- Вибачте? - я наздогнала жінку в робочому халаті з відром в руках. - Ви не підкажете, як знайти Максименко Ярослава Павловича?
- Так, он у тому будинку він.
І вона рукою показала в якому саме будинку.
- Дякую! - мило посміхнулася я.
Ну що ж, сподіваюсь він там, бо я вже була в офісі, у бригаді й починаю думати, що він просто невловимий. Я рішуче направилася до будинку. Пахло там відповідно кислим силосом, коровами і неперевершеним ароматом гною. Поморщилася та рішуче зайшла в будинок. На вході був передбанник, і я тільки була зі світла, тому тільки на коридорі побачила трьох чоловіків і почула веселий сміх, як тут же наступила на слизьку дошку, що стояла на риштаку, і просто феєрично влетіла на коридор, боляче гепнувшись на цементну підлогу. Довкола запанувала тиша. Я з горем навпіл піднялася. І шалений сміх просто оглушив мене. А я зрозуміла, що я в якомусь білому непотребі, стряхнула цю сипучу субстанцію. Долоні були збиті, колінки, судячи з болю теж, але під довгою спідницею їх не було видно. Судомно зітхнула, намагаючись опанувати себе, і все ж підняла очі на чоловіків.
Ярослава Павловича я звісно бачила до того, але зараз з трудом його впізнала в джинсах і футболці. А він в усі очі розглядав мене, поряд з ним невисокий лисуватий брюнет з пронизливими карими очима, ще один чоловік був кремезним і товстезним, і всі вони, з палітрою відчуттів від здивування до веселощів, розглядали мене. Було страшенно незручно, опинитися в такій ситуації. Зусиллям волі подавила всі зайві відчуття, як то сором, незручність і бажання провалитися крізь землю.
- Ви цілі? - першим запитав мене товстун.
- А? Так, просто фантастичне приземлення. Які у вас тут віроломні дошки.
- А ви кого шукаєте? - поцікавився товстун.
- Уже знайшла. Доброго дня, Ярославе Павловичу. - звернулася я до чоловіка.
Максименко трохи скривився.
- Мельничук, Мельниченко…Мельник Емілія. - радісно посміхнувся він.
- Так, і я вже замучилася вас шукати. Ви прямо щось середнє між невловимими месниками і чорним плащем.
Без потрібного пієтету видала я начальству і тут же прикусила свого язика. Начальство здивовано підняло брови, а інших два чоловіки залились невтримним сміхом.
- За що ж мені це… - простогнав Максименко.
- Я ж вас заздалегідь попередила, що саме сьогодні о 10 ранку я приїду…
- А! Так! Щось таке було. - байдуже потер він лоба. - Ну, можете приступати. - закотив він очі.
Ні, я таки мало не розплакалася, нерви ні до біса.
- Для початку ми домовлялися, що ви знайдете мені житло, далі покажете власне, що є і до чого мені приступати.
- І таке щось було. - трагічним голосом додав він, обвів поглядом корівник і мене. - От, Трохим тобі і покаже все. - тут же, наткнувшись на нього поглядом, радісно вишкірився він.
Зате сам Трохим, товстун і я, запитливими очима, подивилися на нього.
- Так. Я забув про її приїзд. І що? - розвів він руками. - Просто вбийте мене.
Погляд Трохима і Ярослава Павловича схрестилися, після того Трохим прошипів Ярославу, що можна його на хвилинку, і вони відійшли в сторону. Між ними відбувалася жвава суперечка, слів чути не було, але міміка була виразною. Ну, зовнішність у Ярослава Павловича була яскрава, довге волосся весь час лізло йому в очі, і він час-від-часу рукою прибирав його з очей, виразні темні брови, карі очі, прямий ніс, губи цікавої форми, нижня трохи більша за верхню і такі милі кривенькі зуби. Його рухи були неквапливі, неначе з лінню, він плавно перетікає з одного положення в інше. Навіть його темно-помаранчева футболка та джинси на його худорлявому тілу виглядали природно і стильно, хоча на вулиці було більш ніж свіжо. Я відвела від нього погляд і оглянула будинок. Корівки виглядали ситими і доглянутими, корівник був великим і просторим, під стелею були величезні вентилятори і рядок з скла, що додавало світла в будинку. Замість ясел була металева конструкція, через яку з підлоги корови, просунувши голову, збирали їжу. Я так загледілася, що пропустила повернення чоловіків.
- Еміліє, - відкашлявся Трохим, - давайте я покажу вам житло. - з кислим виразом обличчя сказав він.
- А що з приводу робочого місця? - повернулася я із питанням до Ярослава Павловича.
- Завтра вам виділять робоче місце. - без ентузіазму відказав він.
- Дякую. Тоді до побачення.
Я повернулася до Трохима, і ми пішли з будинку.
- Трохиме, я на машині.
- Добре. Де поставили?
- Біля в’їзду на ферму.
- О, то ви з досвідом. - посміхнувся він.
- Ага, один раз була на фермі, бачила, як фраєри на BMW заїхали на ферму, під’їхали до корови і вирішили її налякати, звучно посигналили. Так та корівка їм на капот й сіла, і фари повилазили. - переповіла я історію.
Трохим зично засміявся, я навіть повернулася до нього, а у нього з очей потекли сльози. Від його сміху, мені якось стало легше, день уже навіть не видавався таким жахливим, і я посміхнулася йому у відповідь.