в моєму ліжку? Так, годі. Реакція просто невинної дівчини перед першою шлюбною ніччю, хмикнула подумки. Все ж розсудливі думки навернули  істеричні нахили на місце. І я вже спокійно почала розглядати Ярослава Павловича.

    Він спав на животі, підгорнувши руку під подушку, кумедно посопуючи. На його блідому обличчі виднілася щетина, а під очима лягали темні кола. Я навіть не здогадувалася, що у нього такі великі та густі вії. Мені кортіло доторкнутися до пасма волосся, що стирчало, і перевірити, чи дійсно воно таке жорстке, як здається. Його губи притягували мою увагу. І щоб позбутися спокуси, я тихесенько сповзла з ліжка. Натягла халат й тінню вислизнула на кухню. Зітхнула з полегшення, що таки не розбудила.

   Зайшла у ванну. У дзеркалі на мене дивилося затягане життям, бліде як смерть, створіння. Видихнула. Себе заспокоїла тим, що краса то сумнівна річ. Залізла в душ, водні процедури збадьорили. З ванної я вийшла навіть з ледь рум’яними щічками. Організм вимагав кави, бажано з бутербродом. Намагаючись не шуміти, я взялася за приготування. Кавомашина загуділа, змусивши мене скривитися, але вибору не було: кава була потрібна. Зробивши собі напій і бутерброд, я сіла за стіл.

    Перший ковток кави, це як зізнання в любові, це очікування цього відчуття, коли тебе торкнеться й світ з сірих відтінків перейде в райдужно-кольорові. Це можливість за чашкою кави відчути себе й побути наодинці зі своїм внутрішнім світом. І подумати про вчорашні події. Про підпал. Про ворогів, то звісно цікаво, але я слабо в те вірила. Ну тому, що не могла назвати нікого, хто б ним міг би бути. Звісно, незадоволені були. Я не сонечко, щоб усім подобатися, але щоб піти в усі тяжкі, то — ні. Нікого з них не могла уявити в ролі душогубця. Може, я надто добре думаю про людей? Е! Це вже параноя. А я зі своїми навіюваннями хворих думок живу в творчому тандемі. Має бути якесь інше пояснення.

— Дідько! Еміліє, ти налякала мене.

Від голосу Ярослава Павловича я здригнулася й упустила чашку. Кава розлилася, проте чашка не розбилася. Він стояв в широких домашніх штанях й руками намагався пригладити розкуйовджене волосся, яке від того ставало ще більш дибки.

 — Я прокинувся, а тебе немає, я вже подумав…а й ляд з ним, — щось незрозуміле пробурмотів він, коли я намагалася паперовим рушником витерти розлиту каву.

  — Зроби й мені кави, будь ласка,— попросив він.

  Обвела його поглядом: він був таким домашнім і милим, просто неймовірно спокусливим. Певно, треба зайнятися своїм особистим життям. Хоча з естетичного боку, можу я за ним просто з цікавості поспостерігати? Можу. Але погляд мій весь час блукає його тілом, а це до добра не доведе. До його губ так і хочеться доторкнутися…ніколи не підозрювала в собі фетишиста. А тут на тобі, так сказати понеслася. І от чим зайнята моя голова?

— Я в душ на пару хвилин, — заглядаючи мені в очі, проговорив він.

Мені тільки на це залишилося ствердно кивнути. І я зайнялася кавою і йому, і собі. Підхопила чашки, поклала на стіл. Сіла спостерігаючи як від чашок йде пар.

Ярослав Павлович справді не забарився. Він повернувся з ванної з краплинками води на волоссі. Й я щось підвисла спостерігаючи, як краплинка повільно спадає…а най його…зусиллям перевела погляд на чашку з кавою й там же його і залишила.

— Ти як? — запитав він.

— Все нормально. Я тут роздумувала про пожежу і ніяк не можу її звести зі мною, — дивлячись в чашку, відказала я.

— Ми розберемось, — сухо відрубав він.

 Я обійняла чашку руками.

— Мені потрібно поїхати додому…— тільки почала я говорити.

— Ні! — відрубав він, не давши мені навіть закінчити речення.

— У мене навіть одягу не залишилося, зубної щітки та інших корисних для життя речей. То я сьогодні поїду додому, а завтра повернуся, — спробувала пояснити важливість моєї задумки.

— Ні! Ти нікуди сама не поїдеш, — у його голосі зазвучали сердиті нотки.

Відвела очі від чашки. Від дивився на мене з незрозумілою тривогою.

 — Я ще не відійшов від вчорашнього. З ситуацією ми ще не розібралися. Поїдемо разом,  — приморожуючи мене поглядом, доніс він інформацію до мене.

Сказати, що я розгубилася, то нічого не сказати.

— Гаразд! Я сама нікуди не поїду, — прийняла я за краще з ним погодитися, а то його поведінка дійсно була ще трішки неадекватною.

— Я зараз з’їжджу на роботу, а ти побудеш з Галиною Іванівною. Потім поїдемо за твоїми речами.

— Ну на роботу, припустимо, мені теж потрібно.

— Ні, поки не вияснимо…

— Ярославе Павловичу, — перебила я його. — це полишено сенсу.  А може ми якось з вами цю паніку вгамуємо, а то я вже Рапунцель починаю почуватися, — обурено прошипіла я.