Глава 18

Стовбур вогню і диму я бачила ще здалеку. Передчуття, що горить саме моя хата, мене не обмануло. Я десь приткнула машину, вискочила і побігла до хати, довкола стояли люди, пожежники феєрично намагалися щось врятувати, але вогонь їм не піддавався. Люди збіглися з усього села, і всі безтолково металися і бігали довкола.

     Я з жалем, недовірою, шоком дивилася на пожежу, на язики полум’я, що жадібно пожирали хату. Відволікло мене якесь нелюдське виття. Пошукала поглядом джерело звуку. На землі, в оточенні людей, сидів, розгойдувався на колінах і дико кричав Ярослав Павлович. Його безумний вигляд мене налякав. Що ж ще могло статися? Підійшла до них.

-А що сталося? - запитала у людей.

 Запанувала підозріла тиша, я б сказала, всі видихнули відразу і витріщилися на мене.

- Не йди…- простогнав він.

- То ми можемо вирішити не в такий драматичний момент, коли горить хата, в якій я живу. І що тут відбувається? Чому пожежа почалася?  - відмахнулася від Ярослава і поставила запитання усім присутнім.

Ще хвилину тому Ярослав був на колінах з шаленим виглядом, як він підірвався на ноги, згріб і притиснув мене так, що в мене ребра затріщали.

- Ти жива?! - безтолково бормотів він. - Ти жива.

- Видно не надовго. - пискнула я від нестачі кисню.

- Але як? - відсунувши мене, але не відпустивши, заглянув він мені в очі.

Погляд був ще той, особливо коли його ще злегка трусило, і в очах була якась сіра пелена жаху.

- Та що як? Хтось пояснить, що тут сталося?

- А хіба ви не повинні бути в хаті ? Час ночі…- пролунало з натовпу.

- Мені не спалося, і я вирішила покататися по околиці. - й тут таки до мене повільно докотилася їхня тиха паніка. - Почекайте, так ви що вирішили…- ошелешено завмерла я.

Докінчити мені не дав Ярослав, просто міцніше притис до себе. Він взагалі мене ні на мить не випускав від себе, максимум на відстань витягнутої руки.

- Але чому почалася пожежа? У мене все було вимкнене, - з тугою за втраченими речами і за палаючою хатою, до якої я вже звикла, виговорила я.

- Не знаю. - відчутно рикнув Трохим, який чомусь розглядав мене з не дуже добрим виразом обличчя.

Перевела погляд з нього на натовп, люди стояли купками і тихо перемовлялися між собою. Моя долонь уже помітно заніміла в руці Ярослава Павловича, та по судомі, що час від часу пробігала його тілом, видно було, що його ще не зовсім попустило.

- Еміліє, а давай ми сходимо до мене, я тобі валер’янки накапаю, бо щось ти дуже бліда. - підкралася до мене сусідка.

- Ні! - рявкнув Ярослав Павлович. - Вона нікуди не піде.

- Так їй же десь потрібно буде ночувати і жити.

- У мене поживе. - відрубав Ярослав Павлович і ще міцніше притягнув мене до себе.

- Ярославе Павловичу, - до нас наблизився один з пожежників, - на хвилинку вас можна?

Той кивнув, але потяг мене за собою. Чоловік покосився на мене та на хватку Ярослава Павловича на моїй руці, та нічого не сказав.

- Що? - коротко кинув він фразу.

- Я ще поки точно не скажу, але ця пожежа дуже схожа на підпал. - стиха проговорив пожежник.

Я дивилася на пожежника, намагаючись усвідомити інформацію, що хтось підпалив хату, у якій я по ідеї мала спати. Ярослав Павлович здригнувся і підгріб мене ближче до себе.

- Не афішуй кілька днів  дану інформацію. - тихо попросив Ярослав Павлович.

- Гаразд. - кивнув він. - Тільки самі розумієте…

- Ні, в чорта ще не розумію. - прошипів у відповідь Ярослав Павлович.

Пожежник відійшов до своїх хлопців.

- Еміліє, я зараз ще перекинусь пару словами з Трохимом, і ми поїдемо до мене. - зробив він мені навіювання і махнув рукою Трохиму.

Я ще щось погано думала, бачити, як ясно горить дім, у якому ти жила, й думати, що всередині могла бути ти. Щось розбалансованою я була.

- Трохиме, є підозра на підпал, розберись. Емілія поживе в мене.

З якимось зміїним поглядом, навіть не моргнувши, доніс він інформацію до Трохима, той повів головою.

- Якого…- та стримав себе від брудної лайки, яка так і рвалася з його губ. - Зрозумів. Розберусь. - кивнув він.

 І Ярослав Павлович потягнув мене до дороги, де стояла його машина. Посадив й швидко оббіг довкола машини, поглянув на мене.

- Ти як? -  стурбовано запитав він.

- Все нормально.

- Щойно згоріла хата, у якій ти жила. То нормального тут точно нічого не має. - прошипів Ярослав Павлович.

Я сиділа мовчки, глуха ніч та шквал, пережитих емоцій, висмоктали всі мої сили. Ярослав Павлович кинув машину перед подвір’ям, оббіг машину, відкрив дверці й допоміг вийти з машини. Привів в кухню та посадив на стілець.

- Еміліє, я зараз чай поставлю, а ти давай душ приймеш.