Глава 9

    До кінця тижня  я була вижата, як лимон.  На додачу обід я безсовісно пропустила, у животі бурмотіло від голоду. А ще планувала заїхати подивитися, що там будівельники наробили за прожитий день. Сил вже просто не було, сіла в машину, посиділа декілька хвилин. Але будівельників було лячно залишити без нагляду. Зібралася з волею і поїхала на об’єкт.

   Робота в’яло робилася, будівельники тинялися чи то в очікуванні другого пришестя, чи то дива, чи то що воно само собою якось зробиться.

— Доброго дня!

— Доброго дня! — недружно прогуділи вони.

— Як справи? Як стіна плачу? — відразу наступила я на болючий мозоль.

— Та якось робимо, — простогнав один з них.

— А чому вас тільки двоє? — проявила я неймовірну цікавість.

— Ну, теє…Володька казав, що у нього грип…— пробурмотів Олексій.

— Ага, ну не скаже ж, що то бильце від дивана, — заржав Толік.

— Не зрозуміла? — тріпнула я головою.

— Ну, то…просто Володька, коли він вип’є, стає просто, як худоба, тобто тільки мичить, а дружина у нього трохи…— Олексій страждав у підборі слів.

— Та вгашена вона не трохи, — не втерпів того пояснення Толік. — то таке стерво в образі янголятка, від якого чорти в пеклі відмовилися. Ну і колотяться один з одним, то Володька її ганяє, то вона його.

— Дякую, то вже зайві подробиці чужого сімейного життя. Але ви взагалі збираєтесь закінчити цей побіденний об’єкт?

— Так. — несміливо відказав Олексій.

— У якому році? — видав блазнювання, мій зморений мозок.

— У цьому…— запропонував версію Олексій.

— От про це в понеділок зранку з Івановичем і Ко, ми і поговоримо. Чекаю рівно о 9.00. 

  Вийшла, дійшла до машини, сіла. Втомлено потерла обличчя і поїхала додому. Організм хотів їсти й спати. Кинула машину у дворі, заповзла в дім. У холодильнику знайшла яйця, приготувала божественний омлет. Нарешті їжа, а то вже почало нудити від голодухи.

        За що я люблю вихідні? Ну, по-перше, можна поспати й прокинутися від того, що я виспалася, а не під дзвін будильника, по-друге, звісно, починається ла-ла-ла, попрала, поприбирала, поскладала, наготувала, повчила іспанську й тихесенько долізла до ліжка спати в очікуванні ще одного дня вихідного.  І отак, якщо не мати якогось відчуття чогось ціннішого на роботі, щасливого сімейного життя і ще хобі для душі, проходить наше життя від вихідних до вихідних в перерві між якими є багато роботи.

     Шалений ритм і постійний тиск вимог буквально спалюють емоційні ресурси людей, занурюючи їх у безперервний стрес. Це призводить до виснаження, втрати життєвої енергії та радості, а також отруює стосунки з іншими, перетворюючи любов і терпимість на цинізм і негатив. Коли емоційний ресурс вичерпано, стає неможливо любити, слухати інших, і вони починають обтяжувати. Постійне незадоволення своєю роботою та своїми досягненнями.

   Але що найбільш з усього цього прикре, що сенс купити не можна. І гроші, за які ми так наполегливо працюємо, нічого не дають, якщо на своїй роботі страждати від порожнечі та відсутності сенсу. Гонитва за кар’єрою, визнанням оточуючих та їхньою любов’ю вартує великих зусиль і викликає постійний стрес, що знову ж спустошує нас. І вигоряємо ми до гірки попелу. Вигорання - це той рахунок, який ми платимо за довге відчужене ставлення до життя. Й так варто вчасно поставити собі запитання, для чого я це роблю і чи подобається мені те, що я роблю.  Тому на вихідні я поставила собі ці питання і списала пів щоденника у пошуках відповіді. Але, здається, якогось порозуміння між собою я знайшла.