Глава 3

Я дивилася на приміщення, яке Ярослав Павлович виділив під сироварню. Якби я хотіла уявити більш убитіше приміщення, то мені то б не вдалося.  Трохиму, як правій руці Ярослава Павловича, дісталося сумнівне задоволення показати мені дане місце. Він маявся і до ролі «покажи їй все» ставився з мордуванням, поки я морально налаштовувалася на роботу. А я то думала, це буде швидко.

- Добре, будемо демонтувати і будувати. Трохиме, у вас є інформація про будівельні компанія, з якими ви можливо вже працювали?

- Є. У нас тут одна компанія переважно все і будувала-ремонтувала.

- Зрозуміло. Зможете дати їх контактний телефон?

- Звісно. Можу навіть зараз.

- Диктуйте. - дістала я свій записник і уважно записала номер.

- Щось ще?

- Трохиме, я ж можу сюди заходити в будь-який час і приводити сторонніх людей? Чи щось для цього потрібно оформити?

- А, ні нічого. У вас повний доступ. А кого ви хочете привести?

- Будівельників. Мені потрібен кошторис і будівельники, які будуть займатися ремонтом.

- Зрозуміло.

- Добре. Не буду вас відволікати. Дякую, Трохиме.

- Якщо що, дзвоніть. - з полегшення відкланявся він і подався у своїх справах.

        А я залишилася сам-на-сам з цим що було.  Потрібен проект, то ж першому не пощастило нашому інженеру. Ми з ним вже не один проект завершили, то ж мені він не зрадів.

- Милославе, а ти мені потрібен.

- Еміліє, а я то думаю, що ж у мене таке спокійне життя.

- Впевнений, що спокійне? Може просто нудне?

- Ні, просто чудове. Ні дедлайну, ні шарварок, ні енергетичних криз.

- О, який ти з біса ранимий. От що за чоловіки мене оточують, ледь що, так відразу починають скиглити.

- От, ти мене уже бісиш. - просичав він не гірше змії, якій на хвіст наступили.

- Прости мене, хамку. Я просто на краю світу, сплю на ліжкові з металевими пружинами, у хаті не має жодних зручностей і мені потрібен проект.

- Іноді я тебе ненавиджу. - змирився він і більш добрішим тоном продовжив. - І що ти хочеш? Щоб я приїхав на твій край світу? А ти до речі де?

- Пам’ятаєш, у нашому холдингу була сільськогосподарська організація?

- Щось було таке.

- От я тут. І ні, мій хороший, я не буду тим злим монстром, який тебе сюди заманить. Давай я спробую бути твоїми очима і руками. Ти керуєш.

- А як кльово звучить. - у його тоні з’явилися грайливі нотки.

- Коли зможеш зі мною попрацювати? - тепер уже в моєму тоні зазвучали прохальні нотки.

- Та хоч зараз.

- Дякую, рідний. Тоді поїхали.

- Ну, ти зараза. - простогнав він, зрозумівши у що втрапив.

- Але ж зі мною весело…іноді. - додала я.

- Та суцільне свято просто. Та же грець з ним, раз я так необачно повівся. Розповідай, що там у тебе є.

Наступні кілька годин я міряла, я вже мала досвід і навіть лазерну рулетку, фотографувала, знімала відео, робила все аби задовольнити нашого улюбленого, педантичного до сліз інженера. Він на мені, здається, теж відривався за всі мої гріхи явні і міфічні. І хоча мене вже трохи торсало, Милослав шипів, та ми продовжували епопею дай мені інформацію.

- Милославе, ми з розмірами закінчили?

- Ну, наче все ясно. - глухо пробурмотів він, його я теж видно втомила.

- Добре, дай мені перерви, я хоч водички поп’ю і переїду до офісу, мобільний інтернет тут з трудом ворушиться, а я хочу скинути обладнання, і ми продовжимо працювати з моїми хотіннями.

- Десь через годину мене тоді набирай.

- Дякую. Ти мій герой.

- А ти зараза, від якої стогне весь офіс. - пробурчав він в слід, але якось по-доброму. Хмикнула я вже чорному екрану на те. Зібралася і поїхала в контору.

   Як люди раніше жили без мережі? Пару кліків і я на зв’язку з всім світом. Треба інформацію? Гугл тобі в допомогу. Але звісно є і зворотна сторона медалі. Люди, здається, розучилися живому спілкуванню і їхній світ звівся до меж екрану. І як показують останні дослідження, люди вже зовсім не отримують інформації та знань, а просто витрачають свій час. Діти повсюди з телефонами чи планшетами в руках і майже не бувають на свіжому повітрі, а живе спілкування, вони замінюють на інтерактивне. А це в свою чергу призводить до того, що в дітей виникають проблеми із спілкуванням. Так, що з одного боку це величезний інформаційний простір, а з іншого -  принесе він шкоду чи користь  залежить від того, як людина його використовує. 

    З такими філософськими думками я і доїхала до контори. Витягла з машини  найнеобхідніше та з оберемком речей пішла в свою  кону…тобто кабінет. Ввалилася, розклала речі, увімкнула ноутбук, дістала пакет з сухофруктами, поклала на стіл і пішла за кавою.

   Каво-машина в конторі була. Секретар Таня, мені навіть люб’язно зварила чашку кави. З нею  повернулася в кабінет. Поставила її на стіл, потягнулася, щось ще нічого не зробила, а вже втомилася. Вмостилася на стільчик, з насолодою зробила ковток кави, ммм, от тепер просто хорошо, від задоволення навіть очі примружила. Потягнулася за горішком, не знайшла на місці, навіть очі розплющила, та пакета з сухофруктами на столі не було. Поморгала, і трохи з збентеженими почуттями, ще раз придивилася до столу. Точно глюк, я ж сама перед тим, як піти за кавою положила його на стіл, чи не положила? Щось нічого не розумію. Заглянула під стіл, декілька горішків я таки знайшла на підлозі. Встала, обійшла стіл довкола так і є, мої горішки, пішла по сліду, один знайшла на підвіконнику, але пачки не було. Що таке? Як таке може бути? Що за містика? Так, добре, головне сплигувати уяву, а то вже в галоп понеслася і версії всілякі будує…Буду вважати, що той чийсь невдалий жарт, чи злобний підступ. Отже, буде кава без горішків. Повернулася на стілець, допила каву, правда уже якось без вогника.