Пролог

"Усе почалося з маленького дива, яке колись, здивує усі континенти цих земель" 

Декілька днів бушувала страшна хуртелиця, але люди цього краю звикли до таких погодних умов. Жителі цього містечка ховалися у своїх затишних будинках, щоб перечекати цей лютий холод. Але один молодий парубок, не злякався такої не погоди. Напившись у перший раз в житті міцної випивки, він вийшов увечері до легендарної стіни "Оберіг", як називають її Віруючі. В містечку Махен, де на даний момент перебуває наш герой, таких людей багато. Вони вірять, що цю стіну, спорудили діти Бога, які мали божественні сили та реліквії. Об'єднавши зусилля, вони спорудили цю стіну, і невидимий купол, який пропускає все, і водночас нічого. Хлопець не розумів і цурався таких людей. Ця віра робила з ними страшні речі... Але той розумів, що нічого не поробиш, адже всі добре знають, чим ближче містечко до стіни, тим більше там таких людей. 

Джек Долан, юнак який прибув з Карааки. Це країна, яка має близьких сусідів, Фегдималь, що розміщена по лівий бік, і Галоана, розміщена по правий бік. Джек не дуже то й любив свій край, звісно королівство славилося своєю силою, хоробрістю та відвагою, але він вважав, що ці слова аж ніяк не описують людей цього краю. Вона у собі містить тільки варварів, жорстоких і ненаситних людей. Йому було соромно, що в його венах тече така кров. Його брат, Корацій Долан, передав першу вістку, щоб той зустрів його у місті Лефан. Це місто знаходиться у королівстві Галоана, якраз біля самого порту, який був по той бік королівства Карааки. Не встиг Джек зібратися і вирушати в дорогу, як він отримав другу вістку від брата. Вирушати у зовсім інший бік, у місто Махен, королівство Фегдималь. Не розумів Джек, що це за такі зміни, і що взагалі за дивне звернення брата до нього? Адже вони з братом не бачилися уже два роки. Від цікавості, Джек не сумніваючись вирушив у місто Махен. Коли прибув туди, він натрапив якраз на сезон сурової зими. Усі добре знали, що тільки у королівстві Фегдималь, у зимову пору, на півночі, страшна непогода. Не розуміючи чому брат послав його у таке місце, та ще й в такий сезон, Джек уявляв, як в першу чергу скаже все, що думає про цю зустріч. Пробувши там уже пару днів, Джек не знав що робити, скільки йому ще чекати. Дійшовши до стіни стежкою, яку протоптали Віруючі, та приклавши до неї руку, Джек засміявся, подумавши який же він був наївним дурнем. Він був готовий забрати свої речі, і відправитися назад додому, але що він тоді скаже батькам? Може його брат вирішив так його провчити за їхні різні погляди на життя? Діло в тому, що Корацій не поділяв думок Джека. Той вважав, що вони навпаки, повинні бути вдячні за цю кров Караакійців. Деколи Джек думав, що Корацій це вилитий образ сучасної Карааки. Хлопець не розумів, чому у нього, не такі думки. Чому немає жаги до битв, як у брата, і як у всіх людей цього материка? Можливо він вдався у свою матір, яка родом із Сопокої, не тільки очима, а й поглядом на світ. Батько Джека та Корація, хоч і був чистої крові караакієцем, але любив Джека таким, яким він є, приймав його характер, і говорив, щоб той не цурався свого світосприйняття. Джек любив свого батька, це був єдиний караакієць, якого Джек поважав, і вважав, що слова, "сильний, хоробрий та відважний", це дійсно про його батька. Можливо колись Караака містила в собі саме таких людей, таких, як його батько. 

Якщо в караакійця, син не має якостей, які повинен мати кожен чоловік цього королівства, він був соромом сім'ї, і батько гнав його з дому. На щастя для Джека, це не був закон цієї країни, це було лише дурне правило самих жителів. Взнавши що у славетно Борда Долана, такий син, всі почали цькувати Джека, і казали щоб Борд гнав молодшого сина подалі, але Борд ніколи не поділяв таких думок, і став за сином горою, ніхто не смів і слова лихого сказати до Джека. 

- Цькуєш мого сина, цькуєш і мене, пихатий ти дурню! - Злісно говорив славетний Борд кожному чоловіку, який тільки посмів хоч одне лихе слово сказати його сину. 

Тому Джек вирішив, хоч він і не приймає кров караакійця, але він прийме кров славетного Борда Долана, мудрого чоловіка і люблячого батька.  

Так, Джек не був як усі караакійці. Юнак не поділяв забав хлопців його віку. Битися до крові, та до упаду. Всі добре знали цю гру, яка була зовсім не грою для Джека. Якщо тобі кидає хтось виклик, прийми його. Це правило, яке ніхто не мав право порушувати. Звісно всі діти кидали виклик Джеку, адже той був лише слабка мішень. Його жорстоко лупцювали. Не раз він приходив додому у весь крові, або його приносили місцеві лікарі, і хлопець міг по пару днів не прокидатися. Батько, та матір Джека, подумували покинути цю країну заради блага одного із синів. Джек розумів, він ж син самого Борда Долана, він не хотів ганьбити ім'я свого батька, та ще й переїзд буде для сім'ї дуже тяжким. Він вирішив, що треба все ж таки навчитися відстоювати свою думку, та ще й не бути тягарем для сім'ї. Через короткий час та тяжкі тренування, він став сильніший навіть за свого брата, який не одноразово кидав Джеку виклик. По зовнішності Джека так і не скажеш що він боєць, адже хлопець з першого погляду виділявся якраз тим, що його тіло не було таким масивним, як це є з кожним караакійцем. 

Так йшли роки, Джека почали поважати так само, як і його батька. Навіть допомагаючи мачусі у пекарні, а це для хлопців у цій країні не є гідною роботою, він не втрачав поваги у жителів. Настав той час, коли юнаки віку Корація, вступали у війська. І звісно ж той покинув свій дім в цей самий же день, коли в нього було день народження. Розійшлися вони з братом на поганій ноті, і відтоді Джек ні разу не бачив брата. Покинувши мачуху і батька, юнак що духу пішов туди, куди йому сказав брат. Йому, не батькові чи мачусі, лист прийшов саме Джеку. 

Стоявши довгий час біля стіни, Джек думав уже вертатися до таверни, але раптом він побачив дивну постать, яка була теж біля стіни, але так далеко від протоптаної стежки. Щось підказало йому, що він має підійти. Він хутко почав пробиратися крізь високий шар снігу, який був йому вище колін, до цієї особи. Той побачив зморену дівчину, яка стояла ледве на ногах і тримала щось у руках. Вона простягнула їх до нього, і віддала йому це. Хлопець не встиг розглянути її лице, як розгублено поглянув на свої руки, в яких він уже тримав те, що йому передали.