Глава 8

     Я завжди знала, що будівельники – народ особливий, ще з того часу, як пережила свій перший жахливий ремонт. Вони ніби й старалися, але вікно вийшло криве, а підлога – горбата. Згодом мені доводилося частіше з ними працювати, тому історії, як вийняли вікно - впала стіна навіть не дивували.

   Два дні я була відсутня на будівельному майданчику, їздила оглядати обладнання. Тепер же я стояла, розглядаючи ідеально рівну бетонну підлогу, і ніяк не могла збагнути: за проєктом тут мав бути приямок, але його не було. А проєкт я вже вивчила досконало, могла б відтворити його на папері з заплющеними очима.

  Моя уява зробила кульбіт і розпласталася об жорстоку реальність, зайшлася в істериці й почала битися головою об стінку від побаченого прояву важкого ідіотизму. На важко дихаючого виконроба, який витирав піт з чола й дивився на мене, як на інквізитора, що прийшов на шабаш відьом, я, як мені здавалося, дивилася спокійно, хоча моє праве око трохи нервово сіпалося. Нерви таки ні до чорта.

— Юрію Степановичу, от поясніть мені, ось на цьому місці, — і я тикнула в те саме місце пальчиком, так для наочності, — за проєктом має бути приямок, а де він?

—А?!..— Юрій Степанович задумався, потягнувся до проєкту й кілька хвилин його так вдумливо розглядав.

І після того, як у нього засмикалося око, я навіть запідозрила, що він таки розуміє оті креслення.

 — Сергію? — зично заволав він.

Кремезний чоловік відірвався від розкручування дрелі й пішов на поклик. Величавою ходою підійшов й вилупився на Юрія Степановича. Той і собі почав тикати на проєкт та вияснювати, а де приямок?

— Так…це..якось….то …а ми його того…— від незрозумілого бурмотіння даного Сергія, я трагічно закотила очі, розуміючи, що ми тут знову щось перероблятимемо й коли це свято життя закінчиться, навіть ангелам невідомо. Я відчутно заскрипіла зубами, виконроба перекосило. Серед його наступної палкою промови я зустрічала знайомі слова, але не всі.

— Так……..рогате, щоб тебе чорти в пеклі смажили…..безруке…………….дурбило,………йолоп дебілкуватий ……………….не знаю як……..кропиву тобі під хвіст…………та це лайно…….однорукі ……чумички недороблені…коновали обкурені…..биндюжники контужені ……оце, щоб було перероблено…..жевжики безголові……..

   Далі я вже вирішила пошкодувати свою зміцнілу та загартовану усіма негараздами психіку від таких одкровень виконроба. З майданчика я повільно задкувала, поки не натикнулася спиною на щось живе. Підскочила від несподіванки.

— Що тут відбувається? — з інтересом на кучу малу подивився Ярослав Павлович.

— Виробнича нарада, — бадьоро відзвітувала я.

— З приводу? — округлив він очі.

— Невірно прийнятого рішення не заглядати в проєкт, а зробити так, щоб було рівно.

— А! Тоді не будемо заважати такому натхненному поясненню.  Кави не бажаєте?

— Дякую! Із задоволенням.

— Тоді пішли, я знаю, де її тут взяти, — пошепки сказав він.

— Що за таємничість? — прошепотіла я.

— Так, точку ж відкриють, а хто ж працювати буде.

— Тоді зрозуміло.

І хоча в моєму плані такої кави паузи не було…А от приямок в плані був…і його то не порятувало. Відтак на каву я зголосилася легко.

   Ми й кількох кроків не встигли зробити, як я помітила двох жінок. Одна була старшою, а інша молодшою, але дуже схожою на першу, тому, мабуть, її донькою. Вони тягли невисокого худорлявого чоловіка, який явно не хотів брати участі в цій процесії та всіляко чинив опір. Від побаченого я завмерла на місці, тільки відкрила й закрила рот в німому запитанні. На Ярослава Павловича побачене зовсім, здається, не справило враження, але він озирнувся на мене, коли я спинилася, перевів погляд на вражаючу трійцю.

— Знову Йорика вішати потягли, — хмикнувши, прокоментував він.

Моя щелепа з клацанням впала донизу.

— Що?

— Та не хвилюйтесь, то в них часто таке.

— Що? — не змогла я видавити з себе щось змістовніше.

— Ну… то його дружина та теща. А він ще той витівник. Й все село знає, що час від часу жінки його тягають в лісосмугу вішати. Але ж досі не повішали, — з даною філософською думкою,  розвів він руки.

Я покліпала очима.

— Як це вішати? Ви жартуєте?

— Та ні… — якось розгублено відповів він.

— Але це ж жива людина?! Як можна таке робити?

— Та не хвилюйтесь так. Все буде добре.

— А якщо не буде? То що? Всі отак будуть стояти й дивитися?

— Ну Йорик себе в обіду сильно не дає. Днями мамі тещі, яка пильно стежить за своєю красою, в баночку з кремом видавив крем для взуття. Теща щедро намастила на ніч лице, а вранці було шоу. Репет стояв на пів села і Йорика жінки потягнули на березу вішати. Той вже звик так собі волочитися.

— Я трохи в шоці. А вони взагалі там усі нормальні? Чи може людям потрібна медична допомога? — виразно покрутила я пальцем біля скроні.

— Емілія, ви якось надто сильно це все берете до серця. Простіше треба бути. Так вони живуть. Йорик, до речі, в мене працює й, повірте мені, він нормальний та й зарплатню таку має, що вони явно не бідують.