Останній баг симуляції

​Ілуа ненавидів ранкову каву, але ще більше він ненавидив електронні таблиці Excel. Йому було двадцять шість років. Найзвичайнісінький хлопець у сірому, злегка пом’ятому піджаку. Його посада в логістичній компанії звучала гордо — «провідний менеджер із розподілу вантажів», але насправді він був лише гвинтиком у величезній корпоративній машині. П'ять днів на тиждень, з дев'ятої до шостої, Ілуа сидів у задушливому опенспейсі на чотирнадцятому поверсі скляної висотки, дивлячись на таке ж сіре та нудне міське небо.
​Все змінилося в середу. Це був звичайний робочий полудень. Ілуа саме звіряв накладні, коли в офісі раптово згасли всі монітори.
​— Знову підстанція вилетіла? — невдоволено буркнув старший сисадмін.
​Але його слова потонули в здивованому гомоні колег, який стрімко наростав. Хтось біля самого краю вікна закричав, притиснувшись лобом до скла: «Дивіться на сонце! Що це таке?!»
​Ілуа повернув голову і завмер. Сонце, що перебувало в зеніті, немов пропустили через моторошний графічний фільтр. Небо стрімко втрачало свій звичний блакитний колір, наливаючись важким, тривожним багряним відтінком, схожим на запеклу кров. У цьому світлі все місто — машини, будинки, обличчя переляканих людей — стало здаватися чужим і зловісним.
​Але справжній шок настав уночі. Небосхил не занурився в темряву. Замість цього він забарвився в глибокий, отруйно-синій, майже неоновий колір. Повітря за вікном слабко вібрувало, а відгомін цього світіння проникав навіть крізь щільні штори. Вчені по телевізору, бліді та розгублені, лепетали щось про «небувалу геомагнітну активність» і «аномальний сонячний вітер», але всі розуміли: старий світ зламався.
​А ще через два дні, прямо під час обідньої перерви Ілуа, реальність тріснула остаточно.