Глава 6

             Я прокинулася, за вікном темна ніч, моє серце гулко гупає. Лежала і прислухалася, що ж мене так розбудило? За вікном чулося шкрябання і, здається, кроки. Я вся тепер перетворилася на слух й щосили намагалася зрозуміти, що там є. Темрява, якісь звуки за вікном, і я одна в цій хаті. Мені було страшно. Просто ірраціонально лячно. Зрештою, я тихесенько сповзла з ліжка, прокралася на кухню, взяла сковорідку в руку та тихенько підкралася до вікна. Мої очі уже пристосувалися до темряви, але видно все одно нічого не було. У кращих традиціях бойовиків, я перебіжкою переповзла до іншого вікна. Але і там видно нічого не було. Почергувавши ще хвилин 15, поки я не замерзла так, що зуби почали вибивати барабанний дріб. Зі сковорідкою в руках я й залізла у ліжко. Я довго сиділа в напрузі, мов натягнута струна, потім поклала сковорідку на підлогу поруч і, ще трохи покрутившись та прислухавшись, нарешті заснула під ранок.

     Прокинулася, наступила на сковороду, тихенько заскиглила від болю й несподіванки. Підняла ту злощасну сковорідку, доплигала до кухні, повернула на місце ту зброю поодинокого ураження й поставила чайник.

  За кавою я вже дивилася на вчорашні пригоди без страху, і навіть знайшла привід для сміху. Сміх випарувався, коли я побачила себе в дзеркалі: мій вигляд був жахливий - темні кола під очима, скуйовджене волосся і бліде обличчя. Просто упир, як пити дати, від цієї думки я навіть оглянула свою шию.

—  Треба з цим щось робити. А то так недалеко і до божевільні дійти.

        Ранок почала з поїздки на об’єкт. Тільки туди я чогось приїхала перша, аніж прийшли будівельники. Я починала вже так не по-дитячому сердитися. Набрала їхнього директора й так змістовно пояснила, що якщо його зараз не буде на об’єкті з адекватними поясненнями, чому о 9 ранку немає жодного будівельника то…Сказав, що буде.  Погризла губи, подумала, підігріла себе до стану зараз когось покусаю. Коли прийшла купка будівельників без виконроба, навіть оком не повела. Просто стояла й чекала, поки зберуться всі. Виконроб прийшов одним з останніх. За ним приїхав директор.

—  Валерію Григоровичу, —  лагідно почала говорити.

Той мазнув по мені поглядом й продовжив говорити з будівельниками.

 —  Отже так! —  тепер уже проричала я. —  Я розумію, що ви звикли працювати так, як працюєте. Але мене це не влаштовує. Тому прошу приділити мені вашу дорогоцінну увагу. І пояснити, які такі важливі справи вас затримали? Робочий день починається о 9 ранку. Чи може ви того не знаєте? Чи може ви вирішили, що я тут з вами в забавки граюсь? Є договір з вашою компанією, є терміни. То може поясните, чому нічого не робиться?

—  Ми ж працюємо, —  пробурмотів Валерій Григорович. —  А що вас не влаштовує?

Ні, ну це питання він даремно поставив, бо тут уже мене понесло. З ревом гідним дракона, я хвилин 20 пояснювала, що саме мене не влаштовує. Оторопівши будівельники стояли усі довкола й, по ходу дивилися на це, ну не знаю, як на безкоштовний цирк, до них приєднувалися усі хто проходив повз. Звісно, Валерія Григоровича я вже задавила, досвіду в мене для цього було більше ніж досить, він змінювався в обличчі, щось белькотів частіше схоже на те, що вони все зрозуміли й все зроблять. Слово - то зброя, іноді шкода, що не вогнепальна. Після мого довгого монологу і моїх суворих обіцянок, що якщо я ще раз побачу безлад на об'єкті, то шукатиму нових підрядників, я дозволила всім продовжити роботу. Повернулася до машини, ледь не спіткнулася, поряд з машиною стояв Ярослав Павлович.

—  А ви не така вже й тюхля, —  відвалив він мені сумнівний комплімент.

—  Ярославе Павловичу, рада, що вас порозважала. І раз я маю щастя вас побачити, то давайте поговоримо. Мені потрібне місце під тимчасовий склад, почну обладнання звозити.

—  Не треба так відразу влаштовувати мені повний розрив шаблонів.

—  Ярославе Павловичу, склад мені потрібен уже. І в спокої я вас, на жаль, не зможу залишити, поки не отримаю склад.

—  Волинка ви настирна, —  хмикнув він. —  Добре, виділимо ми вам склад. Пішли подивимося.

І він жестом показав, щоб я йшла за ним. Пішла. Водив він мене, як Мойсей людей по пустелі. Я вже встигла навіть зголодніти, ошаленіти, озвіріти, зайтися в лагідних вмовляннях. І нарешті ми дійшли згоди з приводу місця складу. Неймовірно! Лід скрес,  діло посунулося. І тепер я вже бачила купу роботи, а не просто страшний чорний морок. Моя паніка потрохи влягалася, чим ясніше ставила задачу, яку я маю зробити, тим спокійнішою я ставала. А відчуття добре зробленої роботи захоплювало та підганяло. От, що значить обрати улюблену роботу, а не з 9 до 18.

—  Ви каву п’єте? —  раптом запитав він мене.

—  П’ю.

—  Чудово. А то я їсти страшенно хочу.

І я навіть не встигла нічого відповісти, як він мене підхопив під руку й потяг до своєї машини.

—  А куди ми їдемо? —  тільки й запитала я.

—  До мене на обід.

—  А? —  збентежено пискнула я

—  Що? —  перевів він на мене погляд.

—  Так, нічого, —  проковтнула я усі свої думки про недоречність даної пропозиції.

 Його дім я бачила вперше. Це був такий добротний двоповерховий дім з черепичним дахом.

   Ярослав Павлович припаркував автомобіль біля воріт й ми зайшли в будинок. Перед нами була доглянута клумба, а у дворі зеленів сад з кущами. Це все разом створювало відчуття домашнього затишку