Глава 17

 Десь до обіду я так і дожила з роєм сердитих, філософських думок про те, чого ми так живемо і що треба зробити, що б змінити життя на краще. В обід я почула траурну музику і вийшла з двору. Біля сусідських воріт крутилася тітка Валя, ошатно вбрана і в чорній хустинці.

- Доброго дня! - привіталася я. - Щось сталося?

- Похорон йде. Помер Павло. Не знаю, як бідолашна Люда то переживе.

- А чого помер?

- Тромб кажуть. У лікарню його возили, тиждень лежав в реанімації. Ох, горе то горе. Чоловік ще молодий 49 років.

- Жах який. Я дуже співчуваю його родині та друзям.

- Хороший чоловік був…

Її голос зірвався, і тут вона заридала навзрид, її лице перекосило, а вона давилася слізьми і ридала. Так гірко, так відчайдушно. Я тяжко ковтнула ком в горлі, не уявляючи, що потрібно сказати і зробити. А музика все наближалася і наближалася, з-за повороту показалася похоронна процесія. Я стояла і дивилася за машиною з труною, за людьми, які були в чорному і ридали біля труни, за людьми, які ланцюгом тягнулися за ним. Людей була сила-силенна. Серед людей я бачила і Ярослава Павловича. Він на хвилину затримав погляд на мені, а потім опустив голову донизу.

    Траурна музика відзивалася десь в животі. Це горе було просто відчутне фізично. Я провела поглядом процесію і з відчуттям спустошення і глибокого смутку повернулася в дім.

Мене лихоманило. Дістала бавовняний плед і загорнулася в нього. Поставила каву. Спомини надоїдливими мошками кружляли перед очима, така ж траурна процесія, і весь мій світ обірвався та перевернувся. Кажуть похорон, то саме страшне. Як на мене, то потім жити набагато страшніше. Збирати себе по шматочках, піднімати з ліжка, усвідомлювати цю реальність та вже без них і так кожен день, з цим роз’їдаючим душу болем жити. Тяжко, нереально тяжко змиритися, не можливо уявити, що більше  ніколи не буде тих щасливо проведених днів, обіймів, поцілунків, очей наповненими ніжністю, веселим сміхом. 

     Спочатку був шок. Я не плакала, ні, сліз не було. Потім я завантажила себе роботою, щоб ні хвилини вільної не залишилося, спати не могла, їсти не могла. Я нагадувала привида або згусток болю. Не могла бачити дітей на вулиці. Не могла дивитися на щасливих закоханих. І так минув ще один рік. За ним ще один, і все стало не таке болюче, і я вже можу жити з цим. Тільки іноді накриває. І я по-доброму заздрю тим людям, у яких є сім’ї, діти яких сміються, які щасливі разом. Ні, я розумію, що за благополучним фасадом, скрізь ховаються якісь негаразди. Того, певно, не уникнути. Спочатку різні люди сходяться жити, потім народжуються діти, і ось уже і різні покоління з різними поглядами, цінностями, підходами. То, певно, є нормально. Адже не можна змусити дитину проживати наше бачення її життя. Вона сама має зробити свої помилки, обрати свій шлях. Але ми вперто хочемо зробити, як краще, діти наполегливо гнуть свою лінію, от і виходить всім відомий конфлікт поколінь, коли і свободу не можна дати, і тримати в клітці не можна. Що саме неймовірне, люди вважають себе нещасними, сваряться за такі дріб’язкові питання, або ж рвуть на шматки один одного за квадратні метрі, і коли приходить якась немилосердна біда, приходить протверезіння. Та тільки буває занадто пізно, і нічого вже не можна змінити.  

      За такими думками мене і застав стукіт у вікно. Сіпнулася від несподіванки. Все, точно собаку заведу. А то тільки і шмигають тут всілякі різні хороші люди.

У дверях стояв Ярослав Павлович, і виглядав він якось пришиблено.

- Кавою пригостиш? - відразу запитав він.

- Прошу.

Посторонилася я, і він увійшов. Я зайнялася кавою, а він грузно сів на лавку і потер долонями своє лице.

- Я вам дуже співчуваю.

- Спасибі. - кивнув він головою. - Якось просто несподівано це сталося. Я його знав з самого дитинства. Бо всі літні канікули я проводив тут. І людей всіх знаю. З деякими виріс. Разом навіть за черешнями лазили. Павло хороший мужик був. Добрий. Затійник ще, правда, той. Він мав вправні руки і безкрайню уяву. Ти б бачила, які він Мавки викував, і як над нечистою силою позловтішався. - з переливчастим сумним захопленням говорив він.

Я поставила йому чашку кави й миску з ранковими пиріжками. Сіла поряд, огорнувши свою чашку руками.

- Я засмучений. Мені боляче. - стиха відказав Ярослав Павлович.

- Я розумію. Смерть близьких людей завжди шок. Має пройти ще чимало часу, щоб можна було сприймати це спокійно.

- Я не розумію, чому помирають такі ще молоді. Я вже втратив майже всіх своїх друзів. Один розбився, інший захворів, якихось півроку і його не стало, одного зарізали в нього ж дома, ліпший друг дитинства давно помер, підсів на наркотики, мати його лікувала, а він все з дому виносив, поки не перебільшив дози. Кожна така смерть здається забирає частинку мене. Знаєш, я ніколи не міг бути один. Самотність лякала мене до коліків в животі.

- Ви не самі. В Англії у вас живуть дружина і син.

Після моїх слів обличчям у нього пробігла судома .

- Є. І сина я бачу разів чотири на рік.

- Мій син з чоловіком загинули в ДТП 10 років тому. Лобове зіткнення, померли на місці. Після моїх слів він завмер на місці, тремтячими руками поставив кружку на стіл, розхлюпав кави.