Глава 9

Вовкош повернувся назад іще по темноті. Діставши нам невеличкий сніданок та розбудивши Павла, він одначе так само швидко змусив нас закруглятися, першим розпочавши розмову та звернувшись саме до мого товариша.

– Ті мавки виявляється дійсно в курсі усіх твоїх обставин із шаблею, – промовив він, спочатку пояснивши йому більшу частину обставин продуманого нами учора плану. – Тому за свою допомогу вони поставили нам дуже жорстку умову. Саме ти хлопче маєш вбити ту Змію, котра забрала життя у їхньої королеви. Мені насилу вдалося домовитися, що би тобі зміг допомагати твій товариш, адже ти тільки відучора обернений, однак для них чомусь вельми принципово, щоб її смерть була заслугою саме володаря цієї шаблі, а не якихось там сторонніх доброзичливців. Про усі хитросплетіння цієї історії нехай вони самі розказують, але якщо коротко – той смертельний конфлікт між Змією та Королевою стався саме через цю шаблю. І на їх думку в пам'ять про доброту проявлену колись до твого предка, ти маєш усе це завершити. Так що, вирішуй.

Судячи з погляду Павла, Вовкошу явно вдалося зачепити його цікавість, однак я серйозно сумніваюся, щоб той відмовився від подібної затії, навіть без усієї цієї історії з шаблею.

– Я згоден, – довго не думаючи очікувано відповів Павло. – Занадто довго я чекав таких пропозицій, щоби просто так від них відмовлятися.

Навіть вголос повторив мою думку...

– Знову ти дурієш... – явно незадоволено промовила Олена.

– Чому це дурію? – серйозно перепитав  він. – Без цього ремесла мені тільки плуга тягати та дороги ладнати. Який у мене є вибір окрім цієї шаблі? Я здобутого своїми предками точно не втрачу, а інших перспектив у мене особливо немає. Так що, тут усе досить таки виважено, Ваша Світлосте.

Олена у відповідь на це просто скорчила дуже нещиру та показну посмішку. Вовкош же спочатку пильно подивися на Павла та далі промовив:

– Тоді, пішли хлопче. Спочатку переговоримо з однією із мавок.

Той одразу ж впевнено підвівся, взявши до рук свою шаблю.

Далі, крізь вранішню прохолоду, ми всі направилися кудись у самісінькі глибини цього таємничого острова, при чому Вовкош здавалося навіть не звертав на нас особливої уваги та серйозно обдумував щось своє. Вже якусь через неповну годину нам із-за дерева нарешті показалася потрібна мавка, котра як і у випадку з Сорою, по приблизним людським міркам, виглядала не набагато старшою за тридцятирічну жінку, однак безумовно це не мало абсолютно нічого спільного із реально прожитими нею роками. Подібну осмисленість у очах людей просто побачиш. Зрозуміти, що за ними могло ховатися було абсолютно нереально і для мене це була дійсно якась зовсім незвідана істота.

Перевівши погляд спочатку на мене, а потім на Павла вона першою взяла собі слово.

– То осьо хто теперішній справний властитель...

– Так, це він, – кивнувши відповів їй Вовкош.

– Подобний, – промовила вона скоріше для самої себе. – Змійонравний.

– І будь-ласка намагайся розмовляти трохи ближче до нашого людського наріччя. Вони не я і не Сора, щоби за 10 років навчитися нормально розуміти усіх лісових жителів.

– Кожен завше вважає, що його мова найчистіша, а решта, то бидло котре поганить її віковічну красу... – явно розчаровано промовила вона. – Добре. Я спробую. Але тілько з поваги перед тими, хто дійсно не зможе всього зрозуміти.

Той навіть вирішив не витрачати часу на будь-які суперечки, очевидно не один раз стикаючись із подібними твердженнями.

– Вовкош сказав, що ти зможеш мені розповісти історію цієї щаблі, – одразу ж взявся до справи Павло.

– Щаблі..? – спочатку перепитала мавка. – О! Ти про свого скривого меча. Коли вже згоден на бій із Змією, то слухай. Маєш на то право.

Мавка кілька разів розвернулася, немов би бажаючи перед самою розповіддю трохи роздивитися сам ліс.

– Властителем його був колись могутній герой, – задумавшись, розпочала вона. – Змієборець. Я була тоді іще вельми юною, але знаю, що слава про нього навіть серед народів цього лісу була визначною. Скорше дивно, що серед ваших легенд він, мабуть, так рідко зустрічається. Коли герой з'явився тут, Змія вирішила йому помститися за смерті своїх багаточисленних братів та сестер, обернувши його на такого ж самого змія та зробивши власним слугою, і коли вона його таки зхимородила та заманила до власного лігвища, наша матір зжалилася над бідним хлопцем та вирішила зупинити дію мерзенного змієвого прокляття. Через деякий час він став настільки могутнім, що зумів на довгі роки прогнати цю гадину із нашого лісу, однак його короткий людський вік скоро почав брати своє і вже майже знаходячись на краю потойбіччя він показав нашій матері як перенести частину його душі всередину власної зброї. Попросивши потім зберегти її для нового гідного воя, той помер, однак коли раптово Змія повернулася назад до нашого лісу, їй якось вдалося викрасти його нову металеву сутність та знову надовго зникнути із нашого поля зору. Лише через декілька зим ми нарешті побачили її вже неабияк ослабленою, як власне і передбачала наша мати, однак про саму зброю із тих пір ми уже зовсім нічого не чули.

Далі, вже через сотні літ, і об'явився твій предок знову приманений усередину нашого лісу Змією, яка думала таки заволодіти цим скривим мечем через його слабкий людський дух, котрий явно не міг довго опиратися чарам нашої рідної землі. Матір знову пожаліла та вступилася за цю людину, мабуть побачивши якусь певну спорідненість між обома їхніми душами, але це скоро і послужило причиною її загибелі, адже Змія потім підло пробралася та вбила її під час нашого танцю оновлення Лісової княгині. В пам'ять про добру волю нашої матері, ми усі разом частково відгородили якогось нового власника цієї шаблі від змії, десь зо кілька зим тому. Однак, оскільки у нього тоді чомусь не вийшло зроднитися зі своєю зброєю, тепер настала твоя черга остаточно відплатити справедливістю за доброту.