Частина четверта: Початок суперечки й міцної дружби

Небо затягнулося темними хмарами. Його знов пронизала темна магія. Тінь.. Її тепер відчути повсюди. А колись люди навіть не знали про неї. Навіть не здогадувалися, що між їхнім світом та Тінню існує межа. Але тепер вона розірвана. Тепер породження, які вже занапастили Тінь, захоплюють і цей світ. Чути їхні крики.. Чути їхній смертний марш. Видно ці риб'ячі очі. Вони вже не живуть, а існують. Лиш ходять і роблять те, що їм скажуть…

Рани на руках Елізз все більше іскрилися, проте вона лиш прикусила губу. Біль був невимовний. Десь там відкрився черговий портал. Десь там знову лунає цей смертний марш. Знову смерть..

— Командиру! — до них підійшов рядовий. — Відкрився новий портал. З нього хлинуть породження.

— Треба його закрити, — повернулася до них Елізз. — Візьми декілька своїх вояків і рушаймо.

— Рядовий, збери невеликий загін.

— Слухаюся! — він побіг.

— Я б сказав тобі залишитися, проте ніхто, крім тебе, не закриє той портал, — командир співчутливо подивився на дівчину.

— Усе добре.. Ходімо, — та сухо відповідає й знову закусила губу: біль не втихав. Їй було не до відчуттів зараз. Десь там знову відкрився портал. Десь там знову лунає марш смерті...

***

Солдати наблизилися до городка. Саме тут відкрився новий портал.. Саме тут лунає той марш смерті.. 

Хм.. Тепер його й городком не назвеш. Те, що залишилося, не подобає на місто. Якісь будівлі, зроблені з каменю, вцілили, а дерев'яне все погоріло, розвалилося. Найбільше постраждали ратуша, магазини, а міська таверна й церква наче й не бачили лиха. Усі люди розбіглися, хто куди. Усюди було пусто...

Елізабет розділилася з командиром і солдатами. Вона відчула якусь магію в іншому напрямі й пішла їй назустріч. Спустившись порожньою вуличкою, та натрапила лише на декількох породжень. Але через деякий час її оточили. Вона приготувалася атакувати. Спочатку все йшло нормально, проте рани дівчини іскрилися як несамовиті, й вона втрачала контроль. Їй ставало дедалі гірше. Один бруднопикий майже дістався її грудей своїм мечем, але вчасно крізь його голову пройшовся болт:

— Ти в порядку? — пролунав чийсь голос.

— Та.. Бувало й по гірше..

До неї підбіг гном, який тримав у руках цікавий арбалет. Це був рудоволосий і рудобородий чоловічок, у якого переломаний ніс, карі очі, грубі чорні брови й декілька сережок у вухах. Одяг його був доволі холодний, як на кінець зими…

— Пробач, що не дав цьому бруднопикому “полонити твоє серце”, проте я не зміг дочекатися, щоб спробувати мою зброю. Таки хороші мої нові болти, — з усмішкою додав той. — Ти сюди чи звідси?

— Сюди.

— Тоді нам одна дорога. Бо ці породження мені вже в печінках сидять. Не дають нормально випити й шинкарку обмухлювати! Я Варік Тетрас, якщо що.

— Елізз… — та хотіла промовити свою фамілію, проте змінила думку. — Просто Елізз... Ну що ж.. Не заставляймо породжень чекати?

— Угу.

І вони направилися в центр того хаосу, нагостривши вуха... Чим ближче, тим більше породжень. І більше, і більше.. Проте й вони не пальцем роблені. Варік, виявляється, першокласний стрілець. Та й Елізз управляється з магією не гірше. Але, чим ближче дівчина підходить до порталу, тим швидше починає втрачати контроль над своєю силою — й вона свавільно вивільнюється з її численних ран. І це супроводжується неймовірним болем.

— Ти в порядку, дівко?

— Так.. — ледве не стогнучи, відповіла та, бо вони були вже зовсім близько до порталу.

— Щось мені не подобається твій вигляд.

— Варіку, зараз не час мене розглядати! — та розізлилася: вона поволі втрачала контроль над своєю магією й емоціями.

Вони наблизилися до того порталу. Він являв собою смарагдову тріщину (таку як і на будь-якій склянці), з якої виринала Тінь, її магія, її сутність… Породження хлинули табунами, неначе розлючені звірі.. Проте ба ні. Не звірі. Бо останні мають якусь таки клепку, а ці.. Їхні душі такі ниці.. У них серце вже не б’ється.. Їх веде темна магія.. Магія пітьми..

— Варік!.. Варік! — Елізабет впала на коліна. Її всю трусило. Вона вже не могла стримувати болю.

— Що з тобою?

— Благаю.. піднеси мене до порталу..

— Він тебе уб’є.

— Ні.. Піднеси.. благаю..

Він взяв її попід руки та допоміг дійти до порталу. Вона підвела очі на Теміхіть і відчула, що цей портал живиться якоюсь магією звідси. Елізз провела очима на посох, що був у руках одного з воєвод пітьми. Це жрець. Елізабет закусила губу й силоміць підвелася. Дівчина почала пробиватися до жерця.

Тим часом недалеко від неї пробивався загін інквізиції. Вони давили породжень, а ті — їх. Йшла запекла боротьба між живим і вже мертвим душею.. На обличчях у лицарів був відчай, страх, але їх вела любов до цього краю. До цього хворого, темного краю...

Усі вони такі молоді, такі боязкі.. Скільки їх вже загублено, а ворог і не думає здаватися..

А Конрад пробивався до Елізабет. Його очі шукали її. Вони бачили лиш відступницю, якій не слід довіряти. Його розум не давав йому спокою. Він як завжди хотів усе контролювати. Конрад завжди намагався усе контролювати. Проте це йому ніколи не буде під силу…

Елізз наблизилася до жерця й, відпустивши трохи магії вогню, напала на нього. Він відповів тим же. Той мав контроль над своєю магію, а дівчина — ні. Але вона намагалася. Через силу Елізабет стримувала біль і магію. Однак потім вона все ж не витримала та її магія вся виплеснулася, чим і пошкодила не тільки породжень, а й загін інквізиції. На щастя, він не сильно постраждав, однак жрець повалився й портал утратив своє джерело. 

Конраду цього було мало. Він хотів закрити портал, попри її волю. А дівчина після сплеску своєї магії впала на коліна й не спроможна була нічого робити. Вона так втомилася, а біль не припинявся.

— Закрий його! Зараз же закрий! — скомандував Конрад, однак Елізз не корилася. Вона вже не контролювала свою магію й не могла саме зараз його зачинити. Конрада це дуже розгнівило — і він вхопив Елізабет за руку й направив на портал. Магія іскрилася в її ранах. І раптом виринула з її руки й направилася до порталу, проте не щоб закрити, а навпаки — щоб підживити.