Частина десята: Що штовхає людину на злочин

Небо затягнулося темними хмарами. Почався сильний нестримний дощ. Це плакала нещасна природа, що її нищить людська гординя, заздрість, зло.. Як же їй, бідній, важко. Не дадуть спокійно й спочити.

Чути тужливий крик ворони. Вона неначе посланець темної журливої землі, яка знемагає від болю. Не чути звуку мирської праці тварин. Усі вони поховалися по закуткам, щоб їх не знайшли лихі людські руки.

Чому німф і лісовиків вважають вигадкою? Та тому що вони так майстерно ховаються, що жодна погана душа не знайде їх. Але вони існують. Повірте, також, як і ми, живуть поряд. Однак вони ба дійсно живуть, на відміну від нас. Їм знайомі такі речі, як щирість, добро, чесність, щедрість. Вони хоч і не люди, а ба людяніші, ніж кожен з нас. Коли ми стали такими різними…

А дощ усе не переставав. Лише щоразу дужче періщив. Адже у ньому відбивався увесь біль, туга.. Це були сльози. Гіркі й прикрі сльози...

Її лихоманило. Вона говорила не зрозумілими нікому словами:

— За ке кі іт коробиш? За ке? Кій кі млі? 

Її тіло хиталося на руках у командира. Вона здавалася такою крихітною й безталанною. Бідна, така бліда, як смерть. Хоча їй дуже вже близько до неї.. Її тіло все вкрило ранами, з яких ринула свіжа, ще гаряча кров. А серце так важко й відчайдушно билося. Неначе востаннє.. Її повіки не розплющувалися. А брови час від часу насуплювалися, показуючи сильний безперестанний біль. Руки впилися в міцне тіло командира. Вона благала про допомогу тихими й невиразними стогонами. Як же їй хотілося спокою, проте, бач, доля його ще дівчині не бажає...

Раєн ніс дівчину всередину. Їй настільки було погано, що, здавалося, душа от-от покине нещасне тіло. Варік відчайдушно шукав цілителів, але ніхто не міг їй допомогти. Ніхто не знав, що з нею твориться. 

Прийшов місцевий маг, той що допоміг їй, коли її принесли з руїн суду. Він зрозумів, що тіло дівчини знемагало від того, що та використала весь запас своїх чар. І ще вона намагалася оволодіти новою магією, яка є занадто складною для її стану та яку та використала у великій кількості. Усе це неймовірно виснажило й без того слабу Елізз. Їй ставало дедалі важче боротися за власне життя.

Маг лікував її чарівним пилом магіксу й різними зіллями, які допомагали їй у регенерації. Вони протягом тижня боролися за життя дівчини, бо стан здоров'я був вкрай жахливий, але все ж перемогли...

Вона розплющила очі. Біля її ліжка сидів Варік, який задрімав. Елізабет намагалася тихо підвестися й випити води. Їй несамовито сушило в горлі.

— Елізз! — гном прокинувся і радісно вихопив. — Нарешті ти очуняла!

На його обличчі була щира й лагідна усмішка. Він відразу ж підвівся, бо від радості не міг всістися. Його карі очі ніжно спостерігали за дівчиною, яка нарешті знайшла сили прокинутися. Вона ж і досі ще згадувала недавні події.

— Як бачиш, — та говорила напівголоса, їй ще було слабо. Вона трималася за голову, яка гуділа від утоми й голоду.

— Я дам води, — гном подав їй стакан води й допоміг випити, піднісши до її блідо-рожевих губ.

— Дякую.. — та, потираючи голову, помалу сперлася об стінку. — Скільки я пролежала?

— Уже другий тиждень пішов. Чесно кажучи, ми вже й не надіялися на краще. 

— Зашвидко ви мене поховали. Я живуча зараза, — та кисло всміхнулася: слабість у голові й ниючі рани не давали розслабитися.

— А то ж.. Я, Раєн і Назар чергували над тобою, поки ти не встанеш. Командир, бідний, і очі не стулив, поки не сказали, що тобі легше. Я насилу його відправив спати.

— А породження? Вони.. — їй досі віднімало мову. Важко сконцентруватися. Навіть погляд прикувати до одного предмета не можна було.

— Відступили. Перед тим, як ти появилася напівжива біля резиденції. Що б ти не зробила, але це помогло нам.

— Рада це чути.

— Ще б нє! — фиркнув Варік, закладаючи ногу на ногу. — Майже життя віддала за це.

— Дякую за турботу, Варіку.

— Прошу.. Знаєш, інквізиція не вірила тобі довго після того, як ти зруйнувала частину резиденції. Однак, коли вони побачили, як твоє бездиханне тіло ніс Раєн, після чого закрився портал, їхня думка змінилася.. Але що ж трапилося того ранку?

Він зазирнув у її зіниці. Вона ж бо довго мовчала. Неначе намагалася все згадати. Її брови час від час насуплювалися, показуючи, що в голівці свавільно бурлять думки. Зелені очі нарешті опустилися й зупинили погляд на якісь одній точці. Вони вже не мерехтіли, однак від променів сонця, що пробиралися крізь замурзане вікно в темну кімнату, блистіли й переливалися різними відтінками. Її волосся було сплетено в якусь просту косу, з якої свавільно повтікали неслухняні волосинки. Вбрана була в білу довгу сорочку й накрита теплим покривалом до грудей. У багатьох місцях перев'язана. Найбільше впадав у вічі бинт на долоні, який простягся майже до ліктя. Нижче грудей, хоч і прикривала сорочка, була ледь помітна дрібна хрестоподібна рана. Там, звідки ринула її магія...

— Я марила, Варіку, — нарешті видала та. — Як і тоді, коли ти мене знайшов мокру й налякану далеко від резиденції.. — вона говорила, роблячи між реченнями добрячі паузи. Елізз усе ще згадувала. — Мені здалося, що я була в Тіні.. Мене обманом заставили виявити свою магію, яка й привела Паладина зі своїм кодлом. Я чесно не хотіла цього..

— Я вірю тобі, — перебив її Варік, взявши дівчину за руку й глянувши щиро у вічі. — І вони, здається, також. Але всі до смерті налякані.

— Я їх розумію, — вона також глянула йому у вічі. — Але я не можу нічого з собою подіяти.

— Де ж ти була тоді?

— У Тіні… — вона на мить замовчала й задумалася, неначе вагаючись. Однак потім категорично видала: — І, будь ласка, не допитуйся, що я там робила. Я й сама із задоволенням це забула б…

Вона забрала свою руку з-під його й глянула у вікно. Її очі щось таки там виглядали. Варік же випростався й, зітхнувши, спокійним тоном відповів:

— Як скажеш…