Глава 10

З Ярославом Павловичем ми зустрічалися рано і в полі. Мені від нього був потрібен один підпис, тож довелося його відловити. Знайти його було легко, тільки один його джип стояв посеред дороги, що йшла через поля. Я вийшла з машини й пішла до нього.

- Доброго ранку! - відкрила двері і привіталася.

Він саме відкручував пляшку з кефіром, якось неакуратно смикнувся і великою білою плямою кефір розплився в нього на штанах.

- Бачу ви дійсно раді мене бачити. - пробурмотіла я.

- Що? - перевів він шокований погляд з плями на штанах на мене.

- Вибачте, у таку дику рань мій мозок ще не вмикається. - тут же усвідомила кому і що я сказала, дістала з сумки мокрі серветки і простягла їх йому.

Він беззвучно відкрив рот, закрив, взяв серветки і почав терти пляму. Після чого почав несподівано сміятися.

- Не маєте ви нічого святого. - пробурмотів під сміх.

- Це ви даремно, до багатьох речей я ставлюсь з належним пієтетом.

- Це ж до яких?

- Старий добрий рок. «Зоряна ніч» Вінсента ван Гога, «Мона Ліза» Леонардо да Вінчі, плани Ілона Масказ колонізації Марса, та багато інших важливих речей, які змінюють погляд на життя.

- Кожен раз твої одкровення дещо піднімають і гепають моє таке миле і скромне сприйняття життя.

- Чим же вони вас так бентежать?

- Нерозумінням, що ви видасте наступного разу.

- А ви ставтесь до цього, як до стимулювання розумової діяльності, нове оточення, нові запахи, нова дорога, нестандартні відповіді, от наприклад на запитання «Як справи?» можна придумати десятки різних фраз, відмовляйтесь від стереотипів, новий темп роботи - все це чудово стимулює роботу мозку та тренує пам'ять.

- Тобто я ще й ідіот. - якось недобре покосився він на мене.

- Ну, я такого не говорила, але якщо ви відчуваєте брак знань, умінь і розумінь, то ніколи не пізно повчитися.

- Ви мене лякаєте. - пробурмотів він.

- Не переймайтесь. Взагалі у словах захована велика сила.

- Наприклад?

- Наприклад, можна сказати, що у вас на тарілці стейк, а можна сказати правду, що це смажений шматок дохлої корови, убитої на бійні струмом. Дякую, за зустріч. Та я маю їхати. А у вас тут ще поле не ходжене…

- А то слушна думка. - знищуючи мене поглядом пробурмотів він.

А я прямо з швидкістю нічної фурії вислизнула з його машини.

               День явно не заладився зранку. Ці корисні державні органи зведуть мене до пекла. Я була заведена до межі, а всього лише цілий день провела спілкуючись то з одним, то з іншим, і все я здатна на вбивство. З доброї, чемної, милої жіночки, якою я в душі являюся, я перетворилася на хиже створіння з слиною, що капає з рота і з жагою вбивства в очах. У принципі відчай я майже не виявила, просто кілька разів приложилася головою об стіну, бо зрозуміла, що ще трохи я поспілкуюсь з цим товстим коротуном з адміністрації, і я власними руками задушу його, освою магію смерті, воскрешу і ще декілька разів приб’ю.

    На роботу я приїхала ще з дещо смикаючим оком і кровожерливими думками. Відразу вирішила зайди на будмайданчик, якраз була в стані поспілкуватися з будівельниками на одній з ними мові. Кинула машину і пішла пішки, все таки за вбивство є стаття, а я ще в тому стані афекту. Хто його знає, чим мене там зустрінуть будівельники, від гріха подалі бажано трохи заспокоїтися і підготовитися до найгіршого, наприклад, що вони там рівняли стіни і одна з них впала.

    Та дійти до майданчика мені не дав натовп людей на чолі з Ярославом Павловичем. Ярослав Павлович в кращих традиціях Челентано з «Приборкання норовливого» танцював, правда не в чані з виноградом, а біля корівника. Від побаченого зупинилася і трохи потерла очі, сподіваючись, що то витівка моєї уяви. Ні. То так і є. Просто побачене, як казав Ярослав Павлович,  порвало на дрантя моє світосприйняття, а зокрема і сприймання самого Ярослава Павловича. А веселощі, чи що б це не було, набирало обертів.

- Ярославе Павловичу, та зрозумів я все зрозумів…ну, чого ви так рознервувалися, все зараз виправимо. Ви це, може додому, а ми тут все зробимо так, як ви кажете. - бігав навколо нього худющий хлопець і відчайдушно причитав.

Ярослава Павловича щось трохи заносило на ногах. Вірніше він був п’яний в дим і стелився низенько - низенько. На тираду юнака він весело розсміявся, заперечливо похитав головою.

- Та я просто млію… - з диким натхненням в очах, від якого і я затурбувалася, проникливо мовив він. - Та ні.  Тепер я смішний і п’яний. І ми таки з вами наведемо лад.  - розвів він руками.

- З якого приводу концерт? - пошепки запитала крайню жіночку.

- Так гості зранку були, друзі приїздили. - сплеснула вона руками.

- І часто у вас гості бувають?

- Вкрай рідко, зате з розмахом. - пожалілася жіночка.

- Ну, так такого я ще начальника не бачила, а от чи мені то потрібно бачити, то ще велике питання. - пробурмотіла я до себе.

- Ярославе Павловичу, ну, будь ласка, ходіть додому. - в голосі юнака звучав відчай.