Глава 10

З Ярославом Павловичем ми зустрічалися в дику рань й в полі. Мені від нього був потрібен один підпис, тож довелося його відловити. Знайти його було легко, тільки один його джип стояв посеред дороги, що йшла через поля. Я вийшла з машини й пішла до нього.

— Доброго ранку! — відкрила двері й привіталася.

Він саме відкручував пляшку з кефіром, якось неакуратно смикнувся і великою білою плямою кефір розплився в нього на штанах.

— Бачу, ви дійсно раді мене бачити, — пробурмотіла я.

— Що? — перевів він шокований погляд з плями на штанах на мене.

— Вибачте, у таку дику рань мій мозок ще не вмикається, — тут же усвідомила кому і що я сказала, дістала з сумки мокрі серветки й простягла їх йому.

Він беззвучно відкрив рот, закрив, взяв серветки та почав терти пляму. Після чого почав несподівано сміятися.

— Не маєте ви нічого святого, — пробурмотів під сміх.

— Це ви даремно, до багатьох речей я ставлюсь з належним пієтетом.

— Це ж до яких?

— Старий добрий рок. «Зоряна ніч» Вінсента ван Гога, «Мона Ліза» Леонардо да Вінчі та багато інших важливих речей, які змінюють погляд на життя.

— Кожен раз твої одкровення дещо підіймають і гепають моє таке миле і скромне сприйняття життя.

— Чим же вони вас так бентежать?

— Вашою непередбачуваністю.

— Сприймайте це як поштовх для вашого мозку! Нове середовище, незнайомі аромати, незвідані шляхи, непередбачувані відповіді – це все чудово стимулює розумову діяльність. Навіть на просте запитання "Як справи?" можна придумати безліч оригінальних фраз. Відкиньте стереотипи й пробуйте нове - це чудово тренує пам'ять і розвиває мозок.

— Тобто я ще й ідіот? — якось недобре покосився він на мене.

— Я такого не говорила, але якщо ви відчуваєте брак знань, умінь і розумінь, то ніколи не пізно повчитися.

— Ви мене лякаєте, — пробурмотів він.

— Не переймайтесь. Взагалі у словах захована велика сила.

— Наприклад?

— Наприклад, можна сказати, що у вас на тарілці стейк, а можна сказати правду, що це смажений шматок дохлої корови, убитої на бійні струмом. Дякую, за зустріч. Та я маю їхати. А у вас тут ще поле не ходжене…

— А то слушна думка, — знищуючи мене поглядом пробурмотів він.

А я прямо з швидкістю нічної фурії вислизнула з його машини.

               День явно не заладився зранку. Ці корисні державні органи зведуть мене до пекла. Я була заведена до межі, а всього лише цілий день провела спілкуючись то з одним, то з іншим й все я здатна на вбивство. З доброї, чемної, милої жіночки, якою я в душі являюся, я перетворилася на хиже створіння з слиною, що капає з рота та з жагою вбивства в очах. Власне кажучи, відчай я майже не виявила, просто кілька разів приложилася головою об стіну, бо зрозуміла, що ще трохи я поспілкуюсь з цим товстим коротуном з адміністрації і я власними руками задушу його, освою магію смерті, воскрешу і ще декілька разів приб’ю.

    На роботу я приїхала ще з дещо смикаючим оком та кровожерливими думками. Відразу вирішила зайди на будмайданчик, якраз була в стані поспілкуватися з будівельниками на одній з ними мові. Кинула машину й пішла пішки, все ж за вбивство є стаття, а я ще в тому стані афекту. Хто його знає, чим мене там зустрінуть будівельники, від гріха подалі бажано трохи заспокоїтися й підготовитися до найгіршого, наприклад, що вони там рівняли стіни і одна з них впала.

    Та дійти до майданчика мені не дав натовп людей на чолі з Ярославом Павловичем. Ярослав Павлович в кращих традиціях Челентано з «Приборкання норовливого» танцював, правда не в чані з виноградом, а біля корівника. Від побаченого зупинилася і трохи потерла очі, сподіваючись, що то витівка моєї уяви. Ні. То так і є. Просто побачене, як казав Ярослав Павлович,  порвало на дрантя моє світосприйняття, а зокрема і сприймання самого Ярослава Павловича. А веселощі чи що б це не було, набирали обертів.

— Ярославе Павловичу, та зрозумів я все зрозумів…ну, чого ви так рознервувалися, все зараз виправимо. Ви це, може додому, а ми тут все зробимо так, як ви кажете. — бігав навколо нього худющий хлопець й відчайдушно намагався донести свою думку до керівника.

Ярослава Павловича щось трохи заносило на ногах. Вірніше він був п’яний в дим і стелився низенько — низенько. На тираду юнака він весело розсміявся й заперечливо похитав головою.

— Та я просто млію… — з диким натхненням в очах, від якого і я затурбувалася, проникливо мовив він. — Та ні.  Тепер я смішний і п’яний. І ми таки з вами наведемо лад.  — розвів він руками.

— З якого приводу концерт? — пошепки запитала крайню жіночку.

— Так гості зранку були, друзі приїздили, — сплеснула вона руками.

— І часто у вас гості бувають?

— Вкрай рідко, зате з розмахом, — пожалілася жіночка.

— Гм, такого я ще начальника не бачила, а от чи мені то потрібно бачити, то ще велике питання, — пробурмотіла я до себе.

— Ярославе Павловичу, будь ласка, ходіть додому, — в голосі юнака звучав відчай.