Глава 7

 Світанок вже пробивався крізь вікна, коли я розплющила очі. Голова боліла нестерпно. Я насилу дісталася до кухні, поставила чайник і вийшла на вулицю, щоб трохи провітритися. Я давно не відчувала себе так жахливо

   Повертаючись в кухню, краєм ока помітила себе в дзеркалі, пригальмувала. На мене дивилося якесь страховисько. Аж пересмикнуло від побаченого. Від дзеркала відійшла. Заварила каву. Жадібно випила. Повторила ще двічі. Вже почало щось булькати всередині. Так, зібралася. Вимкнула функцію самознищення. Нерви в купку і вперед. Робота мене завжди рятувала від дурних думок. Робота, от про що мають бути мої думки. Ну складися ж ти в купу. Я впораюся з усім. Я завжди все робила, тому і зараз все вийде.

Після вдалої медитації я поїхала на роботу, відчуваючи рішучість і готовність до нового дня. Й почала свій день з будмайданчика. Будівельники надихнулися. А потім мій день увійшов у звичне русло. Ніяких емоцій, жалісних почуттів та нікчемних переживань. 

         День задався у всіх, кому сьогодні не пощастило зі мною поговорити. Продуктивний був страшенно. Й так цілий тиждень, коли я приходила на роботу й виклалася на всі 100 відсотків, з холодною головою у мене то добре виходило. Під кінець тижня до мене в кабінет завітав сам Ярослав Павлович. З настороженістю в очах оглянув мене.

— Еміліє, тут уже всі біля ваших дверей навшпиньках ходять. Та і я сам, коли почув, як ви "лагідно" про знижку запитала, готовий був не тільки знижку зробити, а й нирку віддати.

Я поки що дивилася на нього без інтересу. Як на мене, день був плідний. Я отримала все, що хотіла.

— Так, а що ви наразі від мене хочете? — сухо поцікавилася я.

Після мого запитання він задумливо подивився на мене.

— Нічого такого. Може, якось трохи режим з «ядужеділова» перемкнете на щось менш вражаюче для місцевих. А то всі вони потім до мене ходять скаржитися на вас.

— Ярославе Павловичу у мене є робота, яку я маю виконати з якомога найкращим результатом для компанії. Я так і роблю. Так в чому ж запитання?

Він потер лоба.

— Та щось трохи моторошно з вами працювати, — Ярослав Павлович почухав голову. — Слухайте, якщо це через те що я сказав, то забудьте. Ви ж з початку були трохи зашугані, але  нормальні, а після історії з сковородою вас як підмінили, — якось чи то вибачаючись, чи то просто підбираючи слова до людини, яка б’ється сковорідкою, затинаючись висказався він.

— Ярославе Павловичу ви дещо перебільшуєте свій вплив на моє життя. У мене є робота, і чим швидше я її закінчу, тим швидше ви позбудетеся мене, а я повернуся в своє звичне життя.

— Я зрозумів. Я не хотів вас образити.

От і, як він зробив подібний висновок?

— Ярославе Павловичу я на вас не ображаюсь, не ображалася й ви не викликаєте в мені негативних відчуттів.

— А позитивні? — зацікавлено погляну він на мене.

І я дещо загубилася в його темно—карих майже чорних очах, ніколи не бачила людей з таким кольором.

— З цим почуттям теж щось не склалося, — не в змозі відвести від нього погляд, щось відказала я й сама від свого ледь охриплого голосу поморщилася.

— Дивно, зазвичай я душа компаній і всім подобаюсь.

 — Тоді зійдемося на тому, що в мене поганий смак і закінчимо цю розмову, — щось він дійсно вивів мене з мого такого заколисаного спокою.

— А чому ви так думаєте? — вчепився він в моє необачно сказане слово.

— Якщо ми припинимо цю душевну розмову, я скажу вам усе, що ви бажаєте почути.

— Може мені хотілося душевно поговорити, — пробурмотів він.

 Я не могла відірвати погляд від його губ: середнього розміру, чітко окреслених, з ледь помітним вигином верхньої губи. Його трохи нерівні зуби, які здавалися такими незвичайними, чомусь притягували мене. Я відчувала дивне бажання доторкнутися до них, дізнатися, які вони на дотик, які відчуття вони б викликали. Від моїх же думок мене пересмикнуло.

— Ярославе Павловичу мої бажання досить дрібні: якомога швидше і якісніше закінчити роботу. Більше мене нічого не цікавить.

— У вас, що було нещасне кохання і якесь нещастя розбило ваше серце, що тепер ви лише працюєте?

Від його запитання я здригнулася.

— Ярославе Павловичу я ж не лізу у ваше життя. Не розповідаю вам своє бачення тієї ситуації, що десь за кордоном перебуває ваша дружина, а тут усі знають про ваші стосунки з продавчинею у продмазі… навіть мене уже в це хтось встиг посвятити, — слова впали швидше ніж я встигла подумати.

Я закусила губу. Думала, що він розлютиться й вже навіть приготувалася до цього.

— Ах, он в чому справа, — з якоюсь іронічною посмішкою відказав він. — Моє блудливе життя зачіпає ваші високі моральні устрої.

— Ярославе Павловичу ви, що знущається? Мені немає діла до вашого життя. І я не хочу більше з вами про це розмовляти. Я хочу закінчити проєкт та повернутися до свого життя. — ця дурнувата розмова чимось нагадувала мотив з дня бабака.

— О, нарешті хоч якась жива емоція. Гнів, — він скривився, — але теж добре.