Глава 2

Вчорашній день повторювався - я на роботі, а Ярослава Павловича тут немає. А мені він потрібен просто до сліз. Без нього я не можу повноцінно почати працювати. Чортихнулася, щоправда, подумки. Видавила з себе посмішку працівникам контори. Ага, саме так тут називалася ця будівля, де були поєднанні сільська рада та великий бізнес на селі.

   Повернулася до своєї машини, дістала ноутбук, відкрила дверці машини й вирішила, що біс з вами з усіма, у мене є план, буду працювати на колінах. Переглянула план з  відкриття сироварні. Подумала й вирішила зайнятися підбором кадрів.

   Людей потрібно було знайти та відправити на стажування. Головного сировара я знайшла ще в місті. Й в принципі, він готовий переїхати жити в село, але потрібно як мінімум ще 8 працівників. І цим питанням я і зайнялася.

   Склала декілька оголошень з вимогами до кандидатів, а от далі - морок. Інтернет в селі не працював. Лаялася я смачно, винахідливо та навіть кольористо. Просто кам’яний вік якийсь.

   Під’єднала свій модем. Зв'язок, скажімо, тут теж вилами по воді писаний, не весь долітає до цієї чарівної місцевості. Знайти районні сайти виявилося надскладною задачею. Їх просто не було. Був один, районної адміністрації. Зайшла, поцікавилася про що пишуть.

   Край цей виявився «сучасним селищем, коріння якого веде в сиву давнину». І його вік не тільки ті відомі півтисячі, але і знаходять давніші знахідки минулого. Води багато, а фактів мало.  Засмутилася. Ні, правда і це в той час, коли інтернет заполонив усе довкола, і ти просто відчуваєш себе без нього як без рук. Сюди прогрес не додибав. Сумненько. Посиділа-подумала, а як люди шукали роботу, коли інтернету не було? Намалювалася картинка, що через засоби масової інформації. Отже, дорога мені на місцеву пошту. Її я дорогою бачила. А в районі навіть бачила «Нову Пошту», цих я знала, відчула себе прямо не такою відірваною від світу.

   Кілька метрів, і я біля маленької будівлі пошти, збудованої з білої цегли під шифером. Весняні квіти, що рясно вкривали доріжку, додавали місцю краси та ніжності. Проте, загальний вигляд трохи псували занедбана хата і недоглянутий парк на горизонті.

Всередині пошта виявилася ще меншою, ніж здавалося зовні. Коли я зайшла, там були поштарка та повненька жінка. Обидві з неприхованим інтересом подивилися на мене.

—  Доброго дня! —  привіталася я.

—  І вам доброго дня! — відповіла поштарка.

—  Здрастуйте! —  привіталася пані в тілі.

—  А підкажіть мені, я б хотіла подати оголошення стосовно роботи, як це мені можна зробити?  

Жінки переглянулися й запанувала тиша.

 —  Так ви мені зможете допомогти? —  вирішила я перервати цю дивну тишу.

—   А? Ну… —  видавила з себе поштарка.

—   Так може є якась районна газета, у яку я можу подати оголошення?

—   А, так є, — видихнула з полегшення поштарка. — У нас є районна газета, що називається «Нове життя».

—Яка багатообіцяюча назва, — посміхнулася я. — І, як туди можна подати оголошення?

— Зараз я пошукаю. Десь у мене ще була їхня газета.

І жінка занурилася у величезну сумку. Й почався безкоштовний атракціон, під назвою знайди газету. Поштарка перерила все, потім ще раз все перегорнула. Я почала нудьгувати. А повненька жінка почала розпитувати, хто я і яке оголошення хочу розмістити. Згадавши про місцеві плітки, я охоче розповіла їй все, кого і де шукаю. Обидві жінки, забувши про роботу, уважно слухали. Тепер я знаю, що таке хвилина слави. Газети так і не знайшли, але мені пообіцяли її завтра замовити та залишити. На цьому я попрощалася й повернулася на пост спостереження під контору. Навіть сходила й позаглядала чи не з’явився часом Ярослав Павлович. Таки не склалося. Він десь загубився на просторах батьківщини.

      Знову сіла в машину. Відкрила ноутбук і углибилася в читання «У чому секрет справжнього сиру?». А сир виявляється так цікаво готувати. Все начебто й просто. Є молоко, є спеціальні ферменти та закваски й технологія приготування. Та насправді кажуть, що приготування сиру - це як мистецтво. І на смак сир виходить, як борщ, у кожного різний.

   Й чорний джип, який жваво підкотив до контори відірвав мене від захопливого чтива. З нього вискочив Ярослав Павлович та бадьоро поскакав у приміщення. Мало не проґавила. Підхопилася й побігла за ним. Дідько б його вхопив!

—   Ярославе Павловичу? —  догнала я його

—   А? І ви тут, —  без інтересу відказав він.

—  Де ж мені ще бути, як без вас я нічого не можу розпочати робити. То ви мені можете приділити увагу?

—   Та трохи зайнятий… —  він різко зупинився  та покосився на мене.

—  Я вас розумію, тому намагатимусь багато вашого часу не займати. У мене всього 12 запитань, —   після моїх слів його перекосило.

—  А може перенесемо на завтра? —  спробував відкосити він.

— Ви оплачуєте мій час, тому, звісно, як вважаєте за необхідне, —  з чарівною посмішкою видавила я.

Скривився, як лимон з’їв.

—  Гаразд, але не більше години.

— У залежності, як швидко ми зможемо вирішити мої запитання, —  та я втілення ангельське терпіння.