Глава 1

— Вибачте? — я наздогнала жінку в робочому халаті з відром в руках. — Ви не підкажете, як знайти Максименка Ярослава Павловича?

— Підкажу. Він в он тому будинку, — й вона рукою показала в якому саме будинку.

— Дякую! — приязно посміхнулася я.

    Ну що ж, сподіваюсь він там, бо я вже була в офісі, на бригаді й розпочинаю думати, що пан Ярослав просто якийсь невловимий.

  Зітхнула й впевнено попрямувала до вказаного будинку. Ніс ловив типові аромати ферми: кислий силос, запах корів і, звичайно, той ні з чим не зрівнянний аромат гною.

  Щойно я переступила поріг передбанника, ще не звикнувши до темряви після яскравого світла, як побачила трьох чоловіків й почула веселий гомін. Не встигла я оговтатися, як під ногами підступно хитнулася слизька дошка на риштуванні, і я, немов комета, влетіла в коридор, боляче приземлившись на цементну підлогу. Тиша раптово огорнула все довкола. З великими зусиллями я підвелася, але тут же мене оглушив вибух шаленого сміху. Оглянувши себе, я виявила, що вся вкрита якимось білим порошком. Струсивши цю сипучу субстанцію, я відчула біль у збитих долонях й колінах, хоча останні були приховані під довгою спідницею. Намагаючись заспокоїтися, я глибоко вдихнула і, нарешті, підняла погляд на чоловіків.

    Ярослава Павловича я, звісно, бачила до того, але зараз з трудом його впізнала в джинсах й футболці. У відповідь він з інтересом розглядав мене. Поряд нього стояли двійко чоловіків. Один невисокий лисуватий брюнет з пронизливими карими очима, а другий такий кремезним й товстий, і всі вони, з палітрою відчуттів від здивування до  веселощів, розглядали мене. Було страшенно незручно, опинитися в такій ситуації. Зусиллям волі подавила всі зайві відчуття, як то сором, незручність й бажання провалитися крізь землю.

— Ви цілі? — першим запитав мене товстун.

— А? Так, просто фантастичне приземлення. Які у вас тут віроломні дошки, — оглянулася я назад.

— А ви когось шукаєте? — поцікавився товстун.

— Уже знайшла. Доброго дня, Ярославе Павловичу, — звернулася я до чоловіка.

Максименко трохи скривився.

—  Мельничук… Мельниченко…Мельник Емілія, — радісно посміхнувся він.

— Так, і я вже замучилася вас шукати. Ви прямо щось середнє між невловимими месниками та чорним плащем.

Без потрібного пієтету видала я начальству й тут же прикусила свого язика. Начальство здивовано підняло брови, а інших два чоловіки залились нестримним сміхом.

— За що ж мені це… — простогнав Ярослав Павлович.

— Я ж вас заздалегідь попередила, що саме сьогодні о 10 ранку я приїду…

— А! Так! Щось таке було, — байдуже потер він лоба. — Ну, можете приступати, — закотив він очі.

Ні, я таки мало не розплакалася, нерви ні до біса.

— Для початку ми домовлялися, що ви знайдете мені житло, далі покажете власне, що є й до чого мені приступати.

— Й таке щось було, — трагічним голосом додав він, обвів поглядом корівник і мене.

—І?

І Ярослав Павлович трохи скривився, а потім перевів погляд на лисуватого брюнета

 — От, Трохим тобі й покаже все, — радісно вишкірився він.

Зате сам Трохим, товстун і я, запитливими очима, подивилися на нього.

— Так! Я забув про її приїзд. І що? — розвів він руками. — Просто вбийте мене.

   Трохим і Ярослав Павлович обмінялися поглядами. Трохим тихо покликав Ярослава Павловича на розмову й вони відійшли вбік. Хоча їхніх слів не було чути, їхня міміка ясно показувала, що між ними відбувається напружена дискусія.

  Ну зовнішність у Ярослава Павловича була яскрава, довге волосся весь час лізло йому в очі, і він час від часу рукою прибирав його з очей,  виразні темні брови,  карі очі, прямий ніс, губи цікавої форми, нижня трохи більша за верхню й такі милі кривенькі зуби. Його рухи були неквапливі, неначе з лінню, він плавно перетікає з одного положення в інше. Навіть його темно-помаранчева футболка та джинси на його худорлявому тілу виглядали природно та стильно, хоча на вулиці було більш ніж свіжо.

  Я відвела від нього погляд і оглянула будинок. Корівки виглядали ситими та доглянутими, а корівник  великим й просторим. Під стелею розміщувалися величезні вентилятори й рядок зі скла, що додавало світла в будинку. Замість ясел була металева конструкція, через яку з підлоги корови, просунувши голову та збирали їжу. Я так загляділася, що пропустила повернення чоловіків.

— Еміліє, — відкашлявся Трохим, —  я покажу вам житло, — з кислим виразом обличчя сказав він.

— Що з приводу робочого місця? — повернулася я із питанням до Ярослава Павловича.

— Завтра вам виділять робоче місце, — без ентузіазму відказав він.

— Дякую! Тоді до завтра!

Я повернулася до Трохима й трохи шкутильгаючи пішла слідом за чоловіком.  

— Трохиме, я на машині, — попередила я чоловіка.

— Добре. Де поставили?

— Біля в’їзду на ферму.