Глава 11

- Емілія! - у дворі щодуху волала моя сусідка.

Я смикнулася і розлила каву. Чортихнулася і пішла на цей поклик сирени. Моя з біса активна сусідка стояла не сама, поряд неї стояв красень хлопець.

- А я вже переймаюсь чи не сталося чогось. Зву, зву, а тебе немає. Ось Володика покликала.

- Та все нормально. - трохи розгубилася я від її напору і Володика, який при його зрості під два метра якось маявся і цнотливо ховав руки в кишені.  - А що сталося? - додумалася я запитати причину такої підвищеної уваги до моєї скромної персони.

- Та, дитинко, все нормально. Я по-сусідські вирішила зайти, покликати тебе на пиріжечки з печі, щойно витягнуті. А ти не озивалася. Та я бог знає що вже вигадала собі. Та й часи у нас зараз не спокійні. Всяке може трапитися. Он Іванівну якось її 5 річний внук закрив у льох то добре, що то я вчасно помітила, а то невідомо що було б.  Ну, якщо все добре, то пішли до мене на пиріжки. Я їх он і Володику обіцяла.

- Та я дуже дякую…

- Еміліє, я ж від усієї душі. - не дала закінчити вона мені мою ввічливу відмовку.

І я тяжко зітхнула, змирилася з долею у вигляді сусідки, закрила двері.

 - Ти знаєш у Володика у нас золоті руки. Він у нас електрик. То може тобі що треба, то не соромся, звертайся. Володик безвідмовна людина. - рекламувала  сусідка й надалі хлопця.

- Дякую. Та поки на диво все працює. Але я буду мати на увазі якщо щось. - як мені здалося з м’якою посмішкою відповіла я.

- Ти не поспішай з відповіддю. У хаті то старенька проводка. - не злізла з мене моя чудова сусідка.

- Доброго вечора, дядю Сашо! - привіталася я з сусідом, який саме щось сидів і посилено майстрував.

- Привіт! Що тебе спокусили на пиріжки? - покосився він на Володика.

- Просто так, що не сила була відмовити. - з вимушеною посмішкою відказала я.

- Ну проходьте. Пиріжки моя Катеринка готує краще за всіх на селі.

- Та буде тобі. - мило зашарілася Катерина Григорівна.

Я і моргнути не встигла, як уже сиділа за столом, напроти мене сидів Володик.

- Володик у нас теж такий зайнятий, що немає як пошуком дружини стурбуватися. Але молодому чоловікові без дружини неможна ніяк. Он ми з Сашком прожили весь вік і так чудово у нас то вийшло. Ну ви поспілкуйтеся, а я зараз повернуся. - і виваливши цю всю чудову інформацію, вона просто гірською кізочкою зникла з кухні.

Перевела погляд на Володика. Це що мене щойно пробували звести з цим милим хлопцем? Ну сусіди?

- Володик це Володимир?

- Так. - кивнув хлопчина.

Видно від такого сватання він почувався ще більш не зручніше ніж я.

- То як ви вирішили стати електриком?

- Еміліє, а давайте на ти. А то мені так незвично. На роботі мене так ніхто не зве. Та й в селі всі ще пам’ятають, як я під стіл пішки ходив. - славно зашарівся хлопчина.

- Добре. То що спонукало тебе стати електриком, а не трактористом чи ветеринаром?

- Мені то подобалося ще з дитинства. Я міг щось розібрати, за що відгрібав від батька, і те що не працює зібрати наново. Так я почав спочатку старі поламані радіоприймачі складати, а потім телевізори, правда вони не завжди працювали. А потім після школи пішов вчитися на інженера-електрика.  - якось вкрай нудно розповідав він свою небагату біографію.

Вирішила, якщо я вже мучусь, то хоч поїсти треба. Дістала пиріжка вкусила. Таки справді смачний. Запила компотом, що тут же стояв на столі. З пиріжком подальша історія навчання у вузі Володика уже не здавалася такою марудною.

- Тобі сподобалося вчитися. - іноді я вставляла необхідні репліки, щоб підтримати видимість діалогу. - А чим захоплюєшся? - як тільки він видихнувся поставила я наступне запитання. - Хобі?

- Рибалку люблю. Гриби збирати. На гітарі граю. Люблю щось змайструвати своїми руками. - озвучив він свої захоплення.

- О, то ти талановитий.

І я ще отримала історію про всі його явні та приховані таланти, і як він ними розпоряджається. Про те як він сам своїм руками змайстрував дрона. Я перейнялася. Хороший він хлопчина. Дай боже, йому гарної дівчини та доброї тещі. І я наїлася пиріжками.

- Володику, у мене ще багато роботи на сьогодні. Я, певно, піду. Була рада знайомству.

- Як підеш? - від його питання  я дещо завмерла на місці.

- Ногами додому. - бовкнула я перше що спало на думку.

Хлопець знітився, і я відчула себе бездушною скотинякою.

- Вибач, але у мене дійсно багато роботи ще є.

- А може ми іншим разом побачимося? - навздогін кинув він мені.

- Так, звісно. - я себе ненавиджу.

Ну, от навіщо потрібно було це говорити, коли у мене навіть ні на грам немає бажання його бачити?

- А ти що вже йдеш? А як же Володик? - у подвір’ї мене застала Катерина Григорівна.

- Дякую за гостинність. Ваші пиріжки казково смачні. З Володиком все добре. Компот допивав. - відчиталася я. - У мене ще багато справ. То ж мушу бігти. - і я таки бодренько втекла за стіни своєї хати, закрила двері на клямку.