Глава 18

         Стовбур вогню й диму я бачила ще здалеку. Передчуття, що горить моя хата мене не обмануло. Я десь приткнула машину, вискочила й побігла до хати. Довкола стояли люди, пожежники феєрично намагалися щось врятувати, але вогонь їм не піддавався. Люди збіглися з усього села й всі безтолково металися та бігали довкола.

    Змішані почуття жалю, недовіри та шоку охопили мене, коли я дивилася, як язики полум'я ненажерливо пожирали будинок. Відволікло мене якесь нелюдське виття. Пошукала поглядом джерело звуку. Жахлива картина: Ярослав Павлович сидить на землі посеред людей, розгойдується, несамовито кричачи. Його божевільний вигляд перелякав мене до смерті. Що ж ще могло статися? Я підійшла ближче.

—А що сталося? — запитала у людей.

 Запанувала підозріла тиша, я б сказала, всі видихнули відразу й витріщилися на мене.

— Не йди…— простогнав він.

— Це ми можемо вирішити не в такий драматичний момент, коли горить хата, в якій я живу. І що тут відбувається? Чому пожежа почалася?  — відмахнулася від Ярослава й поставила запитання усім присутнім.

Ще мить тому Ярослав здавався божевільним, стоячи на колінах, як раптом схопився на ноги, міцно обійняв мене, аж ребра затріщали.

— Ти жива?! — безтолково бормотів він. — Ти жива…

— Певно, не надовго, — пискнула я від нестачі кисню.

— Але як? — відсунувши мене, але не відпустивши, заглянув він мені в очі.

Погляд був ще той, особливо коли його ще злегка трусило, і в очах була якась сіра пелена жаху.

— Та що як? Хтось пояснить, що тут сталося?

— А хіба ви не повинні бути в хаті? Час ночі…— пролунало з натовпу.

— Мені не спалося і я вирішила покататися по околиці — й тутдо мене повільно докотилася їхня тиха паніка. — Почекайте… ви, що вирішили…— ошелешено завмерла я.

Докінчити мені не дав Ярослав, просто міцніше притиснув до себе, дозволяючи віддалитися хіба що на відстань витягнутої руки.

— Але чому почалася пожежа? У мене все було вимкнене, — з тугою за втраченими речами і за палаючою хатою, до якої я вже звикла, виговорила я.

— Не знаю, — відчутно рикнув Трохим, який чомусь розглядав мене з не дуже добрим виразом обличчя.

Перевела погляд з нього на натовп, люди стояли купками й тихо перемовлялися між собою. Моя долонь уже помітно заніміла в руці Ярослава Павловича, та по судомі, що час від часу пробігала його тілом, видно було, що його ще не зовсім попустило.

— Еміліє, а пішли до мене, я тобі валер’янки накапаю, бо щось ти дуже бліда, — підкралася до мене сусідка.

— Ні! — гаркнув Ярослав Павлович. — Вона нікуди не піде.

— Так їй же десь потрібно буде ночувати й жити.

— У мене поживе, — відрубав Ярослав Павлович  ще міцніше притягнув мене до себе.

— Ярославе Павловичу, — до нас наблизився один з пожежників, — на хвилинку вас можна?

Той кивнув, але потяг мене за собою. Чоловік покосився на мене та на хватку Ярослава Павловича на моїй руці, але нічого не сказав.

— Що? — коротко кинув він фразу.

— Я ще поки точно не скажу, але ця пожежа дуже схожа на підпал, — стиха проговорив пожежник.

Я дивилася на пожежника, намагаючись усвідомити інформацію, що хтось підпалив хату, у якій я по ідеї мала спати. Ярослав Павлович здригнувся й підгріб мене ближче до себе.

— Не афішуй кілька днів  дану інформацію, — тихо попросив Ярослав Павлович.

— Гаразд, — кивнув він. — Тільки самі розумієте…

— Ні, в чорта ще не розумію, — прошипів у відповідь Ярослав Павлович.

Пожежник позітхав й підійшов до своїх хлопців.

— Еміліє, я зараз ще перекинусь пару словами з Трохимом й ми поїдемо до мене, — зробив він мені навіювання й махнув рукою Трохиму.

Це було жахливо: дивитися на полум'я, що охопило рідний дім, і усвідомлювати, що я могла згоріти там. Щось розбалансованою я була.

— Трохиме, є підозра на підпал, розберись. Емілія поживе в мене.

З якимось зміїним поглядом, навіть не моргнувши, доніс він інформацію до Трохима, той повів головою.

— Якого…— та стримав себе від брудної лайки, яка так і рвалася з його губ. — Зрозумів. Розберусь, — кивнув він.

 І Ярослав Павлович потягнув мене до дороги, де стояла його машина. Посадив й швидко оббіг довкола машини, поглянув на мене.

— Ти як? —  стурбовано запитав він.

— Все нормально.

— Щойно згоріла хата, у якій ти жила. То нормального тут точно нічого немає, — прошипів Ярослав Павлович.

Я сиділа мовчки, глуха ніч та шквал пережитих емоцій висмоктали всі мої сили. Ярослав Павлович кинув машину перед подвір’ям, оббіг машину, відкрив дверці й допоміг вийти з машини. Привів в кухню та посадив на стілець.

— Еміліє, я зараз чай поставлю, а ти поки можеш душ прийняти.