Глава 5

Розбудило мене наливне, розлоге матюччя, яке долинало з вулиці.  Від болю, що міцно скувала мої скроні, я поморщилася, кожна висока нотка, взята активними сусідками, дятлом роздлубувала мою голову. Серед крижастих висловів вдалося вловити суть проблеми, чиїсь півень з курками заліз в город й видер посаджену цибулю. Я застогнала. А най йому! Це якийсь гаплик.

   Під верески дуету, що вирували десь там на вулиці, я доповзла на кухню. Важкий день й майже безсонна ніч давалися взнаки. Поставила чайник на плиту, поки він там булькав і намагався закип’ятити воду, кинула в чашку заварну каву і притулившись головою до стіни стала чекати чайника.

    А жіночки молодці, такі хитромудрі вислови вживали й жодного разу не повторилися.  І головне, жодного матюччя. Все щось на кшталт «та щоб тебе підняло та гепнуло», «та щоб в тебе були усі сини, але всі вони дівчата», «трясця твоїй матері», «кольку тобі в бік», «та щоб ти кожен день нових гостей чекала», «триста болячок тобі в печінку», «щоб тебе злидні обсіли», «а щоб тобі повилазило», «а щоб тобі відмовили, як чого попросиш», «щоб тобі заклало», «щоб ти не діждалася», «а щоб ти скисла», «най би тебе пранці з’їли», «а бодай тебе чорти вхопили»…

  Відчула навіть убогість свого словникового запасу, половини тих вишуканих виразів, я мало того, що чула вперше, я навіть приблизно не могла здогадатися, що означають.

    Чайник зашумів, і з його носика густо повалив пар. Знялася з лавки, залила каву й, сівши, невідривно дивилася на те, як кава плавно рухається в чашці. Як я не розтягувала задоволення, та кава закінчилася, заварила ще одну чашку. Дістала таблетку від головного болю. Й голову попустило, а от крики продовжувалися. Які натхненні жіночки.

   Зібралася з мужністю, вийшла у двір, сусідки зі мною привіталися та продовжили лементувати. Повернулася й пройшла до своєї машини. Від побаченого мене перекривило, і я аж схлипнула, моя пташечка була просто зліпком болота. Взяла відра й пішла до криниці, витягла два відра, потягла їх до машини, поставила. Зробила ще один забіг в хату, знайшла якесь ганчір’я. Наступні дві години були одноманітні, я тягнула воду і розвозила багно. Втомилася до бісиків, голова здавалася чавунною, а машина виглядала такою повазюканою, що без жалю на неї й не глянеш. М-да, це тобі не мийка з восковим натиранням. Нічого, виживемо! Як тільки закінчу цей чудовий проєкт, завезу тебе, моя пташечка, на сервіс та в найкращу мийку й будеш ти, як лялечка.

  Але спочатку я прийму душ, а потім вирушу на роботу, щоб вибрати підрядника, домовитися з керівництвом й наблизитися до кінця проєкту. Я зможу. Все зможу. То просто від недосипу такий занепалий настрій.

   Після душу, який збадьорив до глибини душі, я швидко висушила волосся. Не мудруючи з одягом, вибрала спідницю, блузку й зробила просту зачіску. Сніданок був простим і швидким: мюслі з йогуртом. Все, я готова почати ще один робочий день. Печиво ще б захопити з собою, бо день має бути дуже довгим, і шоколадку, треба ж нервам чимось догодити. А то ходять зі мною, бідні мої клітиночки, майже на певну смерть .

  Приїхала. Привіталася з людьми, які чомусь дружньо здибалися біля контори, ясно ж, що збирали всі місцеві плітки, або ж обмінювалися інформацією. Але з іншого боку люди завжди, когось обговорювали, то просто лакмусовий папірець якоїсь значимості. На мене он косяться, а я нічого, посміхаюсь в кращих традиціях Голівуду й мов той льодокол впевнено пливу у свій кабінет.

  День мій задався, від перегляду кошторисів уже боліли очі, але дві компанії у мене були: одна місцева, інша мій знайомий підрядник. Для зручності краще, щоб були місцеві, вони на місці, їм легше й замовнику спокійніше, але я їх не знала. Моя ж компанія була перевірена досвідом та вдало зданими проектами й ми вже точно знали, чого один від одного чекати. Готова йти здаватися. Заглянула в дзеркальце, зітхнула від побаченого. Очі мало того, що боліли, та ще й були червоні, як у нечисті. Порилася в сумці, дістала краплі, закапала. Все, можна з’їсти пряничка, випити води та йти на килимок до керівництва.

   Дзвінок до Ярослава Павловича підтвердив, що він на місці й мені він може і не дуже радий, але прийме. Рішуче взяла папери й пішла. М-да, контора вимирала десь ще після 17.00, працівники й вдень всі розходилися домівками. Корови - це святе. У кожного свої недоліки: на західній Україні перед святами робота зупиняється, а в Одесі влітку складно знайти охочих працювати. Але це все таке.

   Постукала в двері, зайшла. Ярослав Павлович сидів, ноги заклавши на стіл, з блукаючим виглядом оглядаючи стелю.

— Доброго дня! — привіталася я.

— Судячи з вашого вигляду, ви то зараз виправите, — з долею суму пробурмотів він. —  Прошу! — гостинно запросив мене, щоб я сідала поряд нього.  

— Ярославе Павловичу, я б хотіла погодити з вами вибір підрядника.

— Погодьте. Щоправда, я чомусь сьогодні мало спав й трохи не зібраний для глобальних питань, — кинув він мені шпильку, нагадуючи, як витягував мою машину з багна.

— Вибачте, ще раз, — повелася я, як мала дитина.

— Та що ви! Рятувати прекрасну панянку з біди, то просто обов’язок усіх рицарів. Але я себе до них не зараховую.

— Добре. Бо я нічого спільного не маю з прекрасною панянкою. У мене є два кошториси та два підрядники. І все, що мене по-справжньому зараз цікавить це, щоб ви погодили мені одного з них.