Частина перша: Незнайомка

Коли цей світ став таким жорстоким? Коли люди почали кидатися один на одного просто так? Чому починають війни, в яких мільйонами гинуть? Чому?..

Відколи маги почали досягати хоча б якихось висот, немаги почали заздрити й діяти підступно. А найбільш агресивно поводили себе Посвячені — люди, які повинні Богу служити, а не сіяти хаос і страх у ряди тих, кому Всевишній дав змогу чаклувати. Вони ведуть цю кампанію давно й не думають схаменутися. Їм байдуже скільки бід вже скоїли. А маги ховаються, благають, навіть борються, проте побороти не можуть. Скували їх в ланцюги правил у своїх фортецях і страшать, як можуть. Залякують, погрожують. А ті, хто зміг втекти, ходять під дамокловим мечем. Їхні діти, внуки — всі, хто успадкує їхні здібності, — приречені ховатися та тікати.. Боже, коли ж це закінчиться?!..

Таке ж твориться й в Евіорсі. У Золотій Фортеці тримають у неволі магів. Вважають за нелюдів, монстрів. Проте хіба ж усі вони вибирали свій шлях? Хіба ж кожен з них — лиходій? Тримають, мучать, страшать. Попробуй не послухайся. Вб’ють, закують у підземелля або ж зроблять Смиренним: заберуть змогу думати й відчувати. Беруть змалечку, щоб ціле життя своє втирати вам у розум. “Виховують”, привчають, що “магія — зло”. А коли тринадцять років відмучать, відправляють кудись на війну, щоб можна було здихатися. І ніхто навіть не врятує тоді…

Скільки вже років у тих стінах творилися такі діла. Стільки людей погубили.. Проте пішла чутка, що породження пітьми й туди дісталися. Напевне, відчули щось рідне..

***

Небо затягнулося чорними, як земля-мати, хмарами. Магія Тіні витала у повітрі. Породження хлинули одне за одним. Воїни боролися як могли, проте ніхто не міг зачинити портал. Скільки вже полягло, а пітьма все хлине і хлине..

..Вони йдуть.. Ні. Не йдуть, а прориваються крізь породження. Вони спішать. Щось от-от станеться.. Вони наближаються до руїн вже колишнього суду Посвячених. 

Входять.. Безліч мерців. Який же огидний тут запах. Кров, м'ясо.. Тягне на рвоту. На тіла неможливо дивитися. Вони розідрані, понівечені. Жаль і туга за душами, які в них жили. Усі мертві.. 

Безліч породжень. Кімнати переповнені ними. І вони шукають живих, щоб їх роздерти. У їхніх душах не залишилося нічого, крім жадоби смерті. Вони лиш нею й живуть..

— Усі мертві. А ті, хто доживає.. Ех.. — зітхнув командир, потерши важко чоло, яке від утоми так і просилося кудись прихилитися. — Невже кінець світу близько?

— Не засмучуйся, начальнику, — підбадьорила його темноволоса і не надто висока ельфійка. — Знайдемо вихід і з цієї ситуації.

— Командиру! Ще один загін наступає! — до них влітає захеканий солдат.

— Треба вшиватися звідси, начальнику, а то гаплик пришиють, — ельфійка поплескала по плечу командира.

— Ідемо.. — командир уже збирається йти, однак щось помічає в далині. — Стривай! Хто там?

— Де? — ельфійка дещо розгублено проводить очима по розвалинах.

Увагу командира привернуло бездиханне тіло дівчини, від якої віяло неабиякою магією. Вона важко дихала, проте була ще жива.

— Бери її та вшиваймося! — ельфійка, почувши шум, швидко виглянула з приміщення й помітила ворога. — Породження вже тут!

Командир підійшов ближче до дівчини. Вона лежала біля якихось уламків і трусилася від холоду. Її тіло було вкрите численними ранами, з яких ринула свіжа кров і.. магія. Така ж, як і від тих лиховісних порталів. Вона знемагала від болю. Це було видно по її рукам, які та безпорадно викручувала. Її лице прикривало чорне, як беззоряна ніченька, волосся, яке розсипалося по холодній кам’яній підлозі темним шовковим покривалом. Вона лежала на лівому боці, повернена до командира спиною.

Командир помалу підійшов до неї. Він перевернув її на спину й забрав волосся з лиця тої. На мить хлопець замилувався дівочою красою. Вона мала привабливі риси обличчя. Її губи були малими й акуратними. Щоки дещо пухленькими, однак шкіра така бліда. Здавалося, вона все життя хворіла. Її повіки були заплющеними й командиру не терпілося побачити колір зіниць дівчини. Вона швидко рухала ними, неначе бачила якийсь страшний сон. Над очима та мала вузенькі й акуратні брови, які насупилися, неначе відганяючи жахи. Проте лише лице було неушкоджене. Її тіло вкрили численні рани, з яких не переставала текти гаряча кров. Вона не стогнала, але її руки час від часу стискалися в кулаки. 

Командир акуратно взяв її на руки. Він відзначив для себе, що дівчина була доволі легкою й тендітною. Вона відразу ж знітилася від чужих рук, проте, напевне, просто не мала сил противитися. Командир міцно, але акуратно обхопив її своїми двома й помалу поніс. 

Ельфійка дістала лук та повела командира, на руках якого гойдалося тіло худорлявої й блідої дівчини. Вийшовши з будівлі, ті приєдналися до решти групи й вирушили в напрямку до резиденції…

***

А хмари не зникали з важкого неба, яке от-от звалиться на грішну землю. Вони чорні й жорстокі, несуть мою печаль.. А попри них на тому небі, та й усюди витає темна магія.. Магія, породжена заздрістю, злом і жадобою. Вона в тих кам'яних серцях, які в породжень вже не б’ються, а лиш час від часу стукнуть і знову затихають.. 

Аравен знищено. Тепер там, крім мерців і породжень, немає нічого. Не зачиняється портал.. З нього хлинуть нові загони.. Чути крики.. Страх. Відчай. Смерть..

А в резиденції лиш перешіптуються. Хто молиться, хто нервує, а хто просто погрузився в себе і не бачить нічого. Намагається не бачити.. Усі чогось чекають.. Чуда... Напевне, це найлегше робити. Чекати. Проте ж яке гірке очікування.. І так мало людей знає, що чекає..

У залі засідання зібралася глава інквізиції. Усі вони похмурі та темні. Думки їхні такі смутні, що й не розбереш жодну. Хтось щось намагається сказати, але слова свавільно зникають, і з вуст ідуть якісь відрубки.

— Біда.. Лихі часи настали.