Глава 8

Те, що будівельники це особливі люди, я знала завжди. От від тих пір, як я мала нещастя зробити перший ремонт. Люди робили, старалися, а результат -  вікно перекошене, підлога нерівна. Під час моєї роботи з цими людьми я стикалася частіше, тому історія про те, як вийняли вікно, впала стіна навіть не дивували.

    На майданчику мене не було два дні, довелося їздити дивитися на обладнання. Тепер же я стояла і дивилася на рівнесенько залиту бетонну підлогу, і ніяк не могла в своїй голові скласти за проектом тут мав бути приямок, а я його тут не бачила, а проект я вже знала на пам’ять, із закритими очима уже могла б його відтворити на папері. З печаллю в серці розглядала цю гладесеньку поверхню, не розуміючи, як тепер будівельники будуть приямок робити. Моя уява зробила кульбіт і розпласталася об жорстоку реальність, зайшлася в істериці і почала битися головою об стінку від побаченого прояву важкого ідіотизму. На важко дихаючого виконроба, який витирав піт з чола і дивився на мене, як на інквізитора, що прийшов на шабаш відьом, я, як мені здавалося, дивилася спокійно, хоча моє праве око трохи нервово сіпалося. Нерви все таки ні до чорта.

- Юрію Степановичу, от поясніть мені, ось на цьому місці, - і я тикнула в те саме місце пальчиком, так для наочності, - за проектом має бути приямок, а де він?

-А?!..- Юрій Степанович задумався, потягнувся до проекту і кілька хвилин його так вдумливо розглядав.

І після того, як у нього засмикалося око, я навіть запідозрила, що він таки розуміє оті креслення.

 - Сергію? - зично заволав він.

Кремезний чоловік відірвався від розкручування дрелю і пішов на поклик. Вальяжною ходою підійшов і вилупився на Юрія Степановича. Той в свою чергу почав тикати на проект і вияснювати, а де приямок?

- Так…це..якось….то …а ми його того…- від незрозумілого бурмотіння даного Сергія, я трагічно закотила очі, розуміючи, що ми тут знову щось перероблятимемо, і коли це свято життя закінчиться, навіть ангелам невідомо. Я відчутно заскрипіла зубами, виконроба перекосило. Серед його наступної палкою промови я звісно зустрічала знайомі слова, але не всі.

- Так……..рогате, щоб тебе чорти в пеклі смажили…..безруке…………….дурбило,………йолоп дебілкуватий ……………….не знаю як……..кропиву тобі під хвіст…………та це лайно…….однорукі ……чумички недороблен,і…коновали обкурен,і…..биндюжники контужені ……оце щоб було перероблено…..жевжики безголові……..

   Далі я вже вирішила пошкодувати свою зміцнілу, загартовану психіку усіма негараздами від таких одкровень виконроба. З майданчика я повільно задкувала, поки не натикнулася спиною на щось живе, підскочила від несподіванки.

- Що тут відбувається? - з інтересом на кучу малу подивився Ярослав Павлович.

- Виробнича нарада. - бадьоро відчиталася я.

- З приводу? - округлив він очі.

- Невірно прийнятого рішення не заглядати в проект, а зробити так, щоб було рівно.

- А. Тоді не будемо заважати такому натхненному поясненню.  Кави не бажаєте?

- Дякую. Із задоволенням.

- Тоді пішли, я знаю, де її тут взяти. - пошепки сказав він.

- Що за таємничість? - прошепотіла я.

- Так, точку ж відкриють, а хто ж працювати буде.

- Тоді зрозуміло.

І хоча в моєму плані такої каво-паузи не було…А от приямок в плані був…і його то не порятувало. Відтак на каву я зголосилася легко. Правда далеко ми не відійшли, коли я побачила, як дві жінки, одна пожила, інша молодша, але, певно, донька старшої жінки, бо вони були схожі між собою, тягнули невисокого худого чоловіка, який без ентузіазму впирався тому дійству. Від побаченого я завмерла на місці, тільки відкрила і закрила рот в німому запитанні. На Ярослава Павловича побачене зовсім, здається, не справило враження, але він озирнувся на мене, коли я спинилася, перевів погляд на вражаючу трійцю.

- Знову Йорика вішати потягли, - хмикнувши прокоментував він.

Моя щелепа з клацанням впала донизу.

- Що?

- Та не хвилюйтесь , то в них часто таке.

- Що? - не змогла я видавити з себе щось більш змістовніше.

- Ну, то його дружина та теща. А він ще той витівник, так що все село знає, що час від часу жінки його тягають в лісосмугу вішати. Але ж до сих пір то не повішали. - з даною філософською думкою,  розвів він руки.

Я похлопала очима.

- Як це вішати? Ви жартуєте?

- Та ні. - якось розгублено відповів він.

- Але це ж жива людина?! Як можна таке робити?

- Та не хвилюйтесь так. Все буде добре.

- А якщо не буде? То що? Всі отак будуть стояти і дивитися?

- Ну, Йорик себе в обиду сильно не дає. На днях он відмочив був, мама-теща пильно стежить за своєю красою, тому  щовечора наносить крем на лице, так Йорик в банку з кремом надавив крему для взуття. Мама-теща щедро намастила на ніч лице, а вранці було шоу. Репет стояв на півсела, і Йорика жінки потягнули на березу вішати. Той вже звик так собі волочитися.

- Я трохи в шоці. А вони взагалі там усі нормальні? Чи може все таки людям потрібна медична допомога?