Глава 12

Тиха українська ніч. Полупала очима я на темряву, то якого ж дідька я прокинулася?  Шурхіт за вікном мене відразу зціпив, я навіть дихати перестала та розрізнити джерело його походження, як не намагалася не змогла. Шум за вікном припинився, я ще посиділа на ліжку в стані собаки готової до команди фас.  Мені було страшно. Й здоровий глузд, як не намагався та подавити цей ірраціональний страх не міг. Чого саме я боялася важко сказати, прямої загрози життю не існувало, але хіба то можна пояснити буйній уяві та неврівноваженим нервам? Змерзла, залізла під ковдру по самий ніс. Коли організм втомився боятися і заснув, я вже навіть не втямила.

     Прокинулася, коли за вікном вже було сонечко. Телефон показував 7 ранку. Від нічого страху не залишилося і сліду. Й самій було трохи смішно за свій переляк. Ніщо так не бадьорить зранку, як холодна вода. Поставила каву.  Сонце так спокусливо заглядало у вікно, що  не втрималася і з чашкою виповзла на двір. Прижмурила очі, чорт, за такі миті мого життя, я готова терпіти відсутність зручностей, вірніше зручності на дворі. Від рику, який я почула, я сіпнулася і розлила на себе каву. Із жахом покосилася за веранду. По вулиці саме вела теля Катерина Григорівна.

- Доброго ранку, Еміліє!

- Доброго…ранку! - сиплим голосом відказала я, відійшовши від хати.

- А ти чого така перелякана?

- Там щось є. - невиразно нявкнула я.

- Де є? - з інтересом глянула вона на мене.

- У мене біля веранди. Ричить або хропе.

- Сашко! - на повні легені рявкнула Катерина Григорівна, що аж  у вухах задзеленчало.

- Що? Чого кричиш зранку? - із двору вийшов дядя Саша.

- Там у Емілії, щось незрозуміле, піди глянь. - миттєво обмалювала вона ситуації.

Дядя Саша покосився на мене, зітхнув і пішов в двір.

- Що там в тебе? - похмуро запитав він.

- Оце. - зичний храп став тому доказом.

- Хм, і хто це там. - уже більш з ентузіазмом подався він вперед.

Катерина Григорівна примотала цепок до моїх воріт і пішла слідом.  Дядя Саша заглянув у квітник за верандою.

- Мишко, трясця тобі в ребра. - почула я його гучну лайку. - Що притомився та нездужав додому дійти. Вставай давай, уже й так всіх жінок збентежив. - і дядя Саша за шкіру підняв з землі, худющого чоловіка, невідомого віку. - Давай, давай, ще щось цінне простудиш. Нагулявся він мені. Топай давай.

- Мені б водички. - видихнуло тільце.

- Он на повороті криниця, тільки відро води витягнув.

- Та на його! - пробурмотіла Катерина Григорівна. - До чого зелений змій доводить. От, вражі діти, так п’ють, наче всю її випити хочуть.

Дядя Саша  взяв за шкіру так тільце і вивів з мого двору. Катерина Григорівна окинула мене оком.

- Та чого ти? Бліда, як покійниця. Фу, що я таке говорю. - сама до себе говорила Катерина Григорівна. - Налякало тебе так те мурмило?

- Ні, все нормально. Дякую, що допомогли. Я щось не зрозуміла відразу, що то було, і зчинила зайву паніку.

- Та, все нормально. Он у нас Шарік панічно грому боїться. Ну, починає лізти в хату, як тільки двері відкриваються, один раз навіть у вікно пробував ломитися. Вечір, дощ, зайшла на кухню молока випити, п’ю, а тут чую такий храп з під дивану, що в мене мало серце не стало з страху. Правда заглянула під диван, а там Шарік такого хропака дає. Так, що буває. Тим більше ти тут не давно, тобі все нове і невідоме.

- Дякую, підбадьорили. - з посмішкою відповіла я, і справді трохи полегшало на душі.

- Ну, добре. То я побігла, а то моє телятко вже замаялося і вже он хвіртку почало обгризати. От, зараза! Та йду вже йду. - і вона відв’язала теля, і воно радісно по брикало по дорозі, а я залишилася стояти на подвір’ї.

Підняла кружку, яку я непомітно для себе впустила з рук, а вона, на щастя, і не розбилася. Пішла в хату ще раз варити собі каву. Ввімкнула ноутбука і знайшла музику. Все, ранок можна вважати почався. Далі мене чекає виключно чудовий день. І не дай Боже, комусь спробувати зіпсувати мені, мій такий чудовий день. Що за життя? То жаби, то п’яні під вікном. З бурчанням я вибралася на роботу. За що мені тут подобається то це за те, що до часу тут так відносно ставляться. От, наче робочий день, а людей ще немає на робочому місці, і що найприкріше, ключів мені від їхньої контори то ніхто не дав, мотивуючи це тим, що там вся цінна інформація села зберігається. То ж коли приходила вчасно на роботу, я чекала, поки хтось все таки наважиться на цю роботу прийти. Поки чекала просто спостерігала за людьми. Зробила висновок, що самі активні зранку це пенсіонери. Ні. Ну, правда, вони не тільки курсують міським транспортом в час пік, вони ще й активно бігають селом. Що саме для мене незрозуміле, у цілому це досить щасливі люди. Вони багато сміються, спілкуються, хоча тут, здається, всім селом це роблять. Таке враження, що сюди ще не добрався вірус соціалізації, і люди більш спокійно відносяться до того, чого в них немає. Вони реально просто живуть, а не імітують життя в соцмережі, у них надто багато справ, щоб щохвилини викладати свої пости і фото.

     З такою ж філософською думкою я розглядала чорну Toyota, машину для дороги, які є на карті, але немає по факту. Машина була незнайома, виявляється, я вже навіть могла ідентифікувати своїх та чужих. Та ще більше я здивувалася, коли з машини вийшли два чоловіки, один десь за тридцять, а інший десь біля п’ятдесяти, обоє досить високі, з світлим волоссям, блакитними очима, але не родичі, спільних рис обличчя я не виявила. Вони розгублено оглядалися. З машини вийшов водій і нервовим рухом потягнувся за цигаркою.  Невисокий, досить збитий з русявим волоссям та червоними щоками, він мав вигляд такого собі добряка і свого в дошку хлопця. На мене він подивився з сумом в очах.