Глава 15

— Доброго ранку!

З трагічним виразом обличчя в мій кабінет пробрався Ярослав Павлович з двома чашками кави. Поставив каву, всівся напроти мене.

— Доброго ранку! — сказала я, відірвавшись від ноутбука, щойно закінчивши останній рядок.

Оцінила його сумну мармизу. Перевела погляд на розрахунки.

— Ви навіть не поцікавитеся, як у мене справи? —  посопів Ярослав Павлович.

— Ярославе Павловичу, у вас щось сталося?  Чому ви такий сумний, як нічка із самого ранку?

Попри сильне бажання не звертати на нього уваги і займатися своїми справами, вихованість взяла гору.

— Не знаю. Період якийсь такий…Апатія повна.

Повільно відсунулася від ноутбука. Все ж здивував він мене зізнанням. Взяла чашку кави. Зробила ковток. Подумала.

— Ну спробуйте поїхати відпочити.

— А допоможе?

— Звісно, нові враження, нові місця. Море, пляж, пісок. Відпочинете від роботи, від побутової метушні, оздоровите організм. До речі, відпочинок на морі може стати надійним заслоном, перед так званим синдромом хронічної втоми. Якийсь тиждень на морському узбережжі і у вас покращиться настрій. Поїдьте, відпочиньте й повернетесь сповненим сил та енергії.

— Не хочу, — пробурмотів він.

Я з нестерпним сумом подивилася на табличку на моніторі ноутбука, тяжко зітхнула і подивилася на Ярослава Павловича.

— Тоді закохайтесь. Й накриє вас потужна хвиля любові. За рахунок вироблення серотоніну поліпшиться настрій. Чудовий коктейль з психологічної та біохімічної природи, приведе вас в стан ейфорії,  — надала я іншу пропозицію.

Він покосився на мене скептичним поглядом, демонстративно взяв чашку з кавою й зробив ковток.

— Ну або глистів полікуйте…

Він захлинувся кавою і почав кашляти. Простягнула йому серветку. Взяв, витерся та знову зайшовся в кашлі.

   Тихий стук в двері й в кабінет зайшов Трохим. Він з широко відкритими очима, витріщився на зігнутого Ярослава Павловича, потім перевів погляд на мене в німому запитанні, а що тут відбувається. Розвела руками в красномовному жесті, а я що знаю?

— Яр, ти в порядку? – скривившись, запитав він.

Ярослав Павлович тільки махну рукою, мов все ок.

— Еміліє, що у вас тут відбувається? —  промимрив Трохим.

Пантоміма його, певно, втомила, і він згадав, що існують інші засоби комунікації. .

— Та! Норм все, — видихнув Ярослав Павлович. — Просто Емілія поради, як позбутися апатії роздає. Щось між відпочиньте, закохайтесь і глистів полікуйте. І буде вам щастя. Еміліє, а от у вас що і кохання, і глисти на одній шальці терезів стоять?  — дуже несерйозно округлив він очі в очікуванні відповіді від мене.

— Ви ж мене про апатію запитували…

— М-да, а у вас чорний гумор, то просто ваш зв'язок із світом, — пробухтів він.

— Сьогодні сонячна, неймовірна погода за вікном. Такою погодою геть не хочеться працювати, а хочеться, як мінімум, полежати в гамаку й цмулити  холодний лимонад з грайливими бульбашками. Але я тут зібрала мозок в купку й самовладання в кулак та намагаюсь підкорювати нові вершини, — видала я йому свою найкращу посмішку.

— Ні! Ти чув, як вона це сказала? Я вже теж такого хочу, — підморгнув він Трохиму.

— Отже з апатією ми розібралися, — підвела риску я.—  А у вас знову виник смак до життя.

— Ще не зовсім…— продовжував він далі клеїти хлопця без жодної клепки в голові.

— У мене таке враження, що ви займаєтесь аутотренінгом, щось на кшталт — у мене поганий настрій…поганий…я сказав поганий.

Ярослав Павлович фиркнув й знову зайшовся сміхом.

— Я зрозумів у вас тут весело, але Яр у тебе під дверима чекає наш любий друг, тому закінчуй релаксувати й пішли працювати.

І Трохим хлопнув Ярослава Павловича по плечах.

— Вічно ти весь кайф обломиш.  — пробурмотів Ярослав Павлович.

Але все ж тяжко піднявся  із стільця.

— Радий був вас бачити, Еміліє. — посміхнувся він мені.

Про свою радість я не могла збрехати, тому просто видавила з себе жалюгідну посмішку.

Тільки повернулася до таблички, як двері знову тихесенько відчинилися. От тільки мені треба зосередитися так, будь ласка, усім кому не лінь зайдуть. Я ж день навмисно звільнила, щоб попрацювати в тиші й спокої, щоб мати змогу обдумати, проаналізувати, прорахувати. Ні! У всіх є запитання. Запитання вирішуються просто, методом подумати. Але ж то треба думати. Навіщо? Якщо можна прийти до мене.

— Та тут як медом намазано… — пробурмотіла я вслід закритим дверям за ще одним відвідувачем.