Глава 3

Я оглянула приміщення, яке Ярослав Павлович виділив під сироварню. Якби я хотіла уявити собі більш занедбане місце, мені б це не вдалося. Трохиму, як правій руці Ярослава Павловича, випала сумнівна честь показати мені його. Він журився й до ролі «покажи їй все» ставився з мордуванням, поки я морально налаштовувалася на роботу. А я то думала, це буде швидко.

— Добре, будемо демонтувати й будувати. Трохиме, у вас є інформація про будівельні компанії з якими ви можливо вже працювали?

— Так, є одна, яка займалася майже всіма будівництвами та ремонтами.

— Чи могли б ви дати мені їхній контактний номер?

— Звісно! Запишете?

— Диктуйте, — дістала я свій записник і уважно записала номер.

— Щось ще?

— Трохиме, я ж можу сюди заходити в будь-який час та приводити сторонніх людей? Чи щось для цього потрібно оформити?

— А? – розгублено моргнув він. — Ні, нічого не потрібно. У вас повний доступ. А кого ви хочете привести?

— Будівельників. Мені потрібен кошторис та будівельники, які будуть займатися ремонтом.

— Зрозуміло.

— Добре! Не буду більше займати ваш час. Дякую, Трохиме!

— Якщо що, дзвоніть, — з полегшення відкланявся він.

        А я залишилася сам на сам з цим що було. Потрібен проєкт, то ж першому не пощастило нашому інженеру. Ми з ним вже не один об’єкт завершили, то ж мені він не зрадів.

— Милославе, а ти мені потрібен, — радісно цвірінькнула я в трубку.

— Еміліє, а я то думаю, що ж у мене таке спокійне життя, — демонстративно зітхнув він.

— Впевнений, що спокійне? Може просто нудне?

— Ні, просто чудове. Ні дедлайну, ні шарварок, ні енергетичних криз.

— О, який ти з біса вразливий. От, що за чоловіки мене оточують, ледь що, так відразу починають скиглити.

— Ти мене уже бісиш, — просичав він не гірше змії, якій на хвіст наступили.

— Прости мене, хамку. Я просто на краю світу, сплю на ліжкові з металевими пружинами, у хаті не має жодних зручностей Й мені потрібен проєкт.

— Іноді я тебе ненавиджу, — змирився він й більш добрішим тоном продовжив. — І що ти хочеш? Щоб я приїхав на твій край світу? А ти до речі де?

— Пам’ятаєш, у нашому холдингу була сільськогосподарська організація?

— Щось було таке.

— От я тут. І ні, мій хороший, я не буду тим злим монстром, який тебе сюди заманить. Я спробую бути твоїми очима й руками. Ти керуєш.

— А як кльово звучить — у його тоні з’явилися грайливі нотки.

— Коли зможеш зі мною попрацювати? — тепер уже в моєму тоні зазвучали прохальні нотки.

— Та хоч зараз.

— Дякую, рідний. Тоді погнали.

— Ну, ти зараза! — простогнав він, зрозумівши у що втрапив.

— Але ж зі мною весело…іноді, — додала я.

— Та суцільне свято просто. Та вже грець з ним, раз я так необачно повівся. Розповідай, що там у тебе є.

Наступні кілька годин я міряла, я вже мала досвід й навіть лазерну рулетку, фотографувала, знімала відео, робила все, аби задовольнити нашого улюбленого й педантичного до сліз інженера. Він на мені теж відривався за всі мої гріхи явні й міфічні. І хоча мене вже трохи торсало, Милослав шипів, та ми продовжували епопею «дай мені інформацію».

— Милославе, ми з розмірами закінчили?

— Наче все ясно, — глухо пробурмотів він.

— Добре! Тоді перерва, я хоч водички поп’ю й переїду до офісу.  Мобільний інтернет тут з трудом ворушиться, а я хочу скинути обладнання й ми продовжимо працювати з моїми хотіннями.

— Десь через годину мене тоді набирай.

— Дяку! Ти мій герой.

— А ти зараза, від якої стогне весь офіс, — пробурчав він в слід, але якось по-доброму. Хмикнула я вже чорному екрану на те. Зібралася і поїхала в контору.

   Як люди раніше жили без мережі? Пару кліків і я на зв’язку зі всім світом. Треба інформацію? Гугл тобі в допомогу. Але є і зворотна сторона медалі. Як показують останні дослідження, люди вже зовсім не отримують інформації та знань, а просто витрачають свій час. Сучасні діти майже не виходять на вулицю, постійно сидячи з телефонами чи планшетами, замінюючи живе спілкування на віртуальне. Так, що з одного боку це величезний інформаційний простір, а з іншого -  принесе він шкоду чи користь залежить від того, як людина його використовує. 

    З такими філософськими думками я й доїхала до контори. Витягла з машини  найнеобхідніше та з оберемком речей пішла у свою  конуру…тобто кабінет. Ввалилася, розклала речі, увімкнула ноутбук, дістала пакет з сухофруктами, поклала на стіл й пішла за кавою.

   У конторі виявилася кавоварка й мені навіть вдалося випросити чашку ароматної кави. З цінним уловом я повернулася в кабінет, вмостилася на стільці й з насолодою зробила перший ковток. Ммм… Ось тепер життя заграло правильними барвами! Від задоволення навіть заплющила очі. Майже механічно потягнулася рукою до пакета з горішками, але пальці натрапили лише на порожній стіл. Здивовано розплющила очі – пакета з сухофруктами не було. Щез. Начисто. Ще хвилину тому лежав прямо переді мною…Поморгала, й трохи зі збентеженими відчуттями, ще раз придивилася до столу. Точно глюк! Я ж сама перед тим, як піти за кавою, поклала пакет на стіл чи не поклала? Щось нічого не розумію. Заглянула під стіл, декілька горішків я таки знайшла на підлозі.    Встала, обійшла стіл довкола так і є, мої горішки. Пішла по сліду, ще один горішок знайшла на підвіконні, але пачки не було. Що таке? Як таке може бути? Що за містика? Так, добре, головне сплигувати уяву, а то вже в галоп понеслася й версії всілякі будує…Буду вважати, що той чийсь невдалий жарт чи злобний підступ. Отже, буде кава без горішків. Повернулася на стілець, допила каву, правда, уже якось без вогника.