Глава 14

    Я безцільно блукала по дому, занурена у невеселі роздуми та важкі почуття. Мене гризла туга, і я не бачила жодного сенсу в житті.

    Що я тут роблю? Навіщо це все? Все здається таким неважливим і таким тимчасовим. Хіба я такого хотіла? Хіба я такого хочу? Хіба я могла подумати ще  7 років тому, що буду отак в якомусь невідомому селі з більш ніж скромною обстановкою, світлом від горіння плити та спартанськими умовами, працювати до незмоги? Що сталося з моїм життям? У ньому все було так просто й так добре. Щасливе дитинство з мамою, батько самоусунувся, бо горілка йому була дорожча за нас з мамою.  Я його тверезим майже не пам’ятаю. Це, напевно, добре, що він помурижив нас 11 років, і все ж пішов з нашої сім’ї.

   Я пам’ятаю той час, коли не було ні роботи, ні грошей, я пам’ятаю наш більш чим убогий раціон, але коли нарешті у мами з’явилася робота, все змінилося, вона мене балувала, виготовлювала всілякі смаколики, це з її подачі я оцінила всі відтінки риби, м’яса, а з овочами вона просто робила дива. У нас був невеличкий город, на якому росло все. Мама добувала найрізноманітніше насіння, ми садили тих 15 соток, пололи, збирали врожай. Я, напевне, як всі діти буркотіла, коли мене змушували працювати на городі, сопіла, але все ж допомагала, бачила, що мамі то тяжко. Потім була важка хвороба і моєї мами не стало. Втрата єдиної рідної людини — це дуже боляче, від болю було важко дихати, неможливо думати й кінця краю цьому болю було не видно.

     Поряд мене тоді був мій однокласник. Вовка, на якого я навіть уваги не звертала, високий, худющий з ластовинням на лиці. Але він приходив і приходив, тільки час від часу важко зітхав та швидко відводив очі, коли я дивилася на нього. Я й не помітила, як мені вже стало його не вистачати, я хвилювалася й не знаходила місця, коли він затримувався. Він став мені необхідний, як повітря й потрібним, як сонце. Я пам’ятаю наш перший раз, я пам’ятаю як він хотів від мене почути слова, що я люблю його, ні вірніше не так. Це потім, пізніше він зізнався, що любив мене і, що на ці слова чекав, а я того в той час навіть не усвідомлювала. 

     Похована під уламками моєї туги, я не відразу зрозуміла і усвідомила, що я люблю цього хлопця з розпатланим волоссям та ластовинням. Але він проявив себе не як хлопчик, як справжній чоловік, навіть пішов на перекір своїй родині, яка щиро вважала, що я не достатньо хороша для їхнього сина. Він знайшов роботу, перевівся на заочне відділення й був зі мною. З часом все владналося, його родина змирилася зі мною, а я відкрила в собі бездонний океан любові до свого чоловіка.

     Вовка зробив мені пропозицію, у той день він чекав мене біля моєї роботи, адже я теж вчилася на заочному і працювала, він хвилювався, його хвилювання заразило мене, і я почала вимагати пояснення, що трапилося. Зрештою він дістав обручку й нервуючись попросив вийти за нього. Я стояла оторопіла від щемлячої ніжності до мого Вовки, а він щось трохи панікував поряд, дивлячись на мій злегка відморожений вигляд. Ми потім поділилися враженням й довго сміялися з них. А далі було дуже багато щастя в моєму житті. Я працювала, вчилася, ми дикунами подорожували та були безмежно щасливі. Я думала, що межа мого щастя вже досягнута, але поява дитини в моєму житті перевершила всі мої уявлення про радість. Ми були щасливі. Ми навіть з Вовкою ніколи серйозному не сварилися. Ні, інколи були чимось незадоволені, буркотіли один до одного, але дуже швидко то все минало.

     А потім…потім життя усіх нас змінилося. Гібридна війна, смерть, про яку ми вже чули щодня…. і жахливе ДПТ…мої рідні, любі, найдорожчі загинули на місці. Я майже не пам’ятаю, перших пів року після того. Я не хотіла жити. Життя видавалася пеклом. Тоді допомога прийшла звідки  я не чекала. Моя свекруха, яка досить прохолодно ставилася до мене, несподівана приїхала. Вона зі мною тоді довго говорила, просила, погрожувала і так філігранно била по болючому, що довелося взяти себе в руки. Тоді я влаштувалася в цю компанію, почала ходити до психолога й в спортзал.

     Біль не зник, але він дозволила жити мені далі. Хоча жила я майже на роботі. Чоловіків я сторонилася, одного разу вистачило.

   А тепер в темній-темній хаті, бо сьогодні була гроза і електрика зникла, я сиджу тут одна. І мені так вкрай погано, що готова вже завити, аби тільки це все припинилося, бо саме зараз я ненавиджу себе й ненавиджу своє життя, я захлинаюся у відчутті жалю до себе. І я не хочу такого життя. Я навіть не знаю, що мене найбільше лякає у моєму житті. Я не боюсь самотності, я до неї звикла, з нею мені комфортно. Боюсь, що не розумію для чого я живу. Причини прокидатися зранку, щоб робити свою роботу для мене стало замало. А іншої я не знаходила. Начебто у мене чудова робота, яка дає мені можливість самореалізуватися й щедро це оплачує, то у мене навіть грошей більше ніж мені потрібно, особливо коли ти досить часто опиняєшся ось в такому селі, де грошей просто немає де витрачати. І це не гріє моє серце.

      За вікном полихала блискавки й гриміло в небі, час від часу сердитий вітер щедро кидав краплями дощу у вікно, від чого шибки двигтіли, а дах, що був з бляхи, так взагалі здавалося, що готувався до польоту на Марс. Закрила очі від розуміння, яке ж моє життя безталанне. Ця самотня хата з тінями на стіні та завиванням вітру за стіною якось сильно мене пригнічувала. Телефон та ноутбук були безнадійно розрядженні ще з обіду. Буде наука, що в селах, на краю світу, заряджати телефон потрібно весь час, а не коли він розрядиться. Серед  шуму за вікном я навіть не відразу змогла зрозуміти, що то мені хтось у вікно стукає. Не вірячи в це, я підійшла до дверей, і чорна тінь, щось пробухтівши, вломилася в мою хату.