Частина тринадцята: Де ж те затишшя після довгої та шаленої бурі?

Хмари згурдилися, утворивши всеосяжну темінь. Лиш яскраво-смарагдові блискавки магії висвітлювали її. Вони виривалися з обіймів пітьми й пронизували собою її, сягаючи самої землі й знищуючи все на своєму шляху.. Вітер несамовито проносився поміж породженнями, наче збирав їхню темінь і ніс її до тріщин. А з них вже інші породження несли всю ту злість, лють до нашого світу.

Рани Елізз іскрилися, як ніколи, а ріки крові й не думали зупинятися. Як же їй було боляче.. Вона впала на коліна й застогнала від болю.. Зі всіх сторін доносився марш смерті. Вона вже напам'ять завчила його такт.. Було чути крики породжень. Їх навіть звіриними не назвеш, бо вони занадто ниці й бездушні, як на тварин. Вони просто виконували вказівки. У них не було душі…

Але поміж тими шумами лунав знайомий голос. Лиш мамина колискова виривала її з цього хаосу й змушувала йти далі. Лиш її рідний голос міг їй допомогти..

Вона підвелася й пішла дальше, якби важко це не було.. Рани настільки надокучали. Вона відчувала, як пітьма отруює Тінь.. І це роздирало ніжне дівоче тіло, лило її молоду й гарячу кров…

Елізз чула його сміх. Він знав, що вона йде до нього… Але їй байдуже.. Елізз ладна була зробити все, щоб урятувати Провіт від його зловісних рук..

А паладин не мав бажання з нею зустрічатися. Він відправив їй на зустріч свого найкращого підопічного — одного з його вже двох волхвів… Елізз відчула його присутність. Дівчина зібрала всі сили, які тільки мала, й приготувалася атакувати.

А цей волхв був хитрим і спритним. Він ухилявся від усіх її атак. Але й Елізз була не пальцем роблена… Вони борсалися десь годину, допоки Елізз не наважилася черпнути магію Тіні й поцілити в його гниле серце. Волх похитнувсь і впав мертвий..

Елізабет відчула полегшення. Паладин ослаб. Дівчина знала, що це допоможе інквізиції, адже тріщин стане менше.. 

У Провіті й справді нашим ставало легше. Тріщини неначе почали потрохи зникати й напір породжень зменшувався. Маги добряче допомагала. Вони відбивали пітьму й допомагали біженцям. Лиш тепер немаги помітили у тих монстрів, яких нав’язували їм Посвячені, хороших і мужніх особистостей, таких як і інші. Тепер ні ті, ні ці не сторонилися один одного, а навпаки допомагали й підтримували. Ця переміна настроїв була воїнам лише на користь.

Інквізитори продовжували боротися. Вони не втрачали надії на перемогу. У цій нелегкій битві були залучені всі:

— Жозі, ззаду! — попередила подругу Вейн, так її ззаду хотів пронизати бруднопикий.

— Спасибі Вейн, — та граційно повернулася й пронизала ворога невеличким кинджалом.

— Не знав, панночко, що ви вмієте воювати! — вихопив Варік, пропускаючи болт свого арбалета крізь трьох породжень.

— В Орлеані й не такого научишся! — відповіла та й повела біженців у сховище.

Битва була запеклою. Усі вже по вуха у крові, однак ніхто й не зважав на те, що стомився. Напір породжень слабшає — видно просвіток у небі. Це подає надію воїнам, і вони з ще більшою жагою борються за майбутнє.

— Варіку, де Елізз?! — розпачливо звернувся до гнома командира, відбиваючись від ліча.

— І гадки.. — той на мить зупинився, бо прицілився й вистрілив лічу в голову, від чого той повалився мертвий; опісля продовжив: — не маю. Казали, що вона наче ввійшла в тріщину й зникла.

— Як у тріщину?! — Раєн припинив бій і підійшов до гнома якомога ближче. 

Його серце почало шалено битися, а очі, сповнені страху за кохану, відчайдушно шукали у Варіка іншу відповідь. Однак гном лише знизав плечима й підстрелив ще одного бруднопикого. 

— Сама? — він готовий був крізь землю провалитися. — О Боже, вбережи її.

— Не переживай, командиру, вона в нас живуча, — намагався підбадьорити його гном, поки Раєн фехтував з ще одним бруднопиким. 

Яснішає. Здається, тріщин стає дедалі менше. Це навіює лицарям усмішку. Невже перемога близько?

— Командиру, яка в нас ситуація? — до них пробралися Гельбер з Конрадом.

— Я помічаю значні успіхи, голово, — вихопив Раєн, навіть не дивлячись на них. Його думки було зовсім про інше.

— Невже ми перемагаємо? — вихопив з надією Варік, заряджаючи арбалет.

— Не знаю, — монотонно відказав командир. 

Йому на серці було не спокійно. Він перебирав у голові тисячі думок. Очі безупинно шукали лише її. Бесіда між головою, Конрадом і Варіком продовжувалась, однак йому не було до неї діла. Раптом він не витримав і направився до місця, де її востаннє бачили.

— Командиру, ти куди? — турботливо поцікавився гном.

— Іду своїх перевірю! — відказав той і байдуже пішов далі.

А Варік лише очима його провів. Переживав гном і за Елізз, і за Раєна. Усе ж таки здружилися вони. Однак зараз на це не було часу. Хоч породження потрохи зменшували напір, битва продовжувалася...

Елізз же продовжувала цю битву, але у Тіні. Залишився ще один волх.. І його смерть стане кінцем цього вторгнення між світами.. Однак Паладин не спішився відправляти їй свого останнього волхва. Він розлютився не на жарт. Тепер той сам пішов на зустріч Елізабет.

Земля затряслася.. Хмари наче більше збилися докупи, а блискавки, як несамовиті, жалили землю… З’явився він..

Це був монстр. З його спини стирчали шаралли, які переливалися й мерехтіли смарагдовим. Його лице було блідим, потрісканим, очі — темні-темні й з них виринала пітьма, не видно зіниць. На правій частині обличчя сліди від величезних кігтів. Його одежею був чорний поношений фрак поверх сорочки, яка вже пожовкла від часу, й чорних зношених штанів. Він був огидним зараз..

— Здрастуй, Елізабет, — привітався той монотонним спокійним голосом.

— Давай без твоїх словечок. Я прийшла сюди, щоб покінчити з цим! — не стримуючи свій гнів, відповіла та. 

— Уся у свою матір, — з досадою вихопив той і показово опустив очі, неначе йому й справді було жаль. — Не могла погодитися, як і ти, на мою пропозицію..

— Пропозицію захопити все живе? Ти збожеволів, Ельзасе! — вона кричала. Емоції переповнювали її. Елізз відчувала, що ще трохи й вона втратить контроль над своєю магією.