Глава 4

 Їхати серед ночі в дощ, ще те рідкісне задоволення. Нічого не видно, дороги не знаю і їду тільки за приборами. Я тихо шипіла на весь світ: на постачальника, на себе, на затор на трасі, і моє героїчне переміщення за цим чудовим напрямком, які гордо називають дороги. Я підозрюю деякі з них асфальт не бачили, інші були з такою пародією на ямковий ремонт, що серце кров’ю обливалося, коли колеса моєї красуні в них вшелепувалися.  Далі ям ставало більше, і дорога різко геть закінчилася, машину по грязюці занесло, і я з таким відчуттям жаху запідозрила, що я застрягла. Спробувала здати назад, туди де були ямки, але колеса буксували, грязюка летіла, я від душі вилаялася. Посмикала ще пару разів машиною, від нікчемного результату накотилося відчуття відчаю, що я встряла.  Відкинулася на крісло і просто розридалалася. Напевно, то був останній цвях в труну мого терпіння. Це просто полоса якогось тотального невезіння. Видно пороблено і пора до бабки, щоб пошептала.

   Я була втомлена так, що аж гули всі м’язи, голова від сліз погано ще думала, але ці сльози трохи змили те напруження, що десь бриніло всередині. Витерла їх, ще трохи посиділа, приводячи в порядок замордовані нерви і зморений розум.

     Тяжко зітхнула й набрала номер Ярослава Павловича. Він довго не брав слухавку, і я слухала все гудки роздумуючи, що мені робити далі. Варіантів не багато, пошукати того, хто мене витягне звідси, ну болотом, вночі і в дощ, був такий не слабий шанс, що то я так просто не знайду і заночувати тут же. Ночувати в машині не хотілося. Хотілося спати. Була навіть згодна на моє тимчасове житло.

- Чого не спиться? - пролопотів він в слухавку.

- Ярославе Павловичу, це Емілія ..

- Так, серце моє…і якого вам …- завовтузився він, - о 2 годині ночі потрібно? Дві години ночі? - щось обурливе він бубнів.

- Я поверталася в село і застрягла мені потрібно, що б ви витягли мою машину.

- Де ви застрягли?

- У багні, у яке мене завів мій навігатор.

- Оригінально. Де стоїте?

- Якщо вірити розрахункам навігатора, за 20 км до села. Їхала від села Санівка. І чомусь там, куди мене вів навігатор, дороги з твердим покриттям не виявилося.

- А. Ну, хто ж в дощ тудою їде. - як нерозумній дитині сказав він мені.

- А?

- От, за що мені це все? - драматично і вельми філософськи, поставив він риторичне питання. - Стійте там. Поїду рятувати. Проявлю свій образ героя-рятувальника.

 Я полегшено видихнула і положила телефон поряд. За вікном машини шквальний вітер сердито кидався дощем, картинка була настільки холодною і лютою, що я потягнулася за пледом, загорнулася, ще б чаю, та мій термос давно вже був порожній і навіть випита вода. Ще раз закинула собі докори, що не подбала, хоча б про зайву воду в машині. Та все ж я більш спокійніше себе почувала і чекала Ярослава Павловича. Внутрішня істерія десь затихла і ніякої паніки, що мені навіть подзвонити нікому немає.

    Чомусь відразу згадалася, побачена на дорозі картина, коли дівчина за кермом потрапила в ДТП, до неї відразу приїхав її хлопець, який одяг на неї свій піджак, обійняв і заспокоїв. Не знаю, але, здається, я навіть якусь по-доброму заздрість відчула. Такі підглянуті моменти нагортають жалість, тій самотності, у якій я живу.  Може то просто мить така, і я надто пригнічую обстановку. Непроглядна темрява, поривчастий вітер і рясний дощ, певно, не надихають на веселку, леприконів та єдинорогів. Але ж нічого, он дорогий тимчасовий керівник приїде і якось мене звідси витягне. І все вирішиться, все в будь-якому випадку якимось чином вирішиться.  А тепер головне приструнити самовбивчі думки в голові. Трагедії ж то немає ніякої, ну подумаєш застрягла посеред поля в ночі, та це ж не кінець світу. І дощ цей колись закінчиться, і ранок розпочнеться. А в принципі, якщо довго так постояти на одному місці, то і сонце це болото підсушить. Чому в моїй голові живе якийсь дивний армагедон думок? Звідки я це тільки беру?

   З таким внутрішнім діалогом я й зустріла Ярослава Павловича.  Він приїхав не сам, з ним був водій Руслан. Ярослав Павлович підійшов до машини, відкрив дверці.

- Добре так сидимо. - похмуро поглянув на мене. - Ходімо в мою машину. Зараз з Русланом витягнемо вашу.

Я пішла, щось вже не було сил ні на що. За коротку перебіжку з своєї теплої красуні в його монстра, я вимокла і замерзла, чи то може мене вже від нервового напруження так колотило.

- Візьміть термос з чаєм, не трясіться.

Віддав він мені коротку команду, а сам знову вийшов під дощ, по-діловому дістав трос. Руслан чіпляв його на машини, а він сів за кермо. Я, певно, вже зовсім потухла, бо вже якось просто фоном сприймала, як вони витягли мою машину і як люб’язно просто до сліз довезли мене додому.