Глава 4

   Нічна поїздка під дощем - задоволення, м'яко кажучи, на любителя. Нічого не видно, дороги не знаю і їду тільки за приладами. І тут, як на зло, телефон майже розрядився, а навігатор показував, що до найближчого населеного пункту ще кілометрів двадцять. В голові крутилися думки про те, як я застрягну десь посеред поля то мене з'їдять вовки або комарі.

    Я тихо шипіла на весь світ, на постачальника, на себе, на затор на трасі й на моє героїчне переміщення оцими чудовими напрямками, які гордо іменуються дорогами. Здається, деякі дороги тут ніколи не знали асфальту, а інші були вкриті латками, які ледь можна назвати ремонтом. Й серце кров’ю обливалося, коли колеса моєї красуні вшелепувалися в оці усі ямки, ями, ямища.

  Згодом ями ставали все більшими, дорога взагалі зникла, машину занесло в бруд, і я з жахом зрозуміла, що застрягла. Спроба здати назад не допомогла - колеса буксували, бруд розлітався, і я не стрималася від лайки. Ще кілька разів я смикнула машину, але безрезультатно. Й мене охопив відчай - я застрягла.

   І я розплакалася. Мабуть, це був останній цвях в труну мого терпіння. Це просто якась смуга тотального невезіння. Видно, пороблено й пора до бабки, щоб пошептала.

   Я була втомлена так, що аж гули всі м’язи, голова від сліз погано думала, але ці сльози трохи змили напруження, що десь бриніло всередині. Я витерла сльози, ще трохи посиділа, намагаючись заспокоїти розхитані нерви та втомлений розум.

     Тяжко зітхнула й набрала номер Ярослава Павловича. Він довго не брав слухавку, а я слухала гудки міркуючи, що ж робити далі. Вибір був невеликий: треба було шукати когось, хто б мене витягнув. Враховуючи болото, ніч й дощ, шанси знайти когось були мізерні, і я, ймовірно, тут буду довго кукувати. Ночувати в машині не хотілося. Хотілося спати. Була навіть згодна на моє тимчасове житло.

— Чого не спиться? – сонно пробурмотів Ярослав Павлович в трубку.

— Ярославе Павловичу, це Емілія …

— Так, серце моє…і якого вам … — завовтузився він, — о 2 годині ночі потрібно? Друга година ночі? – обурливо видихнув він.

— Я поверталася в село й застрягла. Мені потрібна допомога, щоб витягнути машину

— Де ви застрягли? – позіхнув він.

— У багні, у яке мене завів мій навігатор.

— Оригінально! Де стоїте?

— Якщо вірити розрахункам навігатора, за 20 км до села. Їхала від села Санівка. І чомусь там, куди мене вів навігатор, дороги з твердим покриттям не виявилося.

— А! Ну, хто ж в дощ тудою їде, — як нерозумній дитині сказав він мені.

— А?

— От, за що мені це все? — драматично й вельми філософськи, поставив він риторичне питання. — Стійте там. Поїду рятувати. Проявлю свій образ героя-рятувальника.

 Я полегшено видихнула й положила телефон поряд. За вікном машини шквальний вітер сердито кидався дощем, картинка була настільки холодною та лютою, що я потягнулася за пледом, загорнулася, ще б чаю, та мій термос давно вже був порожній. Ще раз закинула собі докори, що не подбала, хоча б про зайву воду в машині. Та все ж таки, я відчувала себе спокійніше й чекала Ярослава Павловича. Внутрішня істерія затихла й перестала розганяти паніку, що мені навіть подзвонити немає кому.

    Чомусь згадалася побачена на дорозі картина, коли дівчина за кермом потрапила в ДТП й до неї відразу приїхав її хлопець, який накинув на неї свій піджак, обійняв та заспокоїв. Я навіть легку заздрість відчула.

   Такі підглянуті моменти нагортають жалість тій самотності у якій я живу. Може це просто момент і я надто все драматизую. Непроглядна темрява, поривчастий вітер та рясний дощ якось не надихають на веселку, леприконів та єдинорогів.

   Та нічого, мій дорогий тимчасовий керівник приїде і якось мене звідси витягне. Все вирішиться, так чи інакше. А зараз головне - приборкати самовбивчі думки в голові. Трагедії ж то немає ніякої, ну подумаєш застрягла посеред поля в ночі, це ж не кінець світу. І дощ цей колись закінчиться, і ранок розпочнеться. А в принципі, якщо довго так постояти на одному місці, то і сонце це болото підсушить. Чому в моїй голові живе якийсь дивний армагедон думок? Звідки я це тільки беру?

   З таким внутрішнім діалогом я й зустріла Ярослава Павловича. Він приїхав не сам, а з водієм, якого звали Руслан. Ярослав Павлович підійшов до машини й відчинив двері.

— Добре так сидимо, — похмуро поглянув на мене. — Ходімо в мою машину. Ми з Русланом витягнемо вашу.

Я пішла, щось вже не було сил ні на що. За коротку перебіжку зі своєї теплої красуні в його монстра я вимокла й замерзла чи то може мене від нервового напруження так колотило.

— Візьміть термос з чаєм, не трясіться, — віддав він мені коротку команду.

—Угу! Не трясусь! — буркнула я.

Він глянув на мене, скривився й важко зітхнув. Відкривши багажник, дістав трос. Руслан причепив його до машин, а він сів за кермо. Я була настільки виснажена, що майже не усвідомлювала, як вони витягли мою машину та відвезли мене додому. Коли я нарешті опинилася вдома, то одразу ж впала на ліжко. Я була настільки втомлена, що навіть не мала сил роздягнутися. Я просто заплющила очі й миттєво заснула.