Глава 1

- Вибачте? - я наздогнала жінку в робочому халаті з відром в руках. - Ви не підкажете, як знайти Максименко Ярослава Павловича?

- Так, он у тому будинку він.

І вона рукою показала в якому саме будинку.

- Дякую! - мило посміхнулася я.

             Ну що ж, сподіваюсь він там, бо я вже була в офісі, у бригаді й починаю думати, що він просто невловимий. Я рішуче направилася до будинку. Пахло там відповідно кислим силосом, коровами і неперевершеним ароматом гною. Поморщилася та рішуче зайшла в будинок. На вході був передбанник, і я тільки була зі світла, тому тільки на коридорі побачила трьох чоловіків і почула веселий сміх, як тут же наступила на слизьку дошку, що стояла на риштаку, і просто феєрично влетіла на коридор, боляче гепнувшись на цементну підлогу. Довкола запанувала тиша. Я з горем навпіл піднялася. І шалений сміх просто оглушив мене. А я зрозуміла, що я в якомусь білому непотребі, стряхнула цю сипучу субстанцію. Долоні були збиті, колінки, судячи з болю теж, але під довгою спідницею їх не було видно. Судомно зітхнула, намагаючись опанувати себе, і все ж підняла очі на чоловіків.

    Ярослава Павловича я звісно бачила до того, але зараз з трудом його впізнала в джинсах і футболці. А він  в усі очі розглядав мене,  поряд з ним невисокий лисуватий брюнет з пронизливими карими очима, ще один чоловік був кремезним і товстезним, і всі вони, з палітрою відчуттів від здивування до  веселощів, розглядали мене. Було страшенно незручно, опинитися в такій ситуації. Зусиллям волі подавила всі зайві відчуття, як то сором, незручність і бажання провалитися крізь землю.

- Ви цілі? - першим запитав мене товстун.

- А? Так, просто фантастичне приземлення. Які у вас тут віроломні дошки.

- А ви кого шукаєте? - поцікавився товстун.

- Уже знайшла. Доброго дня, Ярославе Павловичу. - звернулася я до чоловіка.

Максименко трохи скривився.

-  Мельничук, Мельниченко…Мельник Емілія. - радісно посміхнувся він.

- Так, і я вже замучилася вас шукати. Ви прямо щось середнє між невловимими месниками і чорним плащем.

Без потрібного пієтету видала я начальству і тут же прикусила свого язика. Начальство здивовано підняло брови, а інших два чоловіки залились невтримним сміхом.

- За що ж мені це… - простогнав Максименко.

- Я ж вас заздалегідь попередила, що саме сьогодні о 10 ранку я приїду…

- А! Так! Щось таке було. - байдуже потер він лоба. - Ну, можете приступати. - закотив він очі.

Ні, я таки мало не розплакалася, нерви ні до біса.

- Для початку ми домовлялися, що ви знайдете мені житло, далі покажете власне, що є і до чого мені приступати.

- І таке щось було. - трагічним голосом додав він, обвів поглядом корівник і мене. - От, Трохим тобі і покаже все. - тут же, наткнувшись на нього поглядом, радісно вишкірився він.

Зате сам Трохим, товстун і я, запитливими очима, подивилися на нього.

- Так. Я забув про її приїзд. І що? - розвів він руками. -  Просто вбийте мене.

   Погляд Трохима і Ярослава Павловича схрестилися, після того Трохим прошипів Ярославу, що можна його на хвилинку, і вони відійшли в сторону. Між ними відбувалася жвава суперечка, слів чути не було, але міміка була виразною. Ну, зовнішність у Ярослава Павловича була яскрава, довге волосся весь час лізло йому в очі, і він час-від-часу рукою прибирав його з очей,  виразні темні брови,  карі очі, прямий ніс, губи цікавої форми, нижня трохи більша за верхню і такі милі кривенькі зуби. Його рухи були неквапливі, неначе з лінню, він плавно перетікає з одного положення в інше. Навіть його темно-помаранчева футболка та джинси на його худорлявому тілу виглядали природно і стильно, хоча на вулиці було більш ніж свіжо. Я відвела від нього погляд і оглянула будинок. Корівки виглядали ситими і доглянутими, корівник був великим і просторим, під стелею були величезні вентилятори і рядок з скла, що додавало світла в будинку. Замість ясел була металева конструкція, через яку з підлоги корови, просунувши голову, збирали їжу. Я так загледілася, що пропустила повернення чоловіків.

- Еміліє, - відкашлявся Трохим, - давайте я покажу вам житло. - з кислим виразом обличчя сказав він.

- А що з приводу робочого місця? - повернулася я із питанням до Ярослава Павловича.

- Завтра вам виділять робоче місце. - без ентузіазму відказав він.

- Дякую. Тоді до побачення.

Я повернулася до Трохима, і ми пішли з будинку.

- Трохиме, я на машині.

- Добре. Де поставили?

- Біля в’їзду на ферму.

- О, то ви з досвідом. - посміхнувся він.

- Ага, один раз була на фермі, бачила, як фраєри на BMW заїхали на ферму, під’їхали до корови і вирішили її налякати, звучно посигналили. Так та корівка їм на капот й сіла, і фари повилазили. - переповіла я історію.

Трохим зично засміявся, я навіть повернулася до нього, а у нього з очей потекли сльози.  Від його сміху, мені якось стало легше, день уже навіть не видавався таким жахливим, і я посміхнулася йому у відповідь.