Частина дев'ята: Там, де навіть думка людська не долетить

Прокинулася Елізз на твердій холодній темній землі. А відчуття магії переповнювало її. Вона відчувала, як та бурлить у венах, проте вже не роздирає дівчину… 

Елізз широко розплющила очі й підвелася. Вона сиділа на шаркану, яким була вкрита велика частина земель Тіні. Він вібрував й мерехтів, коли Елізз проводила рукою по ньому. Це символ Тіні. Він виглядав як темний камінь, створений з мільйонів дрібних кристалів, які переливалися, блистіли й містили магію. Її б відчув і навіть маг-початківець..

Елізабет подивися навкруги.. Вона знаходилась у Тіні. По темно-смарагдовому небі розмістилися численні яскраво-зелені смужки. Це була межа між світами. Небо слугувало кордоном Тіні.. Навколо було пусто. Лиш холодний вітер дув і навіював тугу.. 

Дівчина встала на ноги й почала думати, куди піти. Навколо був лиш степ. Це неосяжні поля, на яких розмістилася різна рослинність зовсім не схожа на нашу. Тут росла Просвіт — один з символів Тіні. Це мала біла квітка з п’ятьма пелюстками, яка дещо нагадувала лілію. Вона мала ніжний солодкий запах, що був схожий трохи до ванілі. Тут також росли п’янкі пустинні любистки, темно-бірюзові незабудки, дрібні ґудзончики, суцвіття яких нагадувало маленькі ґудзики, парілови — червоні дзвіночкоподібні великі квіти. Крім них, ще росли різні дрібні чагарники й мохи.

Вона сиділа неподалік лісу. Це був темний дрімучий і загадковий ліс. Він її манив до себе. І вона увійшла до нього.. Тут росли могутні дуби, високі мовчазні келихниці, які нагадували келих, бо росли гілками тільки вгору, створюючи верхівку тієї посудини, й розпустили коріння в формі конуса. Були тут і ельфійські хмарочоси, які мали безліч круглих листочків, і прихильниці, які своїм гіллям зажди хилилися до інших дерев і бува, запліталися нерозривними косами на них. Тут ріс ще один символ Тіні — квітка Темінь. Це була темно-голуба квітка, яка нагадувала за будовою троянду, а запах був настільки сильним, що його не можливо було забути.

Елізабет зайшла в гущавину лісу. Вона відчула чиюсь присутність. Хтось споглядав за нею. 

— Виходіть, — безтурботно скерувала Елізз. — Не бійтеся.

— Ми не боїмося. 

З темряви вийшли три дівчини. Це були лісні німфи. Їхній одяг — це атласні плаття, устелені численними квітами і ягідками. Босі з намистами, зроблених з сухоцвітів. Навіть у їхнє волосся вплелися квіти. Виглядали, як прості дівчата, однак мали неабияку вроду. Їхні очі мерехтіли яскравими кольорами..

— Хто ти? — запитала одна й зацікавлена прикусила нижню губу.

— Я Елізз, — монотонно відповіла Елізабет.

— Елізз? Це Елізабет? Та, що..

— Та, — перебила другу німфу Елізз. — А вас як звати?

— Ми лісні німфи, — похвалилася третя. 

— Це я знаю. А імена у вас які?

— Я Ліз, — сказала рудоволоса зухвала німфа з яскраво-оранжевими очима.

— А я Мев, — представилася найбільш допитлива й чорноволоса німфа з синіми очима.

— Я ж Арі, — завершила знайомство біловолоса й зеленоока німфа, яка надзвичайно любила красу будь-чого.

— Ясно.. Мені потрібна ваша поміч. Я хочу потрапити до Інфініума.

— Інфініума? Ми можемо показати дорогу! — захоплена вихопила Мев.

— Це не так вже й далеко, — продовжила Ліз. — Але там безліч породжень бродить.

— Ох! Вони такі негарні й брудні, — сказала Арі.

— Але ви їх подолаєте? Ви ж для цього прийшли? — залепетала Мев.

— Не знаю.. — знизала плечима Елізз, розглядаючи все довкола. Схоже їй було байдуже до них. — Мені треба потрапити до Інфініума й пошвидше. Допоможете?

— Поможемо, — вихопили всі троє й повели Елізабет.

Дівчина весь час озиралася, наче когось чекала. Вона знала цей ліс. Знала й Тінь. Однак усе змінилося. У повітрі витала темна магія. А у закутках бушувала пітьма. Хтось геть чисто занехав Тінь..

Німфи вивели Елізз із лісу й, побажавши удачі, залишилися. Вони боялися його покидати. Ліс був єдиним їхнім прихистком..

Елізабет не йшла до Інфініума. Їй треба було лиш дістатися його околиць. Бо Паладин точно повинен був його захистити. Так Елізз би знайшла свого ворога..

Вона прекрасно усвідомлювала, що була занадто ще слабкою й не могла використати свою магію, як слід. Але як же їй остогидла ця хвороба, яку надсилає їй пітьма. Вона ладна була зробити все, щоб хоча б глянути Паладину у вічі. І як же їй кортіло плюнути йому між них. Він їй був огидний і вона хотіла здихатися його..

І от вона стоїть біля Інфініума. Минула хвилина й породження знову оточили її. Однак вони не нападали, наче чекали чиєїсь команди.

Він з’явився майже відразу. Його супроводжували три волхви — три ланки його сили, яка й створювала тріщини на межі світів і посилала породжень. Зовнішнє вони нагадували згорблених старців у довгих плащах з капюшонами, чорними бородами, зморшкуватим старим і огидним лицем. 

— Вітаю, Елізабет! — той знову насміхається з худої, слабої й замученої магесси.

— Вітаєш? З поразкою? — та злегка підняла брови й зневажливо глянула на опонента. — Я не маю бажання продовжувати бесіду з тобою, Ельзасе.

— Не маєш? Тоді чого прийшла? Щоб просто здохнути тут? Не вірю. Ти ж не могла опуститися настільки.

— Я прийшла, щоб дати тобі й твоїй армії на горіхи.

Та приготувала вогняні сфери й пильно стежила за рухами опонента. Магію Тіні вона не могла використовувати, бо це б просто її вбило. Елізабет витратила занадто багато сил. Тепер навіть дрібне закляття пов’язане з Тінню знищило б її.

— Взяти її! — наказав Паладин і разом зі своїми волхвами спостерігав, як Елізз з великою мукою боролася з породженнями. Однак їй це ще вдавалося.

Паладин надсилав ще породжень і ще. Елізабет вже майже витратила свій запас магії, але породження й не думали кінчатися.

Їй доводилося придумувати план дій на ходу. Нападати на Паладина зараз — жалюгідно й це лиш призведе до її смерті. Продовжувати битися з породженнями — рано чи пізно Паладину надоїсть і він самотужки її уб’є. Залишалося лиш одне..