Глава 6

Я прокинулася, за вікном темна ніч, моє серце гулко гупає. Лежала і прислухалася, що ж мене так розбудило? За вікном чулося шкрябання і, здається, кроки. Я вся тепер перетворилася на слух і щосили намагалася зрозуміти, що там є. Темрява, якісь звуки за вікном, і я одна в цій хаті. Мені було страшно. Просто ірраціонально лячно. Зрештою, я тихесенько сповзла з ліжка, прокралася на кухню, взяла сковорідку в руку і тихенько підкралася до вікна. Мої очі уже пристосувалися до темряви, але видно все одно нічого не було. У кращих традиціях бойовиків, я перебіжкою переповзла до іншого вікна. Але і там видно нічого не було. Почергувавши ще хвилин 15, поки я не замерзла так, що зуби почали вибивати барабанний дріб. З сковорідкою в руках я і залізла в ліжко. Деякий час я так і сиділа перетворившись на суцільний натягнутий нерв, а потім сковорідку положила на підлогу поряд, ще покрутившись і прислухавшись я під ранок нарешті заснула.       

     Прокинулася, наступила на сковороду, тихенько заскиглила від болю й несподіванки. Підняла її, доплигала до кухні, положила її, поставила чайник. І коли пила каву, то мої вчорашні перипетії уже не здавалися такими страшними, я навіть посміялася з себе. Правда коли на себе подивилася в дзеркало, то вже було не так смішно, виглядала я трохи страшно, з чорними колами під очима, розпатланим волоссям і блідим лицем. Просто упир, як пити дати, від цієї думки я навіть оглянула свою шию.

- Треба з цим щось робити. А то так недалеко і до божевільні дійти.

        Ранок почала з поїздки на об’єкт. Тільки туди я чогось приїхала перша, аніж прийшли будівельники. Я починала вже так не по-дитячому сердитися. Набрала їхнього директора і так змістовно пояснила, що якщо його зараз не буде на об’єкті з адекватними поясненнями, чому о 9 ранку немає жодного будівельника то…Сказав, що буде.  Погризла губи, подумала, підігріла себе до стану зараз когось покусаю. Коли прийшла купка будівельників без виконроба, навіть оком не повела. Просто стояла і чекала, поки зберуться всі. Виконроб прийшов одним з останніх. За ним приїхав директор.

- Валерію Григоровичу, - лагідно почала говорити.

Той мазнув по мені поглядом і продовжив говорити з будівельниками.

 - Отже так. - тепер уже проричала я. - Я розумію, що ви звикли працювати так, як працюєте. Але мене те не влаштовує. Тому прошу приділити мені вашу дорогоцінну увагу. І пояснити, які такі важливі справи вас затримали? Робочий день починається о 9 ранку. Чи може ви того не знаєте? Чи може ви вирішили, що я тут з вами в забавки граюсь? Є договір з вашою компанією, є терміни. То може поясните, чому нічого не робиться?

- Ми ж працюємо. - пробурмотів Валерій Григорович. - А що вас не влаштовує?

Ні, ну це питання він даремно поставив, бо тут уже мене понесло. З ревом гідним дракона, я хвилин 20 пояснювала, що саме мене не влаштовує. Оторопівши будівельники стояли усі довкола і по ходу дивилися на це, ну не знаю, як на безкоштовний цирк, до них приєднувалися, усі хто проходив повз.  Звісно, Валерія Григоровича я вже задавила, досвіду в мене для цього було більше ніж досить, він змінювався в лиці, щось белькотів частіше схоже на те, що вони все зрозуміли і все зроблять. Слово - то зброя, іноді шкода, що не вогнепальна. Під кінець мого сольного виступу і моїх святих обіцянок, що якщо я ще раз під’їду на об’єкт і там буде бардак, то у мене будуть нові підрядники. Я відпустила усіх працювати. Повернулася до машини, ледь не спіткнулася, поряд з машиною стояв Ярослав Павлович.

- А ви не така вже й тюхля. - відвалив він мені сумнівний комплімент.

- Ярославе Павловичу, рада, що вас порозважала. І раз я вас вранці так щасливо бачу, то давайте поговоримо. Мені потрібне місце під тимчасовий склад, почну обладнання звозити.

- Не треба так відразу влаштовувати мені повний розрив шаблонів.

- Ярославе Павловичу, склад мені потрібен уже. І в спокої я вас, на жаль, не зможу залишити, поки не отримаю склад.

- Волинка ви настирна. - хмикнув він. - Добре, виділимо ми вам склад. Пішли подивимося.

І він жестом показав, щоб я йшла за ним. Пішла. Водив він мене, як Мойсей людей по пустелі. Я вже встигла навіть зголодніти, ошаленіти, озвіріти, зайтися в лагідних вмовляннях. І нарешті ми дійшли згоди з приводу місця складу. Неймовірно! Лід скрес,  діло посунулося. І тепер я вже бачила купу роботи, а не просто страшний чорний морок. Моя паніка потрохи влягалася, чим ясніше ставила задачу, яку я маю зробити, тим спокійнішою я ставала. А відчуття добре зробленої роботи захоплювало та підганяло. От, що значить обрати улюблену роботу, а не з 9 до 6.

- Ви каву п’єте? - раптом запитав він мене.

- П’ю.

- Чудово. А то я їсти страшенно хочу.

І я навіть не встигла нічого відповісти, як він мене підхопив під руку і потяг до своєї машини.

- А куди ми їдемо? - тільки й запитала я.

- До мене на обід.

- А? - збентежено пискнула я

- Що? - перевів він на мене погляд.

- Так, нічого. - промовчала я.

 Його дім я бачила вперше. Це був такий добротний двохповерховий дім, з черепичним дахом, охайний, з квітами повз доріжки. Він залишив машину біля воріт, і ми пішли в самий дім. Перед будинком була розбита клумба, за клумбою ховався садок і кущі. Все таке було миле і домашнє. Ярослав Павлович швидко пройшов в дім, а я за ним. У домі нас зустріла приємна повна жіночка.