Частина третя: Новий очільник інквізиції

Туман.. Тінь.. Елізз відчуває запах диму. Він зринає здалека.. Вона кудись іде. Чогось шукає.. Породження. Вони не бачать її. Їм байдуже... Вона дивиться вверх. Небо розмежоване, темне зі смарагдовими блискавками, які прорізують його й шматують на куски. Дівчина дивиться вперед. Перед нею з’являється її дім, який увесь кишить породженнями. Вона чує крики — й сльози котяться по її щоках. Вона падає на коліна й плаче. Елізз нічого не може зробити, крім того, як дивитися на її дім, який вже наполовину зруйновано… Як же гірко на серці. Як же важко.. Страх паралізує..

Елізабет прокидається в холодному поті. На її обличчі застиг страх. Вона не розуміє, що проснулася. Дівчина все ще озирається по боках. Проте, коли зрозуміла, що це вже не сон, змирилися з цією думкою..

Пройшло три дні.. Увесь цей час Елізз провела у тій крихітній кімнатці, обдумуючи все, що сталося. Їй було лячно. Ці люди.. Люди, які ненавидять її, тепер повинні підкорятися їй — якісь магессі. Тим більше історія цієї дівчина їм невідома й тим підозріла. Її знайшли на руїнах суду з міткою на руці, що викликає не тільки підозри, а й страх. А тепер.. Тепер вона — новий главковерх інквізиції…

Магесса встала з ліжка і наблизилася до дверей. З острахом вона їх відчинила. Світло почало різати їй очі — і вона прикрила їх рукою. На ній була проста довга полотняна сорочка, а на ногах — якісь мужицькі черевики, які їй з неприязню лишила цілителька. А чорне рідке волосся дівчини — заплетене у неакуратний хвіст. Її величенькі смарагдові очі вже не мерехтіли, і магія всередині неї не бурлила по венах... Узагалі Елізз була доволі симпатична, хоча життя покидало достатньо. Худенька, бліденька.. Рум’янець зник. Проте пухленькі щоки залишилися. Миле личко: маленький акуратний носик, худенькі губки. Форма обличчя була чимось середнім між круглим і овальним. Вушка маленькі, не визирають ззаду. Фігурка ж була що треба! Та толку з такої вроди, як щастя не принесла…

Надворі магесса помітила багатьох, хто недавно стояв у її кімнаті над нею. Командир верховодив над юними воїнами, які майже вправно марширували на площі. Маг з буркотуном про щось сперечалися під старим дубом. Панночка хіхікала з ельфійкою на одному з балконів резиденції.. 

— Правда ж приємно, коли всі займаються мирними справами, а не відбиваються від породжень, — її думки перебив чиїсь уже знайомий голос.

— Не можу не погодитися, — спокійно й дещо втомлено відповіла та.

До Елізз підійшов голова. Він тримав у руках якусь карту і споглядав за усім.

— Як ви себе почуваєте? — голова помалу склав карту й сховав у кишеню.

— Добре. А ви? — вона звернула на нього свій погляд. Її очі й досі мружилися.

— Не маю, на що жалітися, — той легковажно знизав плечима й склав руки на грудях.

— Шкода. Люди весь час скаржаться то на те, то на інше, — вона знову спостерігала за усім довкола.

— Так, на жаль, це правда. Проте слід щось змінювати. Для того й сформована інквізиція.

На мить запанувала тишина. Двоє спостерігали за воїнами, які стали в ряд і уважно слухали командира. Вони такі ще молоді. Такі зелені. А їх уже відправляють на війну. Бо як не вони, то хто боронитиме цей нещасний край. Багато з них не вернеться з поля бою. Однак від цієї миті й назавжди їх пам'ятатимуть як героїв, як тих, хто віддав усе заради Батьківщини...

— Навіщо ви зробили мене керівником? — раптом вихопила Елізз.

— Бо, видно, крім вас, ніхто не знає як боротися з цим.

— Звідки ви можете знати?

— Бачу. Знаєш, з віком приходить мудрість і прозріння. Усі не довіряють магам. Проте й маги не вірять простим людям.

— Не простим. Вищим станом. Прості люди доволі легко вірять у те, у що їх примушують повірити.

— Згідний. Я хотів це змінити. Я роками їх мирив. Проте все нанівець.

— Не можна примирити стару кішку зі старим псом, які гризлися все своє життя.

— Зате можна примирити котеня і щеня.

— Скажіть, як все-таки ви вважаєте: я злодійка чи ні, — вона повернулася до голови й подивилися йому у вічі.

— Я не бачу в тобі зла. Проте знаю, що ти зачинила портал.

— Ви думаєте, я знаю, як усіх урятувати? Знати проблему і знати вирішення — це різне.

— Проте ви хоча б знаєте щось.

— Не думайте, що я все розкажу зразу ж і всім. 

— Не думаю. Я все розумію.

У його очах не було брехні. Це був не старий і не молодий чоловік. Років десь 50 йому. І ці два стани поєдналися на його зовнішності. Каштанове коротке волосся переплелося з сивими волосинками. Молодечі карі очі, над якими нависли грубі старечі брови. Сухі губи та худорляве обличчя, а під прямим носом — чорні вуса. Чоловік був не худим і не гладким. Живіт лиш трохи показувався..

— Я попробую вам допомогти, проте нічого не обіцяю, — Елізз повернулася до нього боком і знову спостерігала за воїнами.

— Розумію. Спасибі за цю спробу, — він ласкаво усміхнувся.

Двоє подивилися вдаль. У небо здіймався дим. Вдалині породження захоплювали цю грішну землю. Смерть.. Дим.. Пожари спалахнули, щоб спалити тих монстрів. Бій. Боротьба за життя… А десь за небокраєм відчинився Теміхіть, з якого хлинули нові загони породжень. Знову межу розірвано й знову йде боротьба…

Елізз дивилася на це і сльоза мимоволі покотилася по щоці. Спогади нахлинули самі собою. Крик, паніка, породження.. У горлі пересохло.. Щось наче почало душити.. Дівчина витерла сльозу й пішла до своєї кімнати..

***

Зал засідання глави інквізиції. Здавалося, це звична кімнатка, проте атмосфера.. Зайшовши сюди, відчуваєш ці стіни, які поглинули всі розмови, всі рішення, всі “за” і “проти”. А ця підлога, по якій крокувало чимало вершителів долів багатьох. Здається, наче чую їхню ходу, відчуваю їхню душу. Хтось сумнівається, а хтось упевнений, як ніколи… 

Це була невеличка кімната, у центрі якої стояв кремезний стіл, на якому вирізьблена карта Евіорсу, Орлеану, Форготтену та інших сусідніх країн. Обабіч нього простір, щоб всі члени глави інквізиції могли вміститися. А в стінах уміщено шафи, на полицях яких безліч книг, і всі здебільшого про політику, географію, історію. Були й релігійні книги. Адже інквізиція діяла так, щоб не прогнівати церкву і Бога. Проте не священники вирішували, як інквізиції діяти. Вона була автономною, проте залежала від схвалення церкви...