Глава 11

— Емілія! — у дворі щодуху волала моя сусідка.

Я аж підскочила, не втримавши чашку з кавою в руках. Чортихнулася й піша на той поклик сирени. Моя з біса активна сусідка стояла не сама, поряд неї стояв красень хлопець.

— А я вже переймаюсь чи не сталося чогось. Зву-зву, а тебе немає. Ось Володика покликала.

— Та все добре, — трохи розгубилася я від її напору і Володика, який при його зрості під два метри маявся й цнотливо ховав руки в кишені.  — А що сталося? — додумалася я запитати причину такої підвищеної уваги до моєї скромної персони.

— Та, дитинко, все нормально. Я по сусідські вирішила зайти, покликати тебе на пиріжечки з печі, щойно витягнуті. А ти не озивалася. Та я бог знає що вже вигадала собі. Та й часи у нас зараз не спокійні. Всяке може трапитися. Он Іванівну якось її 5 річний внук закрив у льох то добре, що то я вчасно помітила, а то невідомо що було б.  Ну, якщо все добре, то пішли до мене на пиріжки. Я їх он і Володику обіцяла.

— Та я дуже дякую…

— Еміліє, я ж з усього серця, — не дала закінчити вона мені мою ввічливу відмовку.

І я тяжко зітхнула, змирилася з долею у вигляді сусідки й закрила двері.

 — Ти, знаєш, у Володика золоті руки. Він у нас електрик. То може тобі що треба, не соромся, звертайся. Володик безвідмовна людина, — рекламувала  сусідка й надалі хлопця.

— Дякую! Та поки все працює. Але я буду мати на увазі якщо щось, — м’яко посміхнулася я.

— Ти не поспішай з відповіддю. У хаті старенька проводка, — не злізла з мене моя чудова сусідка.

— Доброго вечора, дядько Сашо! — привіталася я з сусідом, який сидів й розбирав пилку.

— Привіт! Що тебе спокусили на пиріжки? — покосився він на Володика.

— Ага, не сила була відмовити, — з вимушеною посмішкою відказала я.

— Ну проходьте. Пиріжки моя Катеринка готує краще за всіх на селі.

— Та буде тобі, — чарівно зашарілася Катерина Григорівна.

Я і моргнути не встигла, як опинилася за столом, а напроти мене сидів Володик.

— Наш Володик постійно в роботі, тому йому ніколи зайнятися пошуками супутниці життя. Але молодому чоловікові без дружини не можна ніяк. Он ми з Сашком прожили весь вік і так чудово у нас то вийшло. Ну ви поспілкуйтеся, а я зараз повернуся, — і виваливши цю всю чудову інформацію, вона просто гірською кізочкою зникла з кухні.

Перевела погляд на Володика. Це мене, що щойно пробували звести з цим милим хлопцем? Ну сусіди?

— Володик це Володимир?

— Так! — кивнув хлопчина.

Мабуть, ця ситуація зі сватанням змусила його відчувати себе ще більш ніяково, ніж мене.

— Розкажіть, чому ви стали електриком?

— Еміліє, а може на ти. А то мені так незвично. На роботі мене так ніхто не зве. Та й в селі всі ще пам’ятають, як я під стіл пішки ходив, — славно зашарівся хлопчина.

— Добре. То що спонукало тебе стати електриком, а не трактористом чи ветеринаром?

— Та ще з дитинства я міг щось розібрати, за що відгрібав від батька, і те що не працює зібрати наново. Так я почав спочатку старі поламані радіоприймачі складати, а потім телевізори, але вони не завжди працювали. А потім після школи пішов вчитися на інженера-електрика,  — якось вкрай нудно розповідав він свою небагату біографію.

Вирішила, якщо я вже мучусь, то хоч поїсти треба. Дістала пиріжка вкусила. Таки справді смачний. Запила компотом, що тут же стояв на столі. З пиріжком подальша історія навчання Володика уже не здавалася такою марудною.

— Тобі сподобалося вчитися? — іноді я вставляла необхідні репліки, щоб підтримати видимість діалогу. — А чим захоплюєшся? — як тільки він видихнувся поставила я наступне запитання. — Хобі?

— Рибалку люблю. Гриби збирати. На гітарі граю. Люблю щось змайструвати своїми руками, — озвучив він свої захоплення.

— О, то ти талановитий.

І я ще отримала історію про всі його явні та приховані таланти, і як він ними розпоряджається. Про те, як він сам своїм руками змайстрував дрона я вразилася. Хороший хлопчина. Дай боже, йому гарної дівчини та доброї тещі. І я наїлася пиріжками.

— Володику, у мене ще багато роботи на сьогодні. Я, певно, піду. Була рада знайомству.

— Як підеш? — від його питання  я дещо завмерла на місці.

— Ногами додому, — бовкнула я перше, що спало на думку.

Хлопець знітився, і я відчула себе бездушною скотинякою.

— Вибач, але у мене дійсно багато роботи ще є.

— А може ми іншим разом побачимося? — навздогін кинув він мені.

— Так, звісно! — я себе ненавиджу.

Ну, от навіщо потрібно було це говорити, коли у мене навіть ні на грам немає бажання його бачити?

— А ти, що вже йдеш? А як же Володик? — у подвір’ї мене застала Катерина Григорівна.

— Дякую за гостинність. Ваші пиріжки казково смачні. З Володиком все добре. Компот допивав, — відзвітувала я. — У мене ще багато справ. То ж мушу бігти, — і я бадьоренько втекла за стіни своєї хати й закрила двері на клямку.