Глава 2

 Вчорашній день повторювався,  я на роботі, а Ярослава Павловича тут немає. А мені він потрібен просто до сліз. Без нього я не можу повноцінно почати працювати. Чортихнулася, правда подумки видавила з себе посмішку працівникам контори. Ага, саме так тут називалася ця будівля, де були поєднанні сільська рада та великий бізнес на селі. Повернулася до своєї машини, дістала ноутбук, відкрила дверці машини і вирішила, що біс з вами з усіма, у мене є план, буду працювати на колінах. Переглянула план з  відкриття сироварні, вирішила зайнятися підбором кадрів. Людей потрібно було знайти та відправити на стажування. Головного сировара я знайшла ще в місті, і він готовий, у принципі, переїхати пожити в село, але потрібно як мінімум 8 чоловік на постійну роботу. І саме цим питанням я і зайнялася. Склала декілька оголошень з вимогами до кандидатів, а от далі - морок. Інтернет в селі не працював. Лаялася я далі смачно, винахідливо та навіть кольористо. Просто кам’яний вік якийсь. Підключила свій модем, зв'язок, скажімо, тут теж вилами по воді писаний, не весь видно долітає до цієї чарівної місцевості. Знайти районні сайти виявилося надскладною задачею. Їх просто не було. Був один, районної адміністрація. Прочитала, край цей виявився «сучасним селищем, коріння якого веде в сиву давнину». І його вік не тільки ті відомі півтисячі, але і знаходять давніші знахідки минулого. Води багато, а фактів мало.  Засмутилася. Ні, правда і це в той час, коли Інтернет заполонив усе довкола, і ти просто відчуваєш себе без нього як без рук. Сюди прогрес не додибав. Сумненько. Посиділа-подумала, а як люди шукали роботу, коли Інтернету не було? Намалювалася картинка, через засоби масової інформації. Отже, дорога мені на місцеву пошту. Її я дорогою бачила. А в районі навіть бачила «Нову Пошту», цих я знала, відчула себе навіть не такою відірваною від світу. Сіла в машину, проїхала кілька метрів до пошти. Вона виглядала, як крихітна будівля під шифером з білої цегли. Обабіч, від доріжки до пошти, буйно квітнули весняні квіти. Було гарно й навіть  мило. Правда трішки далі виднілася якась занедбана хата та якийсь не дуже доглянутий парк.

     Будівля не обманула, у середині вона була ще меншою, ані ж здавалася ззовні. Зайшла, там зараз знаходилася поштарка та якась огрядна панянка. На мене обидві покосилися, з нічим не прихованою цікавістю.

- Доброго дня! - мило привіталася я.

- І вам доброго дня! - відповіла поштарка.

- Здрастуйте. - привіталася пані в тілі.

- А підкажіть мені, я б хотіла подати оголошення стосовно роботи, як це мені можна зробити? -

Жінки переглянулися і запанувала тиша.

 - Так ви мені не зможете підказати ? - вирішила я перервати цю дивну тишу.

- А? Ну…- видавила з себе поштарка.

- Так може є якась районна газета, у яку я можу подати оголошення?

- А, так є. - видихнула з полегшення поштарка - У нас є районна газета, що називається «Нове життя».

- Яка багатообіцяюча назва. - посміхнулася я. -  То як туди можна подати оголошення?

- Ну, зараз я пошукаю. Десь у мене ще була їхня газета.

І жінка занурилася у величезну сумку. А далі почався безкоштовний атракціон, під назвою знайди газету. Поштарка перерила все, потім ще раз все перегорнула, я почала нудьгувати. А огрядна жінка почала вже цікавитися, а хто я така. І що за оголошення хочу розмістити. Про плітки я подумала і тут же цій милій жіночці здала усю інформацію, кого і куди я шукаю. Жіночки слухали, покинувши усі справи. Тепер я знаю, як виглядає хвилина слави. Газети правда так і не знайшли, але поштарка пообіцяла мені її завтра замовити та залишити. На цьому я попрощалася й повернулася на пост спостереження під контору. Навіть сходила і позаглядала чи не з’явився часом Ярослав Павлович.  Таки не склалося. Він десь загубився на просторах батьківщини.

      Знову сіла в машину. Відкрила ноутбук і углибилася в читання «У чому секрет справжнього сиру?».  А сир виявляється так цікаво готувати. Все начебто і просто. Є молоко, є спеціальні ферменти та закваски й технологія приготування. Та насправді кажуть, що приготування сиру то як мистецтво. І на смак сир виходить, як борщ у кожного різний. Від думок про сир, мене відволік чорний джип, який жваво підкотив до контори. З нього вискочив Ярослав Павлович і бадьоро поскакав туди. Мало не проґавила. Підхопилася і побігла за ним. Дідько б його вхопив.

- Ярославе Павловичу? - нагло догнала я його

- А? І ви тут. - без інтересу відказав він.

- Де ж мені ще бути, як без вас я нічого не можу розпочати робити. То ви мені можете приділити увагу?

- Та трохи зайнятий…- він різко зупинився  та покосився на мене.

- Я вас розумію, тому намагатимусь багато вашого часу не займати. У мене всього 12 запитань. - після моїх слів його перекосило.

- Давайте перенесемо, скажімо, на завтра? - спробував під’їхати він на кривій козі.

- Ви оплачуєте мій час, тому, звісно, як вважаєте за необхідне. - з милою посмішкою видавила я.

Скривився, як лимон з’їв.

- Гаразд, але не більше години.

- У залежності, як швидко ми зможемо вирішити мої запитання. - та я саме ангельське терпіння.

- Тоді за 20 хвилин заходьте в мій кабінет.